Варто присутнім на прослуховуванні конкурсних робіт, з якими журналісти ОДТРК “Лтава” беруть участь у низці різних творчих турнірів, почути прізвище члена Спілки звукорежисерів України, звукорежисера “Лтави” Петра Сливки, відразу звучить шквал оплесків.
Професіонал високого рівня – так говорять про Петра Петровича його колеги й ті, хто разом із ним працює над таїнством створення пісні. Серед них – знані в Україні й далеко за її межами митці Олексій Чухрай, Григорій Левченко. А до цього була сповнена творчого неспокою робота з Берегинею української пісні, незабутньою Раїсою Кириченко…

Петро Сливка народився 24 вересня 1958 року в Черкасах. Там закінчив середню школу й професійно-технічне училище, згодом – фізико-математичний факультет Черкаського педагогічного інституту.
Ще навчаючись у школі, він серйозно займався спортом, здобув звання кандидата у майстри спорту з легкої атлетики. Можливо, Петро й став би визначним спортсменом, якби не той чудернацький випадок… Якось до школи завітав Едуард Сергійович, викладач по класу духових інструментів музичного закладу. Звісно ж, щоб загітувати до занять музикою. І Петро, як мовиться, для сміху, взяв та й записався “на кларнет”. А повертаючись додому після занять, завмер на поріжку власного дому, звідки лунали чаруючі мелодійні звуки польки. Яким же було здивування хлопця, коли він побачив, що це грали викладач-“агітатор” (зайшов поцікавитися, чи батьки не проти занять сина музикою) та Петро Сливка-старший. Тут слід додати, що батько Петра, колишній моряк, умів грати на гармошці, балалайці, акордеоні. Звісно, він схвалив такий вибір сина.
– Навчаючись у музичній школі по класу кларнета і флейти, я грав у оркестрі при Будинку піонерів. До речі, наш оркестр був лауреатом чи не всіх конкурсів, у яких брав участь. Одного разу ми виступали навіть у Москві перед учасниками ХХV з’їзду КПРС, тож я зблизька бачив і Леоніда Брежнєва, й Фіделя Кастро. За цей виступ нас нагородили поїздкою в “Артек”, де всі учасники оркестру відпочивали цілий місяць, – пригадує Петро Сливка. – Спорт і музика досить тривалий час були в моєму житті поряд, але, зрештою, перемогла музика.
Навчаючись в інституті, Петро грав у студентському вокально-інструментальному ансамблі. Оскільки знав електроніку, то займався виготовленням музичних інструментів, мікшерських пультів, підсилювачів звуку, налагоджував електрогітари. І це було не лише матеріальною підтримкою, а й професійним зростанням, становленням майбутнього музичного професіонала.
Професійна робота Петра Сливки розпочалася у 1980-х роках у Черкаській обласній філармонії, де він працював режисером. Там же доля звела його з Раїсою Кириченко. У творчому тандемі вони пройшли понад 10 років. Раїса Панасівна була для Петра і другом, і вчителем по життю, й духовним наставником. Саме в неї він навчився відчуття музики та вміння поєднувати виконавця, текст і музику, так би мовити, гармонізувати пісню. Без цього вона не зазвучить, бо не наберуть розмаху її крила. Це був особливий період життя й роботи, адже саме тоді Петро по-справжньому й остаточно вирішив, що музика – то всерйоз і назавжди. Разом із професійним зростанням прийшло й визнання. Петра Сливку запросили працювати до Москви звукорежисером філармонії. Однак у Білокам’яній він затримався ненадовго. Раїса Кириченко знову запросила до співпраці. Й він повернувся, але в Полтавську обласну філармонію, де вже на той час працювала Чураївна.
– Разом із українським народним хором “Калина” Полтавського педінституту (нині – Національного педуніверситету. – Авт.) імені Володимира Короленка з гастролями ми об’їхали весь Радянський Союз, продовжилася співпраця і з Раїсою Кириченко. А з 1995 року я почав працювати звукорежисером в обласній державній телерадіокомпанії “Лтава”, – продовжує спогади Петро Сливка.
Це вже був новий етап, новий відлік часу в творчому житті Петра Петровича. Саме тут він записав одну з кращих своїх пісень – “Два крила” на слова Миколи Ляпаненка і музику Олексія Чухрая. Її виконували Раїса та Микола Кириченки. Нині вона стала народною. Плідною є співпраця звукорежисера Петра Сливки з полтавськими поетами Марією Бойко та Володимиром Тарасенком, Анатолієм Лихошваєм, відомими вітчизняними співаками Віктором Шпортьком, Олександром Василенком, Оксаною Калинчук. Записував він і Гімн Полтави у виконанні Йосипа Кобзона разом із хоровим колективом. Працює Петро Сливка й із початківцями. Теплі спогади залишилися про роботу з поетом Володимиром Тарасенком, який, на жаль, майже рік тому відійшов у Вічність.
– Я маю зробити так, щоб співак міг висловитися у пісні, а сама пісня лунала в серцях слухачів, – додає мій співрозмовник.
Петро Петрович завжди в творчому пошуку. Йому подобається працювати з великими художніми колективами, записувати симфонічну музику, створювати радіопередачі з талановитими журналістами. Скажімо, з Вікторією Корнєвою (нині журналістка “Зорі Полтавщини”. – Авт.) записали цикл радіопередач “12 щасливих історій”.
Про професійний рівень Петра Сливки свідчать і визнання колег, і численні нагороди – лауреат премії імені Івана Франка “За кращий твір у радіомовній сфері”, дипломи Державного комітету телебачення і радіомовлення України у номінаціях “Кращий критик у сфері звукозапису” та “Краща звукорежисура й монтаж”. Нагороджений він і ювілейною медаллю “20 років Незалежності України”.
Петро Петрович любить природу, подорожувати Україною, де так багато цікавих і незвіданих куточків, де є розмах для фантазії, читає історичну й науково-публіцистичну літературу, займається художнім фото. Загалом він вважає себе щасливою людиною, бо робити ту справу, яка подобається, це – щастя.
Сьогодні Петро Сливка відзначає 55-річчя. Зоряни приєднуються до привітань, які вже прозвучали й ще прозвучать на його адресу. З роси й води Вам, Петре Петровичу!