Склад ФК “Полтава” у кожне міжсезоння суттєво змінюється. Зараз одним із “старожилів” у команді (виступає вже третій рік поспіль) є воротар полтавців Максим Кучинський.
– Максиме, ти любиш спілкуватися чи, навпаки, більш закритий?
– Я – товариський, люблю пожартувати, посміятися.
– Ніколи не нудьгуєш?
– Інколи трапляється.
– Коли команда програла?
– Як говорив наш тренер, гру треба забувати одразу і готуватися до наступної. Тому намагаюся не впадати в паніку.
– Пропущені м’ячі сняться вночі?
– Ні. Голи не сняться, але переживаю, я ж воротар. Коли пропускаю, вважаю себе винним. Але далі намагаюся себе перелаштувати. Хоча воротар – це таке амплуа, що коли помилився, то все – діватися нікуди.
– Кажуть, що воротар – це півкоманди, він має не тільки захищати ворота, а й керувати обороною, постійно підказувати партнерам, як діяти.
– Так. Керувати не тільки обороною, а й півзахистом і навіть нападниками. По суті – на полі не замовкаєш.
– У це міжсезоння до “Полтави” знову прийшло чимало нових гравців. Знаходите взаєморозуміння?
– Футболісти знайшли спільну мову відразу. Деяка незігранність, звичайно, була. Ми на кожний матч виходимо, як на останній, б’ємося. А там один Бог знає, як зіграємо.
– Чому ти обрав саме футбол?
– Подобався мені цей вид спорту, дивився по телебаченню. У Запоріжжі пішов до першого класу школи, і невдовзі батько записав мене на футбол. Згодом перейшов до футбольного спецкласу. Спочатку я не був воротарем. Згодом тренер Олег Лутков почав мене “підтягувати” до команди “Металург-2”. Потім – молодіжний склад головної запорізької команди і кілька матчів на заміні в основному складі “Металурга”. Далі грав за кіровоградську “Зірку”, яку тренував Ігор Жабченко. Тоді там була мета – вийти до першої ліги. Ми виконали завдання, підвищилися у класі. Але я отримав травму і повернувся до Запоріжжя. Відновився, трішки там ще пограв і знову зазнав травми. Контракт розірвали, і майже рік був без команди. Потім поїхав до Чернігова, грав за “Десну”. Після виступів там приїхав на перегляд
у Полтаву. Тут і затримався.
– За три роки, що ти у Полтаві, в клубі багато воротарів було – й у команді, й на переглядах. Ти єдиний, хто залишився?
– Так. Поки що граю. Мій обов’язок – рятувати команду від пропущених м’ячів, виручати партнерів. Роблю для цього все належне.
– Але ти сказав, що спочатку був не воротарем, а як сталося, що посів місце у “рамці”?
– Це було у Запоріжжі. Я весь час був польовим гравцем і мріяв стати у ворота. Але воротарів тоді було достатньо. Допоміг батько, він умовив тренера, щоб той спробував мене на новій позиції. Через тиждень я вже стояв у воротах. Трьох воротарів після цього звільнили, і вони на мене образились. Мені було тоді 12 років.
– У Запоріжжі дуже сильна футбольна школа, зокрема і воротарська. Багато твоїх колег звідти перейшли і переходять до провідних українських клубів. З кимось із них ти спілкуєшся?
– Так. Я дуже добре знайомий із Максимом Ковалем, Станіславом Богушем. Зараз більше спілкуємося з Максимом, часто телефонуємо один одному.
– А коли починав свою футбольну кар’єру, хто тоді з воротарів тобі подобався?
– Найбільше – Фаб’єн Бартез. Це був мій кумир. Я, до речі, раніше теж голився “під нуль”, як і він. Навіть в один день із ним народився! У воротах діяв переважно так, як і він. Теж полюбляв виходити далеко вперед, підстраховував партнерів. Але зараз намагаюся бути дуже обережним, адже противник може перекинути м’яча через мене у ворота.
– Стосовно пенальті. Як часто тобі доводиться відбивати одинадцятиметрові? Й чи є якісь секрети, як після них не пропустити?
– Як і в кожного воротаря, звичайно, є свої секрети. Коли пробивають пенальті, то у воротаря яка психологія? У мене 99 відсотків думок, що мені заб’ють. Мені потрібно відбити. Якщо вдасться, то це буде дуже добре. Якщо ні, ніхто мене звинувачувати не буде. А у того, хто б’є, – все зовсім навпаки. Йому потрібно забивати, і він хвилюється. Тому мені треба вивести його з психологічної рівноваги. Починаєш його “качати”, дивитися в очі. Або спеціально відкриєш йому один кут воріт. Буває, що просто стою і загадую собі кут, у який буду стрибати.
– А якщо просто стояти і розраховувати тільки на свою реакцію, можна відбити?
– Це майже нереально. Тільки коли противник проб’є не сильно і не в кут.
– Найсоромніше воротареві, коли виконується удар “парашутиком” і м’яч залітає в ворота по центру?
– Так, дійсно. Це просто знущання.
– А зараз із воротарів чия манера гри тобі до вподоби?
– Мабуть, Касільяс. Ще Вальдес.
– Який зараз у команді мікроклімат?
– Робочий. Хочемо перемагати. Налаштовуємося серйозно.
– За якими європейськими футбольними чемпіонатами слідкуєш?
– Переважно слідкую за командами, де грають мої знайомі. У “Динамо” це – Коваль, у “Шахтарі” – Степаненко, Кривцов. Інший футбол дивлюся дуже рідко.
– Дякую за розмову і бажаю перемог на футбольних полях.
– А я в свою чергу хочу подякувати нашим вболівальникам, тим, хто приходить на стадіон, хто дивиться наші матчі в Інтернеті, хто підтримує нас. Спасибі вам.

Сергій БРАЇЛКО
Журналіст