На другій шпальті газети – публікації під загальним лозунгом “Новою славою вкривають прапори свої Полтавські дивізії”. Тут – вірші Максима Рильського “Вождь Червоної Армії” про те, як “з ним ми не згинем ніколи й ніде, військо червонеє Сталін веде”, та Володимира Сосюри “Герой Радянського Союзу”, де Сталін жодного разу не згадується, але прославлено подвиг героїв та всього народу – “так слава ж їм, в тисячоліттях слава, і слава нам, бо весь народ – герой”. Такий ось невеличкий плюралізм.
Тут – лист фронтовиків-полтавчан Ф.В. Руденка, М. Коршуна,            Г. Гетила, І. Тітаренка, Д. Зайворінка “Землякам нашим”, лист секретарю обкому КП(б)У Маркову Військової Ради 2-го Українського фронту, статті про воїнів-полтавців “Крилаті артилеристи”, “Від Полтави до Бухареста”, “За кров і сльози”, “Сини Батьківщини”, стаття В. Зіміна “Месник” про комісара партизанського загону Купріяна Тутку.
***
На третій шпальті газети – публікації під лозунгом “Вітчизні і Сталіну рідному складають рапорт свій трудящі визволеної Полтавщини”. Як бачимо, тут – конкретна інформація про відбудову зруйнованого війною народного господарства: доповідь голови артілі “Червона Зірка” Полтавського району Г.М. Малька на зборах колгоспників “Плоди праці нашої”, статті: Г.Антоші – про героїчну працю Євдокії Коваленко з колгоспу “Серп і молот” Решетилівського району; О. Тарасенка “Майстерні руки” – про роботу молодіжної бригади електриків Владислава Пневського (тут чомусь автор забув вказати назву підприємства, можливо, прядильно-трикотажний комбінат, бо мова йде про пуск веретен); Г. Сафонова “Більшовики” – про участь комуністів у відбудові колгоспів та підприємств, хроніка “Сліди злочинів” та “Відродження”, інформація керівництва Покровсько-Багачанського району про успіхи в збиранні хліба.
Із доповіді голови артілі “Червона Зірка” Полтавського району Г.М. Малька на зборах колгоспників “Плоди праці нашої”:
“Товариші! Сьогодні минає рік, як ми з вами перестали бути німецькими невольниками, минає рік відтоді, коли наші колгоспники знову одержали свободу і знову стали людьми. Людьми вільними, радянськими, господарями долі своєї.
У цей великий день для кожного із нас ми складаємо своє спасибі колгоспне тим, хто до життя нас вернув, хто на бойових прапорах свободу приніс… Ми дякуємо сьогодні Червоній Армії і, насамперед, тим воїнам, які фашистів з нашого села вигнали.
Ще сьогодні ми найкращим словом згадуємо і пам’ять шануємо про тих, які за честь нашу в боротьбі з німецькими катами загинули. Вшануємо пам’ять Петра Артемовича Киріз, колишнього голову колгоспу, Олександра Харитоновича Жолоба, колишнього голову сільської Ради, та всіх земляків наших, що смертю хоробрих полягли в боротьбі з німецькими окупантами.
Артіль наша заможною була, а колгоспники в достатках жили. Врожай ми збирали більше 100 пудів з гектара зерновими, сотні центнерів вишень, яблук, груш від саду мали. Були у нас цілі череди корів, овець, свиней. Не думали наші люди про те, що хліба або до хліба немає. В кожного в господарстві була корова, свині, багато птиці. Все було, про все партія наша більшовицька і товариш Сталін подбали. Весь світ заздрив нам і життю нашому.
І ось на нашу землю прийшов ворог лютий, розбійник з широкої дороги з “новою Європою”…
Німець-звір ніякого серця до людей не мав. Навіть із звіром його рівняти не можна. У своїх ділах підлих йому байдуже було вбити тварину чи людину. Навіть людину він розстрілював чи мордував ще з більшою насолодою. Пам’ятаєте, як гестапівці підпалювали хату Редько Векли? Вона на коліна впала і почала просити, щоб залишили. На просьбу німець зняв автомата і підстрелив, а коли вона у передсмертних муках води просила і дід Семен Калашник підніс їй, бандити і його розстріляли. Так само підстрелили вони і в огонь кинули 16-річного Володимира Шостю. Немало людей наших загинуло в німецькій неволі. Вічна пам’ять їм, мученикам, жертвам німецького фашизму…
Всі ви пам’ятаєте, як вперше після вигнання німців зібралися ми біля хат наших спалених і раду тримали. Тоді ж таки ми вирішили насамперед артіль до життя повернути, а з неї і нам воно кращим буде. Як бджоли з вулика по мед на квітучу липу вилітали, так і ми за працю вільну на землі рідній взялися. Складали все докупи – хто хід, хто вісь до воза збирав, інші по частинах складали розбиті німцями сівалки, культиватори, борони та інший реманент. Прийшлося і лопати в діло пустити, щоб вчасно посіяти в осінь і весною цього року. Коней власними коровами замінили…
Ще 15 серпня ми виконали свою першу заповідь і за планом вивезли на приймальні пункти зерно для держави, у фонд Червоної Армії та натуроплати.
Маємо ми ферму великої рогатої худоби з 127 голів. На свинофермі поставили 43 штуки свиней, придбали птахівничу ферму та пасіку.
У день нашого визволення багато людей землянки залишать і в новій хаті святкувати будуть. Навколо місця того, де збиралися ми вперше, нові хати виросли, веселіше в селі стало. Всього збудували ми 126 хат. Допомогли нашим колгоспникам лісом та іншим матеріалом, а держава, спасибі, кредит відпустила…”
***
На четвертій шпальті газети – статті: М. Воскресінського “Рік тому” – про дні визволення,
В. Петренка “В новій хаті”, А. Марченка “Дзвенять пісні” – про відновлення роботи культурних установ області, інформація “Відродження сільськогосподарської науки на Полтавщині”, новини області, зведення Радянського Інформбюро про події на фронтах.
Зі статті М. Воскресінського “Рік тому” про дні визволення Полтави:
“З ранку й до пізнього вечора 21.IX гуркотіли вибухи… Добре споряджені моторизовані команди погромників-німців виконували диявольський наказ когось з гітлерівських головорізів, жахливого в своєму божевіллі й звірячій жорстокості. “Ми йдемо з Полтави назавжди… ми залишимо після себе лише голу землю”, – казали з блиском в очах биті, боягузливо тікаючі німецькі банди. Факт боягузливої втечі німці прикривали зловісно страшною, демонічною фразою.
Ось щось важке б’є по залізу, шарпає повітря і вгору зі свистом летять цегла, балки… Від краю й до краю суцільне вогнище пожежі… То “арійці”, зачинателі “нової Європи”, знищують все, що створювалось віками, все, в чому матеріалізувались думки, потяг людини до світла, знання, гармонії: школи, театри, музеї, стильні будинки, цілі квартали звичайних житлових приміщень. Їм цього замало. Вони знали, що тут, в місті, залишались ті, хто їх смертельно ненавидить.
Починається жахливе полювання на людей. Ще й раніше полювали фріци на молодь по вулицях Полтави. Дівчину – інженера-будівника, студентку-медичку, молоду вчительку – відправляли вони до ненависної Німеччини на невільничу роботу наймички до якоїсь рудої німкені.
Вже з 20 вересня з центральних кварталів міста крадькома перебігали чоловіки на околиці, де більше садків, рівчаків, де краще сховатися від есесівців. 22.ІХ – жодного чоловіка на вулиці. Де-не-де з переляком промайне жінка, пошепки попереджуючи… “йдуть”. Жахливі вісті… застрелили інваліда, забито 7 дітей, що бігали на вулиці… жінку кинули в палаючий будинок… грабують все, горить музей… Всі говорять лише пошепки. Через голову б’є німецька артилерія. Десь близько, близько наші. В густому тумані, в грандіозних, фантастичних відблисках пожеж наближається вечір. Котра година? Ніхто не знає. Хто в місті? Нерви надзвичайно напружені… І ось…
– Громадяни Полтави, поздоровляємо з визволенням міста!.. – гримить в сирому насиченому повітрі привітання через гучномовець. Далі – привіт бійцям і офіцерам славних дивізій, що викинули німців з міста, чудова, давно нечувана рідна, знайома музика…
І відразу все змінилось. Звідусіль – з дахів, льохів, рівчаків, з туману – з’являються люди. Вони жестикулюють, плачуть, цілуються, дехто хреститься. Поздоровляють один одного. Ніхто не заплющував очі в цю ніч.
А вранці… Розкрилися найкращі скарби людського серця, серця людини-патріота. Вулиця Фрунзе, на якій переможно крокували героїчні Полтавські дивізії, буквально засипана квітами. Атакують воїнів з усіх боків, дарують продукти, цигарки, закликають до себе хоч на хвилину. Якийсь літній громадянин кричить: “Товариші, міст зруйновано, всі – на переправу, допоможемо бійцям переправитись через річку!”
І ось через деякий час з лопатами, сокирами, ломами ціла юрба направляється туди. Горить ще Полтава, а вже починається творча, радісна відбудовча робота”.

Володимир КОРОТЕНКО
Головний спеціаліст відділу
інформації та використання
документів Державного
архіву Полтавської області