Ім’я видатного педагога-гуманіста Василя Олександровича Сухомлинського шановане у фахових колах в усьому світі. У 1989 році створена Міжнародна асоціація прихильників Сухомлинського (Марбург, Німеччина), в 1990-му – Українська асоціація імені Василя Сухомлинського. Із плином часу інтерес науковців і вчителів до творчої спадщини педагога-новатора зростає. Вона – міцне підґрунтя сучасної гуманної педагогіки, адже за найвищу цінність визнає особистість дитини й закликає саме на неї орієнтувати процеси виховання й освіти, творчу діяльність згуртованого колективу педагогів-однодумців.
Особливу роль у становленні майбутнього світила педагогіки відіграв Полтавський педагогічний інститут (Полтавський національний педагогічний університет ім. В.Г.Короленка), адже саме в його стінах Сухомлинський здобув диплом учителя. Отож у полтавців завжди було й залишається винятково споріднене ставлення до всього, що пов’язане з вшануванням пам’яті видатного мислителя. 28 вересня виповнюється 95 років від дня народження Героя Соціалістичної Праці, члена-кореспондента Академії педагогічних наук СРСР, заслуженого вчителя Української РСР Василя Олександровича Сухомлинського. Свого часу на особисте знайомство з ним поталанило директорові (1956–1996) Борисівської середньої школи, що у селі Бориси Глобинського району, Відміннику освіти СРСР та УРСР Сергію Олексійовичу ХАРСУНУ. Напередодні відзначення ювілейної дати він надіслав на адресу “Зорі Полтавщини” спогади про ті незабутні події.

У середині 1960-х років праці Василя Олександровича Сухомлинського були в нашому педагогічному колективі Борисівської школи тією улюбленою темою, до якої ніколи не вичерпувався інтерес, ми шукали й віднаходили в них професійні дороговкази, неоціненні орієнтири до сердець дітей. Щоб обмінюватися думками про прочитане, на одній із педрад вирішили влаштовувати такі собі “педагогічні вівторки”. Отож невдовзі вже й жили очікуванням цих теплих і захоплюючих зустрічей. Проходили вони в школі у вечірній час, коли учні давно були вдома біля батьків і гадки не мали, з яким хвилюванням їхні вчителі намагаються осягнути, освоїти педагогічні ідеї видатного новатора, щоб завтра зайти до класу ще з більшим багажем знань, ще з палкішим бажанням навчати й виховувати.
Саме тоді й з’явилася у нас смілива мрія відвідати Павлиську школу (селище Павлиш Онуфріївського району Кіровоградської області), в якій Василь Олександрович Сухомлинський працював директором (1948–1970). Вирушити в цю надзвичайну поїздку колектив запропонував мені. Й ось у листопаді 1965 року я переступив поріг цього відомого нині дослідникам і прихильникам творчої спадщини Сухомлинського в усьому світі закладу. Сподіватися на спілкування з самим видатним педагогом не насмілювався, вирішив потурбувати своїми розпитуваннями вчителів, ознайомитися з територією навчального закладу. З такими думками й затримався біля одного зі стендів у приміщенні школи, адже в класах якраз тривав урок. Невдовзі мене помітила одна вчителька й, розпитавши звідки я, попрямувала далі. Та вже через кілька хвилин повернулася з неймовірними словами: “Василь Олександрович запрошує зайти до нього в кабінет!” Пам’ятаю, як швидко розтанули від його привітності мої хвилювання, як уважно він слухав, розпитував, висловлював свою думку. Потім повернув розмову на обговорення макаренківської настанови “Заохочення і покарання учнів у школі” й запропонував мені написати на цю тему невеличку роботу з наведенням конкретних прикладів і вислати йому.
Через кілька днів після того, як я відправив свій допис, відповів на нього телеграмою: “Одержав Ваш лист. Дякую. Сухомлинський”. Разом із тим я чекав і наступної телеграми, адже під час бесіди в його кабінеті він запропонував мені приїхати до Павлиської школи знову, попередньо підготувавшись до обговорення таких тем: моральне виховання учнів; шляхи вдосконалення роботи вчителів початкових класів; річний план школи; робота груп продовженого дня. Щодо першої теми, то не можу принагідно не зауважити, що зі щемом у серці згадую всю ту роботу, яка велася і школою, і газетами, телебаченням, письменницькою спільнотою для виховання у юного покоління моральних чеснот. Коли порівнюю з нашим сьогоденням, відчуваю без перебільшення страх перед тим, що чекає нас у майбутньому, – невдовзі ж подорослішають нинішні школярі, які ростуть в умовах культивування у суспільстві через засоби масової інформації насильства, сексуальної розбещеності, запроданства та ще з десятка ницих, підлих почуттів. Як за помічний оберіг від усього цього бруду, тримаюся за спогади про ті щирі й піднесені зустрічі з видатним учителем.
23 березня 1966 року я отримав від Василя Олександровича Сухомлинського телеграму із запрошенням для мене та вчителів початкових класів прибути в Павлиську середню школу. Разом із нами від Полтавщини були там тоді й вчителі з Козельщини. Більше години ми обмінювались думками, слухали доповідь учительки Павлиської школи, а також самого Василя Сухомлинського, який ставив конкретні завдання і давав поради, як їх реалізовувати. Передусім наполягав на тому, що вчитель має досконально знати навіть найменшого школярика. У закладі, яким він керував, було заведено ще за два місяці до початку навчального року зустрічатися з майбутніми першокласниками. Проходили ці зустрічі десь на зеленій галявині, в полі, під тінню кронистих дерев. Ці тижні виховної роботи отримали окрему назву “Школа під блакитним небом”. Педагоги протягом цього часу якнайбільше намагалися дізнатися про стан здоров’я дитини, особливості її організму, про те, як дитина мислить, відчуває і сприймає навколишній світ. Адже, щоб виховувати малюка, його потрібно добре знати.
Серед багатьох важливих завдань, які стоять перед школою, головним Сухомлинський вважав завдання навчити дітей вчитись, встановити певне співвідношення між обсягом теоретичних знань і практичними вміннями та навичками. “Навчіть у початкових класах всіх дітей читати так, щоб вони вміли читаючи думати”, – наполягав Василь Олександрович. Щодо письма, то, на його погляд, чим міцніше здобуто вміння вільно писати в початкових класах, тим вища грамотність учнів у старших класах.
Коли вчителі початкових класів пішли ознайомлюватися з Павлиською школою, Сухомлинський продовжив спілкування з директорами шкіл на тему річних планів. Із великою повагою згадую, як уважно він вислуховував співрозмовників, іноді щось із їхніх слів занотовував, як ненав’язливо, але чітко і яскраво висловлював свою точку зору. На завершення зустрічі Василь Олександрович запропонував усім сфотографуватися на згадку про зібрання. Світлину з його особистим надписом і підписом бережу як дорогоцінну реліквію, пам’ять про ті щасливі й неповторні часи, сповнені трудової наснаги, завзяття, хвилюючого спілкування зі світилом педагогіки.
Із приємністю згадую і третю поїздку до Павлиської школи. Василь Олександрович Сухомлинський ознайомив нас із річним планом закладу, а решту передбаченого для зібрання часу присвятив темі морального виховання учнів. І я знову слухав, і знову захоплювався його тонким розумінням і бережним ставленням до прихованих у людському серці з наймолодшого віку скарбів.