Полтавець Володимир Харченко – учасник бойових дій Великої Вітчизняної війни від її початку до завершення. Захищав повітряні простори Батьківщини.

Виріс Володимир у Полтаві на вулиці Луговій, де в часи його дитинства було всього два будинки. Маючи вроджений художній смак, у юності чудово малював, захоплювався фотографією і мріяв стати кінорежисером. У льотчики, каже, потрапив випадково, хоча його льотна історія підтверджує думку, що насправді ніщо випадковим не буває, а випадковість є… закономірністю. Юнак, який перед початком війни займався в аероклубі, став пілотом.
Протягом Великої Вітчизняної льотчика-винищувача Володимира Харченка ворог збив тільки раз – над Білорусією. Володимир тоді зумів посадити палаючий літак у болото (більше нікуди було), вибрався з нього і подався до своїх, які знаходилися в Брянському лісі. Але німці з пагорба його побачили й почали обстрілювати. Під ворожим вогнем молодий льотчик рухався зигзагами, щоб було важче в нього влучити. Упав не від кулі – поряд вибухнув снаряд, і осколок глибоко поранив ногу. Володимир намагався повзти, швидко втрачаючи сили. Тоді, ніби уві сні, на межі втрати свідомості він побачив двох собак, запряжених у сани-нарти з червоним хрестом. Коли собаки-“санітари” знайшли його і зупинилися поряд, він зумів забратися на сани, і чотирилапі рятувальники повезли його в санчастину. Там на нього чекала несподівана зустріч.
– Виявилося, що фельдшер санчастини знайомий мені – полтавець, із сусідньої вулиці, – згадує Володимир Григорович. – Я сказав, що в мене дуже болить нога, а він: “Зараз я дам тобі горілки”. Я випив трохи і сп’янів, звичайно, від слабкості. Фельдшер обробив поранену ногу і сказав, що увечері мені робитимуть операцію. Тоді якраз тривали масштабні воєнні дії, і дуже багато поранених доставляли із фронту в санчастину, де було, мабуть, десять, а може, й більше операційних. Прооперованих відправляли в Брянськ, а далі – в Середню Азію…
Увечері мене відтягли в операційну палатку. Нога бовталася, і хірурги збиралися її ампутувати, – розповідає фронтовик, – але втрутилася молоденька медсестричка, сказала: “Дозвольте я спробую врятувати йому ногу”. “Хочеш – возись”, – відповіли їй хірурги і зайнялися іншим пораненим. А ця дівчина рану почистила, наклала гіпс.
– І Ви більше ніколи не бачили тієї дівчини, нічого про неї не знаєте?
– Ні, бо мене одразу відправили в Брянськ.
Володимир Харченко говорить, що військові лікарі поспішали: коли йшли бої, у них було багато роботи. А те, що фронтова медсестричка врятувала хлопцю ногу, не допустила ампутації, а значить – каліцтва, – справжній подвиг. Такі подвиги у воєнні роки були не поодинокими. До Середньої Азії Володимир не доїхав. Йшла війна, і вагони були необхідні в іншому місці. Поранених розмістили в Саратові, у госпіталі, а поїзд пішов назад…
***
Льотчикові-винищувачу Володимиру Харченку в госпіталі залишалося тільки згадувати минуле… Як він, отримавши певні навички в аероклубі, в 1940 році потрапив на навчання в Армавірське льотне училище. Там вчився до літа 1941 року: перед початком війни льотчиків-винищувачів стали готувати прискорено. Після закінчення училища в Армавірі Володимира і його товаришів направили до міста Грозного, куди, коли розпочалася війна, евакуювалося інше училище – Конотопське. Там він учився на командира ланки.
А коли фашисти були вже під Москвою, молодих льотчиків швидко зібрали і поїздом відправили з Грозного на фронт. Наступного дня після прибуття на місце призначення їх посадили в літаки. Вони перебували в повітрі по два дні майже без перерви. Потім отримали нове бойове завдання: переганяли крилаті машини, які виготовлялися на авіаційному заводі біля міста Горького, на запасний аеродром, за 40 кілометрів від підприємства. Пілоти добре впоралися із завданням, і незабаром Володимира та кількох його товаришів відправили прямо в небо війни. Вони брали участь у битві за Москву. Ще необстріляні молоді льотчики проявили себе в бою достойно: як мужні й відважні воїни, вони вдало застосували все, чому навчилися, на цій страшній практиці.
Після того, як фашистів уже погнали від Москви, Володимир Харченко воював на Білоруському фронті. Льотчики прикривали фронт, постійно патрулювали в небі: якщо прилітали ворожі літаки, намагалися їх збити або розігнати. Володимир був на льотному чергуванні, коли його літак збили…
…Після лікування в Саратові Володимир почав ходити, хоча накульгував. Вирішив проситися, щоб відпустили на фронт, далі воювати з гітлерівцями. Але лікарі сказали, що рано. Тоді він почав вилазити у вікно і ходити “на гульки” – туди, де збиралася місцева молодь.
– Мене, можна сказати, вигнали з госпіталю за таку поведінку, – посміхається Володимир Харченко.
Він відправився в полк, у військову частину, щоб отримати призначення на подальшу службу. Приїхав спочатку в Куйбишев, де в той час перебувала його тітка, евакуйована з Полтави. Йому дали направлення у 8-й воєнний корпус. Коли Володимир їхав на фронт із Куйбишева через Москву, познайомився з дівчиною-москвичкою і спілкувався з нею, поки прийшло повідомлення, що 8-й корпус знаходиться в Білорусії. Територія, якою Володимир мав добиратися до своїх, була вже визволена, і він поїхав поїздом. Усіх висадили в Смоленську, а Харченко вийшов у якомусь селі, щоб дізнатися, “де авіація стоїть”. Йому сказали, що треба пройти ще три села. І він пішов, хоча нога боліла… Добрався, і його прийняли. За станом здоров’я Володимира не скоро допустили до бойової льотної роботи – доручили розвозити папери (секретні документи) між полками. Отримував документи о другій годині ночі, й щоразу до ранку треба було всі їх розвезти на літаку.
Коли визволяли країни Західної Європи, він знову був командиром ланки. Йому особливо запам’яталися бої за Кенігсберг і Польщу. Польщу, каже Володимир Григорович, він усю облітав. Війну закінчив у Німеччині, недалеко від Гамбурга.
Після війни Володимир Харченко не залишив літаки. Повернувся додому влітку 1945 року і став пілотом цивільної авіації. Багато років працював у Полтавському об’єднаному авіазагоні. З льотної роботи Володимир Григорович пішов у солідному віці, й не за станом здоров’я, а тому, що напрацювався від душі. Коли на роботу в авіазагін стали приходити після закінчення льотних училищ його онуки за віком, тоді й вирішив: досить – відлітав своє.
Корінний полтавець Володимир Харченко дуже шанує свято визволення Полтави від німецько-фашистських загарбників. Після війни він прагнув у Полтаву, знав, що має повернутися сюди, хоча міг би “зачепитися” в Москві (а це в той час було дуже перспективно). Там жила дівчина, з якою він познайомився під час війни, коли добирався на фронт після госпіталю. Але вони більше не зустрілися, бо він хотів жити в Полтаві, а вона не бажала залишати Москву…
Учаснику бойових дій, інваліду війни першої групи Володимиру Харченку нині – 93 роки. Він не сидить удома, любить гуляти в місті (спасибі фронтовій медсестричці, обидві ноги його тримають), відвідує виставки, які відкриваються в Полтавському художньому музеї (Галереї мистецтв) і в салоні Національної спілки художників України, буває в художньому салоні на вулиці Чапаєва, де працює його дочка Інна Пушкарьова – голова обласного товариства “Художник”. Дружина Володимира Харченка, Ольга Онуфріївна, на жаль, уже залишила цей світ. Також полтавка, вона була лікарем. Син Сергій став, як і батько, льотчиком цивільної авіації. У Володимира Григоровича є онука Ірина, онук Арсеній і правнучка Злата.
Володимир Григорович багато подорожував. Бачив Далекий Схід, Самарканд, Урал, по Північному морському шляху з Кольського півострова проплив до Сахаліна, відвідав Курильські острови. За час льотної роботи встиг багато, адже йому щороку давали безкоштовну путівку для подорожі. Їздив у загадкову Індію, а Чехословаччину та Австрію відвідував разом із сином… Володимир Харченко вважає, що живе в найкращому для нього місці на землі – у рідній Полтаві.

Наталія ЖОВНІР
Журналіст