Донька голови колгоспу, шкільна відмінниця з глухого села, вона завжди була впевненою в собі. Попри стовідсоткове селянське походження, з перших днів студентського життя змогла зробити родзинкою своєї особистості власну безпосередність, звичку сміятися  голосно і не соромитися дефіциту “світського” виховання.
Попервах селянські діти почувалися незручно навіть у студентській їдальні. Тоді Люда прямо за столом розказала, як одного разу, коли їй було трохи більше десяти років, батько зробив їм із мамою сюрприз – завіз пообідати до міського ресторану.
– Борщ був червоний, – весело і доволі голосно повідала вона нам за столом, – я його спеціально не доїла і згорнула в ту миску другу страву. Щоб вийшло, як удома, з підливкою. Батько від сорому мало не згорів, сказав: “Вас на люди вивозити можна хіба що у бригаду, там байдуже, хто як їсть!” А нам із мамою весело було! Вона ту підливку ще й шматочком хліба зібрала.
І Люда прямо тут показала, як майстерно можна підібрати з тарілки те, що не влізло у ложку. Увесь стіл дружно чмихнув, і незручність як рукою зняло.
Те ж саме й із освітою. Не зрівняти ж було якість золотої медалі випускника міської гімназії із “золотом” Горохівської десятирічки, де, за словами Людмили, найякісніше викладалися тоді німецька та географія. Тут Людка була асом, і кафедра іноземних мов нахвалитися нею не могла. Коли ж на практичному занятті з математики молоденький аспірант спробував дорікнути симпатичній студентці, як можна не розв’язати таке просте завдання, маючи золоту медаль, вона відрізала експромтом:
– А я ту медаль на спині ношу, щоб не всі бачили!
Вже на першому курсі вона почала активно боротися з дефіцитом “світськості”, але саме ним зазвичай підкорювала наповал. Коли інші червоніли і губилися, вона розцвітала такою ефектною посмішкою, що незручно ставало кому завгодно, але не їй. Колоритне прізвище Галушка тільки додавало шарму, хоч у групі не дивувало нікого: були у нас і Сирота, і Козирод, і Нетудихатка.
Мету вона поставила собі неабияку: стати коли-небудь генеральшею. Спасибі, на той час у Полтаві було аж два військових училища. Зенітно-ракетне взагалі під боком – щовечора через бетонну огорожу, як стиглі груші, випадали на тротуар “у самоволку” курсанти. Жодної дискотеки у цих закладах Люда не пропускала, друзів серед курсантів мала неміряно, але велика любов трапилася їй аж під кінець навчання. Ми вже отримали дипломи і роз’їхалися по всіх усюдах, а вона ще на рік залишилася в Полтаві чекати, доки довчиться майбутній генерал.
На той час раптово померла зовсім молода мама, батько одружився вдруге, родинне гніздо зруйнувалося. Терміново треба було з усіх сил вибудовувати своє, власне.
…Зустріч випускників зібрала нас через чверть століття. Більшість однокурсників життя за цей час добряче пом’яло. Але декого таки пожаліло, принаймні візуально. У Людмили – та ж сама фігура, ті ж веселі ямочки на щоках та підборідді. Простота і зручність одягу тільки підкреслюють його немалу ціну. Вийшла з красивого авто і засміялася до нас так, як і колись. Більше того, коли згодом у кафе чемний офіціант нав’язливо намагався прислужитися, зупинила його непомітним жестом і у хвилинній тиші продемонструвала, як підібрати з тарілки те, що не влізло у ложку… І все знову стало на свої місця.
– Ну як, ще не стала генеральшею?
– Аякже! Тільки погони саморобні. Які собі намалювала, такі й ношу. Все у мене добре. Сім’я гарна, донька столичний університет закінчує. Вивчає чисту математику. І в кого така вдалася? Маю власну справу. Та заздрити мені не треба. За все сповна заплачено.
Долі переважної більшості однокурсників пов’язані з селом, а значить, городи, господарство, одвічні сільські клопоти. У багатьох манікюру немає – не до нього. Виявилася серед нас навіть своя матушка, щоправда, з бідного приходу, це теж одразу впало в око. Але не надовго – починаємо говорити, говорити, і все другорядне кудись відходить.
…Кілька років Людмила моталася за чоловіком по гарнізонах. Випав їм і “закордон” – НДР. Пощастило, а міг би запросто трапитися Афган. Тоді нарешті збулася її мрія про власне житло. Квартиру швидко обставили, обвішали, прибрали і народили доньку. Там відшліфувала світські манери, остаточно навчилася вдягатися зі смаком. У сім’ї з’явилися автомобіль і вся можлива побутова техніка. Та в повітрі вже відчувалися близькі переміни далеко не на краще.
Армія перестала бути потрібною у Німеччині. Але тоді офіцери ще не хотіли вірити, що вона і вдома вже мало кому потрібна (хіба що генералам як джерело доходу). Не вірили, що незабаром ніхто не зможе гарантувати солдатам держави навіть законний мінімум: житло і роботу.
Так сім’я опинилася у казармі під Черкасами. Як співав колись Висоцький, “система коридорная, на 48 комнат всего одна уборная”. Приїхали на власному авто, контейнер із майном вирушив залізницею. Коли речі нарешті прибули, їх просто нікуди було подіти. Більшу частину надбаного мусили продати, та заощаджень із того не вийшло: гроші з’їдала інфляція.
Чоловік ще ходив на службу, але вже було очевидно, що служба та родину не прогодує. Чекати на житло теж не доводилося: вдома своїх безхатніх військових було хоч греблю гати. Люда сиділа з дитиною вдома, чоловік приходив все пізніше, іноді – напідпитку. Дехто з колег почав заглядати в чарку регулярно, за сімейними чварами потім спостерігала вся казарма. “Майбутня генеральша” зрозуміла, що цього разу вихід має шукати сама, бо чоловік просто розгубився. Наполягла на тім, щоб продати все до останнього: килими, золото, зайві речі, навіть автомобіль. На ці гроші терміново купили однокімнатну квартиру і нарешті вирвалися із казарми з її чварами, побутовими проблемами, депресією.
У перший рейс до Туреччини зібралася вже на позичені гроші. Дитину залишила на чоловіка. Про те, щоб відправити його, не було й мови: казали, що такий бізнес не для чоловічої психіки… Про той період Люда розповіла небагато. Сказала лише, що найлютішою, найбезжальнішою була митниця українська. Ні турки, ні поляки, ні навіть росіяни так не мордували жінок із непідйомними торбами по аеропортах та на залізниці.
– Куди ми гроші тільки не ховали, що не придумували, аби обдурити “таможню” і привезти додому хоч на копійку більше! Коли згадую, ніякого сорому немає, одна суцільна злість. Я ж розуміла: якщо цей горе-бізнес прогорить, то чоловік мій, хороший, розумний, але запальний, просто зап’є. І тоді викручуватися доведеться стовідсотково самій. Скільки разів перемерзала в дорозі, скільки образ наслухалася. А скільки тисяч кілограмів перетягала оцими руками! Одне слово, “торбешниця”…
– На перші скромні прибутки відкрили лоток, – продовжує однокурсниця. – На своє принизливе становище не звертала уваги і чоловікові не дозволяла. Адже третина України тоді так само моталася через кордони з “кравчучками” неймовірних розмірів. Вчителі, інженери, лікарі…
Так би з їх когорти і не вирвалася, якби не трапилася одного разу в аеропорту співрозмовниця. Їй терміново потрібна була помічниця зі знанням німецької – саме звідти пішов до України перший добротний одяг, що був у вжитку. Педантичні німці носили його так охайно, що потім, виправши та відпрасувавши, можна було робити на цьому “секенді” реальні гроші.
Ось і знадобилася теорія Горохівської середньої школи, помножена на кількарічну мовну практику в НДР. Спочатку Люда була у господині “на побігеньках”, але хапала все на льоту і незабаром “пробила” власний канал просування товару через кордон: чоловік підняв старих знайомих серед німців.
Їхній бізнес уже давно не пов’язаний із “секендом”. Коли відкрили перший магазин дорогого шкіряного одягу з Німеччини, несподівано для закордонних партнерів, саме ця точка почала давати чи не найвищі прибутки у країнах Європи. Ситих бюргерів давно не здивуєш високою якістю, а у нас саме ставали на ноги “нові українці”, одягали своїх дружин, дочок та коханок на заздрість конкурентам і просто сусідам – менталітет! До цінників навіть не придивлялися. Згодом клієнти потяглися із сусідніх областей,  торговельна мережа почала розширюватися. Бізнес нарешті “пішов”. Сьогодні одна з її “точок” знаходиться на Хрещатику в знаменитому підземному торговельному центрі “Глобус”.
Донька закінчила школу і зібралася до престижного вузу. Легко вступила й переїхала в гуртожиток.
– Уявляєте, мені наче шматок серця відірвався. Я завжди була певна, що звідки б не поверталася, вдома мене втішить сім’я. Все, що робила, – для майбутнього доньки.  Знала всі її секрети, була їй і подружкою, і мамою, і сестрою. Домашній тил, заради якого стільки перетерпіла, став найнадійнішим захистом від усіх бід. Перший тиждень, як перевезла студентку до столиці, протовклася у Києві. Повернулася у порожню без дитини квартиру і, повіриш, проплакала добу. Не можу без дочки. Розумію, що така мамина любов їй уже не потрібна, тільки зайвий тягар. Давно пора дитину відпустити, а нічого з собою зробити не можу. У вівторок з Києва повертаюсь, а у четвер уже збираюся назад. Якби могла, мабуть, народила б вдруге, біологічний годинник ще цокає. Але усе здоров’я лишилося на митницях, вокзалах: щось – простудила, щось – підірвала. Усередині нічого здорового немає. Аналізую життя, і як не крути – місця для другої дитини у ньому не було. Якби народила двох підряд, ми навряд чи прорвалися б. А вже як запряглася на повну котушку, зупинятися було ніколи.
– Я сама собі пообіцяла, – говорить Люда, – як пошле Бог онуків, усе покину, носитиму їх у кишенях і в пазусі, а нізащо своїй дитині не дозволю платити за достаток здоров’ям.
Наш час у кафе вичерпується. Гуртом викочуємося на вулицю. По Жовтневій гуляють пари, вечір пахне акацією. На Люду вже чекає авто: чоловік скористався нагодою показати друзям місто своєї юності. Змахнувши рукою нам на прощання, вона поспішає до машини і раптом зупиняється поглядом на зустрічній парі.
Симпатичне дівчисько, жестикулюючи, як на сільській вулиці, голосно і весело переконує в чомусь юнака у військовій формі. Курсантик, прокладаючи у натовпі дорогу для обох, слухає терпляче, уважно.
Розминувшись, Люда озирається і перехрещує їх услід…

Ольга ЩЕГЛОВА
“Зоря Полтавщини”