Як уже повідомляла “Зоря Полтавщини”, у Радивонівській ЗОШ І–ІІІ ступенів нещодавно побував перший космонавт незалежної України Леонід Каденюк. За його словами, він провів більше двох тижнів на орбіті Землі, написав книгу про свій політ і не проти ще раз повернутися у простори галактики. Леонід Каденюк –  Герой України, генерал-майор, освічена й вельми толерантна людина. Багато знайомих говорять про нього, що не зустрічали нікого, хто був би настільки скромним, як Леонід Костянтинович. Він пілотував 60 типів літаків, загалом налітавши за життя 2400 годин (100 діб). А ще у свої 62 роки тричі на тиждень пробігає по 10 кілометрів. У інтерв’ю “Зорі Полтавщини” Леонід Каденюк розповів про власні космічні та земні орбіти, а також про перспективи розвитку української космонавтики.
– Чому Ви вирішили пов’язати життя з космонавтикою?
– Я захотів стати авіатором, бо у п’ять років побачив фільм, присвячений подвигу льотчика Олексія Маресьєва за книгою Бориса Польового “Повість про справжню людину”. Стрічка справила на мене велике враження. Тоді я й вирішив, що вивчуся й буду літати на винищувачах. Після того, як Юрій Гагарін побував у космосі, мені на той час було 10 років, і я дізнався, що він – льотчик-винищувач, з’явилася мрія опинитися вище, ніж досягають літаки. Велике прагнення та довгі роки виснажливих тренувань допомогли здійснити заповітне бажання дитинства.
– Скільки часу Ви провели в космосі?
– Якщо бути точним, то політ тривав 15 діб 16 годин 35 хвилин і 1 секунду. Наш корабель називався “Колумбія”. На борту перебувала інтернаціональна команда у складі шести осіб, троє з яких американці, а також японець, індійка і я. Я проводив досить успішні          біологічні експерименти спільного українсько-американського дослідження з трьома видами рослин: ріпою, соєю і мохом. Основною метою досліджень було вивчення впливу стану невагомості на фотосинтетичний апарат рослин. Також команда виконувала завдання Інституту системних досліджень людини на тему “Людина і стан невагомості”.
– Що відчули, потрапивши у невагомість?
– Це досить складно пояснити. Нейронна система людини починає сприймати нові, невідомі зовнішні сигнали і пристосовується до них. Після того, як минув період адаптації, з’явилося відчуття ідеальної легкості. Якщо заплющити очі, то свідомість працює, розумієш, що ти є, але фізично нічого не відчуваєш. Коли я потрапив у космос, з’явилася думка, що знаходжуся зовсім в іншому світі. Те, що людина бачить уперше, продукує нові відчуття, тому за межами Землі духовна складова космонавта значно збагачується.
– Про що Ви подумали, коли вперше побачили Землю з космосу?
– Поглянувши на нашу планету в ілюмінатор, я звернувся до командира екіпажу Кевіна Крігела зі словами: “Ось тепер я бачу, що вона кругла”. Перед моїми очима був диск Землі, багато кольорів… Описати це видовище справді неможливо, а сказати, що побачене – красиве, це значить нічого не сказати.
Джон Гленн, перший астронавт США, який здійснив орбітальний політ, за що його називають американським Юрієм Гагаріним, у віці 77 років удруге побував у космосі, а повернувшись, сказав: “Коли я дивлюся в ілюмінатор і бачу все те, то після цього не вірити в Бога неможливо”. У мене було аналогічне відчуття. Вважаю, що навіть у жодного поета не вистачило б майстерності описати вигляд із космосу, бо просто немає таких людських слів.
Протягом першого тижня відчувалося певне емоційне перевантаження, тому що бачив дуже багато цікавого, але не встигав його усвідомлювати. Саме у космосі помітно, що зірки розташовані на різних відстанях, немов їх хтось розвісив. Усе постійно рухається… А Земля справді дуже гарна, і, дивлячись на неї, думаєш, що життя там має бути таким же чудовим. Ми навіть жартували, що якби інопланетяни пролітали повз нашу планету й бачили її красу, то навряд чи змогли оминути. А якщо дивитися у протилежний від Землі бік, то відчуваєш безмірність простору, що постає перед твоїми очима.
– Чи були якісь моменти розчарування під час перебування на орбіті?
– Крім позитивних емоцій, члени екіпажу відчували тривогу, особливо коли дивилися на лінію горизонту й бачили тонесенький прошарок атмосфери, що окутує планету. Мимоволі виникала думка: невже завдяки такій крихітній смужечці існує життя на Землі? Там екіпаж усвідомив, як же люди погано ставляться до природи, як згубно цивілізаційний процес впливає на атмосферу. В космосі я зрозумів те, наскільки недосконале суспільство і як неправильно воно живе.
– Чим Ви харчувалися у невагомості?
– Перед польотом нас возили на спеціальну фірму з виготовлення відповідної їжі. Там команда куштувала всі продукти, які пропонують астронавтам американського космічного агентства НАСА. Щодня протягом тижня екіпаж привозили на підприємство, на столі виставляли страви, поряд клали список. Ми куштували й відмічали в переліку, що нам найбільше сподобалося. Після цього перед польотом фахівці завантажували кожному персональний контейнер тими продуктами, що припало до смаку. Загалом їжа вся сублімована, тобто повністю позбавлена вологи. Перед вживанням її потрібно розводити гарячою чи холодною водою.
– Як Вам працювалося з іншими членами екіпажу?
– Дуже просто й комфортно. Троє учасників експедиції – громадяни США, льотчики-випробувачі. Оскільки у мене той же фах, ми легко розуміли одне одного, навіть думаючи і розмовляючи різними мовами.
– Леоніде Костянтиновичу, чи важкою була мандрівка додому?
– Для повернення на Землю корабель треба було пригальмувати. Якщо апарат рухається зі швидкістю 7,9 кілометра за секунду, то треба видати невеличкий імпульс – 60, 80 чи 120 метрів за секунду, щоб його швидкість перестала бути першою космічною й, змінивши свою траєкторію, він увійшов у атмосферу. Хоча й сам корабель важить близько ста тонн, але для невеликого імпульсу цілком достатньо 20 кілограмів, тоді починається обертання. Потім машина падає, а її рух гальмується винятково за рахунок тертя об повітря. Оскільки у апарата величезна швидкість, кінетична енергія перетворюється в теплову. Деякі ділянки космічного корабля нагріваються до 1,5 – 2 тисяч градусів. Щоб машина витримала таку температуру, її обклеюють спеціальними плитками розміром 15 на 15 сантиметрів, яких налічується близько 40 тисяч штук. Кожна призначена лише для певної зони, в іншому місці її вже не приліпиш. Таким чином корабель витримує нагрівання, але в певний момент спуску в атмосфері температура значно підвищується і навколо утворюється полум’я. Хоча я й бачив у ілюмінатор, що машина горить, розумів, що це нормально і немає причин панікувати, проте сидіти в космічному кораблі, який нібито палає, неприємно. Під час ось такого явища протягом десяти хвилин зникає радіозв’язок із центром управління польотами. Потім командир саджає космічний апарат вручну. Для цього необхідна неабияка майстерність, адже треба вміти скерувати 100 тонн машини, які летять на Землю без роботи двигунів, дуже точно й вправно.
– Яка доля спіткала корабель, на якому Ви літали?
– На жаль, корабель “Колумбія” через кілька років під час повернення на Землю вибухнув. Це був 28-й рейс цієї машини. Вона розлетілася на шматки при вході в щільні шари атмосфери. Ще під час старту від паливного бака відірвався шматок теплоізоляції, вдарив по крилу й залишив частину поверхні корабля без захисної плитки. У самого ж апарата дюралева стінка завтовшки 3 міліметри, тобто високі температури машина вже не витримувала, що й призвело до вибуху й жертв. Усі сім членів екіпажу, з яких одна жінка, котра літала зі мною у 1997 році, і перший ізраїльський астронавт Ілан Рамон, який сидів на моєму місці, загинули. Це сталося 1 лютого 2003 року.
– Чи замислюється світ про польоти людини на інші планети?
– Зараз астронавти мандрують у ближньому космосі, тобто навколо Землі. Якщо рухатися далі, то постає проблема, оскільки невідомо, як психіка людини сприйме ту багатовимірну порожнечу навколо себе і нашу планету у вигляді маленької цяточки. Фахівці говорять, що практичне значення польотів на Марс виникне через сто років. Хоча здійснити таку подорож цілком реально й сьогодні, але ніхто не може дати обґрунтованої відповіді, навіщо землянам туди добиратися. Хоча, на мою думку, якби досі відбувалося протистояння капіталістичної та соціалістичної систем, то люди уже б походили по поверхні Червоної планети. Якою була б їхня доля, невідомо – вижили б вони чи загинули, але факт залишився б фактом.
– Які нині можливості національної космонавтики?
– Українська космічна галузь порівняно з іншими країнами вельми конкурентоспроможна. На користь цього говорять факти, що в нашій державі виготовляється перший ступінь ракети-носія “Антарес”, розробленої американською профільною фірмою спільно з українським конструкторським бюро “Південне” і ВО “Південмаш”. Європейське космічне агентство замовило четвертий ступінь для ракети-носія “Вега”. Тому галузь працює, але потужності до кінця не використовуються. Потрібно ліквідувати диспропорцію між можливостями й діями. Ми здатні на більше, ніж зараз робимо.
– Чи полетить наступний українець у космос?
– Неодмінно. Але коли це станеться, поки що невідомо. Дещо проблематично робити чіткі прогнози, хоча питання про політ нашого земляка неодноразово порушувалося. Є угода між Україною та Росією про політ українця на російський сегмент Міжнародної космічної станції. Така домовленість є на рівні керівників відповідних відомств. Але, щоб здійснити подорож, потрібно 150 мільйонів доларів. Зараз для нас це непідйомна сума. Цьогоріч на всі космічні програми Україна виділила 98 мільйонів гривень. Для порівняння: США надають для розвитку своїх програм 19 мільярдів доларів, а Росія – 6–7 мільярдів доларів.
Нещодавно я побував у Німеччині та зустрівся з керівником організації, де займаються діти, які мріють потрапити в космос. На запитання про фінансування чоловік відповів, що це сума близько 750 мільйонів євро. Ми теж маємо такий осередок – “Українське молодіжне аерокосмічне об’єднання “Сузір’я”, – але щороку отримуємо лише 3 мільйони гривень, та й то нам доводиться ходити й випрошувати ці кошти. Але галузь працює майже в автономному режимі, перейшовши навіть від виживання до мінімального заробітку. В нас багато талановитих учених, але їх середній вік – це 54 роки, багато з них працювали ще в радянські часи. Нам не вистачає молодих кадрів.
– Леоніде Костянтиновичу, із якими державами ми співпрацюємо в сфері космонавтики?
– В Україні лишилась третина від космічної галузі Радянського Союзу, тому співпраця із Росією є запорукою успіху реалізації відповідних українських програм. Тогочасним найбільшим заводом з виробництва ракет-носіїв був Дніпропетровський машинобудівний завод “Південмаш”. Тоді він виготовляв понад 100 ракет, нині – 2–3 в рік. Якщо раніше це була бойова продукція, то зараз – лише ракети-носії “Зеніт”, “Циклон”, “Дніпро”. Є цікава програма України з Бразилією. Так, на теренах цієї країни, недалеко від екватора, будується космодром “Алкантара”. Звідти наступного року планується запустити першу ракету-носія. Є розробки і зі США, Індією, Китаєм, Японією та Європейським космічним агентством. Лише бракує коштів.
– Яку посаду Ви зараз обіймаєте?
– Нині працюю позаштатним радником Прем’єр-міністра з питань авіації і космонавтики, проте хотілося б зробити значно більше, ніж можу зараз. Все-таки маю великий досвід, знання, які б варто використовувати належним чином. Зараз у мене відбувається багато зустрічей зі студентами, школярами. Для студентів спеціалізованих вишів читаю лекції з аеродинаміки, динаміки космічного польоту, конструкції космічних апаратів. Нещодавно спільно з українськими вченими з метою збереження життя на нашій планеті представили в ООН екологічну конституцію Землі. Тепер плануємо ознайомити з її пунктами громадськість.
– А що перший український космонавт любить у земному житті?
– Усе те, що люблять земні люди. Борщ, буковинські голубці, полтавські галушки. Займаюся спортом. Скажімо, як для когось чарку перехилити, так для мене по 10 кілометрів три чи чотири рази на тиждень пробігти, і так уже 37 років поспіль. Узагалі біг – це найдемократичніший вид спорту, головне – змусити себе вранці встати й вийти на вулицю.
– Дякуємо за змістовну й цікаву бесіду.

Анна ВАСЕЦЬКА
“Зоря Полтавщини”