Одне з найуспішніших сільгосппідприємств області – СТОВ “Воскобійники”, що у Шишацькому районі, – це не лише багатогалузеве господарство з європейським рівнем розвитку і рослинництва, і тваринництва, це майже три десятиліття дієвих вболівань його беззмінного керівника – генерального директора, заслуженого працівника сільського господарства України, кавалера ордена “За заслуги”
ІІІ ступеня, депутата обласної ради Валерія Ілліча Капленка – за державу, за українське село й за справу, яку свідомо обрав своєю життєвою дорогою. Підприємство обробляє близько 9 тисяч орної землі на території Шишацького та Зіньківського районів. У господарстві утримують 6 тисяч голів ВРХ.
Відмінною рисою і феноменом СТОВ “Воскобійники” впродовж десятиліть залишається стабільність успішного поступу – навіть попри відсутність стабільності у вітчизняній економіці. Щоб зрозуміти, у чому секрет відносної невразливості воскобійчан  перед епідеміями різноманітних криз, варто просто ближче познайомитися з їхнім керівником, Валерієм Капленком. А нині для цього є ще й особливий привід – 28 вересня йому виповнюється
60 років.
Молодий і завзятий
– Валерію Іллічу, коли в 1984 році Ви очолили колгосп у Воскобійниках “Шлях до комунізму”, Вам був 31 рік. Чи вистачало впевненості, що зможете підняти таку ношу?
– На цю посаду мене рекомендували голова Шишацького райвиконкому Іван Гаврилович Титаренко і відомий нині всій країні Герой Соціалістичної Праці, Герой України Семен Свиридонович Антонець, у якого я майже 5 років пропрацював головним агрономом у колгоспі імені Орджонікідзе, саме за здібності керувати колективом. Люди проголосували за мене одноголосно, і я почав працювати. За кілька років господарство вийшло на такий рівень, що з Воскобійниками стали рахуватися. Хоча, звісно, на початку цього шляху переживань вистачало. Прийняв я господарство 6 листопада 1984 року, а наступного дня вдарив мороз, і телиці, які стояли в багні у загонах, ледь не позамерзали – довелось вживати термінових заходів, щоб рятувати тваринництво. Підняв усіх – і робочих, і спеціалістів, почали ремонтувати, утеплювати сарай, щоб поставити худобу в приміщення. Так само дружно й не оглядаючись справлялися і з іншими негараздами.
– Як Вам працювалося під керівництвом Семена Свиридоновича Антонця?
– Перші два роки він був мені наставником, а потім ми вчилися працювати вже разом, у агрономії він довіряв мені повністю. Коли я вже, так би мовити, “вбився в пір’я” як агроном, він мене підтримував, спасибі йому, в різних починаннях, дозволяв бути самостійним – і урожаї в господарстві було хороші, й із обробітком землі все було гаразд.
– Із чого починалось становлення господарства у Воскобійниках?
– Коли я прийшов працювати у “Шлях до комунізму”, найбільшою проблемою був брак кадрів. Рік ми із заступником поколотилися й самі собі довели, що без влиття нової сили людей не можемо підняти господарство – доярок немає, механізаторів немає. Як працювати? Отож почали прокладати газ, будувати дороги, житло – за десять років спорудили у Воскобійниках 120 будинків. Молодь забула й думати, щоб шукати собі кращого деінде, люди залишалися в рідному селі. Звідки тільки не переїздили до нас чужі. Колись у школі у Воскобійниках було 80 учнів, а нині – 200. Ми доклали всіх зусиль, щоб заклад став одинадцятирічним, хоч нам дуже кричали, що село неперспективне й усе це невдовзі стане нікому не потрібним. Два роки у скрутні часи господарство платило вчителям зарплату, бо район був не спроможний цього робити.
“Воскобійники”
були й будуть
– Валерію Іллічу, згадуючи про важку ситуацію у вітчизняній економіці на початку 1990-х, Вас називають “антикризовим” керівником. За рахунок чого вдалося втриматися на краю прірви?
– Допомогло те, що, по-перше, я добре знав законодавство, по-друге, розумів, що таке ринкова економіка. У нас був хороший, міцний колектив на всіх щаблях – від фахівців до робітників, і ми не піддалися на жодні провокації. За час усієї кризи люди в господарстві лише один місяць не отримали зарплату в повному обсязі, тоді їм виплатили мінімальну, але згодом, звичайно, повернули зароблене. Ми ніколи не давали зарплату бартером, завжди розраховувались грішми, податки платили справно. Я переконаний, що багато господарств не вистояли в роки того хаосу тому, що керівники були не на своєму місці – їм перестали диктувати згори: сій, збирай урожай, здавай план, а без усіх цих партійних вказівок вони виявились не здатними господарювати самостійно. Розгубились, зіткнувшись із реальними проблемами: ніхто не постачає запчастини до сільгосптехніки, ніхто не привозить задарма солярку й міндобрива, все треба за щось купити. А ми зуміли перебудуватися для роботи в нових умовах, відстежити ринок, зберегти тваринництво і вистояли. Але, безумовно, труд це був титанічний.
– Що сьогодні є Вашою найбільшою гордістю в господарстві?
– Пишаюся своєю упевненістю в тому, що при будь-яких негараздах у державі, при нестабільній ціновій політиці на сільгосппродукцію “Воскобійники” були й будуть. Радію із того, що зараз будуємо в селі Свято-Іллінську церкву. Приємно усвідомлювати, що в нас запроваджена європейська технологія вирощування практично всіх культур: ми збираємо 60 центнерів пшениці з гектара, 100 – 120 – кукурудзи, 30 – 35 – соняшнику. Це європейський рівень урожайності. Новітньої, передової техніки у нас навіть більше, ніж достатньо. У тваринництві три роки тому перед нами постало питання побудувати доїльний зал – найімовірніше, десь на Новий рік уже запустимо першу чергу цього об’єкта, де доїтимемо 800 корів. У перспективі це буде доїльний зал європейського зразка на півтори тисячі худоби, рівних якому в Україні поки що немає.
– Вам властиво братися за ризиковані проекти…
– Аякже? Як по лезу ножа ходжу. Мене всі відмовляли будувати цей доїльний зал. Мовляв, не витягнеш. А я кажу: “Витягнем!” У мене вже великий досвід слухати таких порадників. Свого часу кричали: не будуй п’ять доріг одночасно, не тягни газ, не зводь майстерню, не бери кредиту! Таке я слухаю з тридцяти років, відколи очолив колгосп. Старі комуністи не знаходили тоді собі місця: “Що той пацан робить!” Вони – мені: “На дороги кошти ж які йдуть!” А я – їм: “Зате люди в селі ходитимуть на роботу не в чоботах, а в черевиках”. А що було мені на партійних зборах за те, що взяв кредит! Куди на мене тільки не писали скарг. Я взяв у кредит мільйон карбованців, це у 1987 році, й побудував дороги в селі, з’єднав дорогою Шишацький і Зіньківський райони, провів газ до шести сіл, побудував майстерню, заправку, колгоспні сараї, житло для селян.
“Я прагну
живої роботи”
– Валерію Іллічу, яким бачите майбутнє української землі? На що сподіваєтесь, чого боїтесь?
– Найстрашніше для сільськогосподарського виробництва – це невизначеність. Я категорично проти продажу землі. Тільки тоді буду казати, щоб люди її продавали, коли гектар коштуватиме 15 тисяч доларів, як у Європі. Тоді селяни стануть не бідними й будуть думати, що їм робити. А сьогодні треба, щоб держава через Земельний банк подбала про майбутнє, зокрема тих ділянок землі, які виявились невитребуваними, і надавала їх у довгострокову оренду на 50 років. І тоді будуть стабільність, перспектива розвитку. Адже ось ми будуємо доїльний зал на півтори тисячі худоби, вкладаємо двадцять мільйонів гривень. А уявіть собі, що завтра виходе закон про продаж землі й більше її в господарства немає. Навіщо тоді цей комплекс? Зараз на продаж землі накладено мораторій, і загалом ситуація доволі штучна, “наіграна”, так би мовити, а треба, щоб все було чітко й зрозуміло. І ще сто перший раз повторю: на землю необхідно запровадити єдиний податок, тобто стартові позиції мають бути для всіх однакові.
– Скільки коштів протягом року господарство витрачає на підтримку соціальної сфери?
– Мільйон гривень. Тільки на харчування дітей у школах і садочках іде 300 тисяч. Позаминулого року в амбулаторію сімейної медицини у Воскобійниках вклали 300 тисяч гривень, минулого року на ремонт дитсадочка в цьому ж селі витратили 250 тисяч гривень. У нинішньому році в Новоселівці Зіньківського району зробили освітлення. Опікуємося чотирма дитсадками. У  Бірках Зіньківського району дошкільний заклад розташований у дуже мальовничій місцевості, але велика біда була з приміщенням, побудованим іще 1895 року. Стіна впала, і всі мені доводили, що відновити нічого вже неможливо, але я знаю, що в козацькому селі, де живе тисяча людей, можливо зробити все: знайшов тямущого виконроба, згуртував органи місцевого самоврядування і виконавчої влади, фермерів, лісників, силовиків, надав допомогу від нашого господарства – й оновлений садочок відчинив для малечі двері. Воскобійники – одне з перших в Україні сіл, де з’явився спортивний майданчик зі штучним покриттям, до речі, вартістю півмільйона гривень. Штучне покриття – це був подарунок від обласної ради – так мене відзначили за активну підтримку соціальної сфери. Тепер там проводяться різноманітні районні змагання, тренуються наші майбутні зірки футболу.
– Вас п’ять разів обирали до обласної ради. Над чим працюєте нині, зокрема в постійній комісії обласної ради з питань аграрної політики та земельних відносин?
– Зараз для всієї України дуже актуальним є питання наведення порядку в реєстрації договорів оренди земель сільськогосподарського призначення, й ми активно попрацювали в цьому руслі, звернувшись із відповідними пропозиціями в столицю, власне вплинули на прийняття нового закону в цій галузі, за яким товаровиробник, який подав усі документи на реєстрацію договору, а його з незалежних від нього причин не зареєстрували, більше не опиниться в ролі винуватця з усіма подальшими наслідками. Продовжуємо також працювати над уже згадуваним вище питанням про єдиний податок на землю.
– Ваша перша депутатська каденція була пов’язана зі зміною основної діяльності – Ви залишили колгосп і очолили Шишацький райвиконком. Хотіли стати чиновником?
– Тоді було заведено, щоб депутат обласної ради обіймав якусь таку посаду, тож загітували. Дві доби ми у Воскобійниках засідали на зборах, доки люди погодились мене відпустити… І це добре, що я тоді спробував, адже пізніше не раз мав пропозиції іти в профільне міністерство, різні відомства – консультантом, радником, і міг би погодитися, якби не пам’ятав, наскільки не на своїй ниві почувався в райвиконкомі. Мене вистачило лише на рік, і я знову повернувся у Воскобійники. Я прагну живої роботи – посіяв, зібрав урожай, отримав за нього виручку, дав людині кредит на придбання авто, на навчання дітей. Земля родить, село живе – і я живу разом із ним. А в райвиконком приходили люди щось просити, а в мене й на олівець фінансів не було, і я нічого не міг вирішити. Це душило нестерпно. Зараз ось, наприклад, молодим сім’ям даю безвідсоткові кредити. Зарплата у нас у господарстві хороша, більша за середню в області, років чотири вже не чув, щоб хтось там нарікав, ніби мало, кадрів вистачає – 600 працюючих, жоден не стоїть на біржі праці.
“Давайте жити
найкраще в Європі”
– Валерію Іллічу, шишацька земля для Вас передусім – батьківська…
– Так, рідне моє село – Порскалівка, я – четверта дитина в сім’ї. Батько був колишнім кадровим військовим, підполковником, усю війну пройшов, п’ять разів поранений, шість разів контужений. У Порскалівці він працював директором школи, мама – дояркою. У мене потягу до вчителювання не було ніколи. Я й досі не можу збагнути, як можна змусити дітей сидіти 45 хвилин на одному місці. У шостому класі нас питали, хто ким хоче стати, і я написав, що агрономом. Подорослішав, захотілось романтики – мріяв про геологію. Потім отямився, вже ж знав, що таке справжня робота на землі – на тракторі, на комбайні. Відслужив у армії, причому на строкову службу мені дуже хотілося, повернувся додому, попрацював ще трохи трактористом й вирішив вступати до Полтавського сільськогосподарського інституту на агрономію. Вчився легко, закінчив навчання з відзнакою.
– Хто вітатиме Вас із ювілеєм першим?
– У мене прекрасна дружина, Євдокія Кузьмівна, двоє дітей, п’ятеро онуків. Усі домашні клопоти тримаються на дружині, адже з такою роботою, як у мене, часу на власну домівку особливо не викроїш. Сама вона працює завідувачкою їдальні, зараз уже могла б відпочивати на пенсії, але поки що не хоче. Син наш – також агроном за фахом, хоча у юності романтика у ньому таки переважила – закінчив геологічний технікум, однак тільки спробував працювати за фахом, відразу ж переорієнтувався й вступив до Полтавської державної аграрної академії. Сьогодні успішно фермерує. Отож діти виросли прекрасні, дружина чудова, племінників багато – так що все у мене відмінно. І загалом я – оптиміст, переконаний, що Україна буде жити добре, якщо ми запрацюємо так, як треба. А то поки що ми більше мітингуємо, ніж трудимось. Обов’язково досягнемо і довгоочікуваної стабільності. Ми ж найбільша за площею країна в Європі, тож давайте й жити найкраще.
Зоряни приєднуються до найщиріших вітань на адресу Валерія Ілліча Капленка й зичать ювіляру козацького здоров’я та подальших звершень.

Вікторія КОРНЄВА
“Зоря Полтавщини”