Нещодавно полтавський ресторан “Віват Провінція” відвідали двоє із найяскравіших учасників кулінарного шоу “Пекельна кухня-3” – незвичайний івано-франківець з еквадорським корінням, шеф-консультант мережі престижних ресторанів у Західній Україні Дарвін Седеньо та, безсумнівно ж, відзначений жіночою частиною прихильників шоу красень із Києва, особистий кухар, як воно й ведеться, втаємниченої фігури Х Сергій Марченко. На кухні полтавського ресторану вони склали компанію шеф-кухарю “Віват Провінції”, одному з найдосвідченіших і найсильніших учасників телепроекту, постійному автору “Зорі Полтавщини” Тимофію Гаєвому. Кожен дивував відвідувачів закладу своїми фірмовими стравами й, звісно ж, ділився спогадами про шоу. Попри заклопотаність, всі троє із задоволенням відгукнулися на прохання викроїти час для інтерв’ю нашій газеті.

Досвід і ще раз досвід
“Віват Провінція” приймала зірок популярного телешоу за останні чотири місяці вже втретє. Тож приводів для особливих хвилювань у шеф-кухаря закладу Тимофія Гаєвого не було. Відвідувачам ресторану подібні зустрічі до вподоби.
– Тимофію Вікторовичу, як виникла ідея цих, так би мовити, кулінарних гастролей учасників третього сезону “Пекельної кухні”?
– У нас справді створилася команда тих, хто хоче підтримувати й надалі як професійне спілкування, так і дружні стосунки. Першим на гостини запросив я. Навесні ми з Іваном Ломейком із Рівного запропонували відвідувачам “Віват Провінції” аукціон, з якого були продані приготовані нами страви з м’яса страуса. Стало зрозуміло, що такі зустрічі потрібні не тільки нам для спілкування, а й людям, які бажають спробувати страви хороших шеф-кухарів із різних міст, не вирушаючи в мандри. А разом із тим і сфотографуватися, розпитати щось про “Пекельну кухню”. Неодноразово запрошували в гості й мене. І я ціную такі пропозиції як можливість подивитися “зсередини” на певний конкретний ресторан, скажімо, в Бердянську, ближче познайомитися з кухнею того чи іншого регіону України. З кожної поїздки привожу якесь раціональне зерно. Побувавши в Івано-Франківську, закохався у справжній банош, це ніжна, кремоподібна, жирна кукурудзяна каша на домашній сметані. Звісно, думаю про те, щоб з нагоди якогось свята страви різних регіонів могли скуштувати й відвідувачі “Віват Провінції”.
– У попередньому інтерв’ю, яке вийшло на шпальтах “Зорі Полтавщини”, коли в телеефірі з’явились тільки перші випуски “Пекельної кухні-3”, Ви за контрактом не мали права розповідати про те, що телеглядач ще не встиг побачити. Тепер же, нарешті, можна ділитися враженнями…
– Їх багато, й виокремлювати щось важко. Повторюсь, що як для професіонала для мене було великою честю опинитися на кухні ресторану такого високого рівня, який був у проекті. Це зовсім інший стандарт роботи, шикарна школа для майстра, який прагне розвиватися. Що ж стосується життя у шоу поза роботою, то серед найкращих спогадів, певно ж, – наша поїздка в одне з фермерських господарств поблизу Житомира. За умовами проекту вона була покаранням нашій команді за програш у якомусь із конкурсів. Перший раз у житті мені довелось доїти козу. Це – незабутні враження! Потім на фермі ми куштували дуже смачну місцеву бринзу.
– Згадуєте тільки про приємне?
– Уявіть собі, з приємністю згадую, як програв конкурс, у якому ми змагалися в приготуванні рієту. Рієт – це такий різновид паштету, в якому сировина має бути подрібнена доволі крупно. Але “заковикою” було те, що я цієї страви не вживаю і, головне, маю принцип не готувати того, чого сам не їм. Адже цілком зрозуміло, що страву, яку не любиш, приготувати смачно неможливо. Я підійшов до шефа й пояснив ситуацію. Отож приготував не рієт, а пате. Це паштет із вкрапленням, наприклад, дрібненьких кубиків лимона. Я запропонував журі пате з трюфелями. Втім за умовами конкурсу оцінювання інших страв не передбачалося. Я програв, але більшою нагородою, ніж могла б бути для мене перемога, стало те, що члени журі з насолодою з’їли мій пате. Це неспростовний показник якості страви.
– Увагу глядачів завжди привертають кумедні ситуації…
– Тут “пальма першості”, певно ж, за одним із учасників шоу, який так поспішав на звук сирени, яка означала для кухарів команду шикуватися, що примчався на кухню прямо з душу, обмотавшись рушником. Насправді з нього покепкували: у тих, хто з конкурсу вже вибув, були на руках мобільні телефони, отож сирену записали на телефон і ввімкнули спеціально для фіналіста шоу. Але, погодьтеся, ця ситуація красномовно розповідає про дисциплінованість учасників проекту, про готовність працювати в будь-яких умовах.
– Чи відомо вже, яке місто стане після Полтави наступним у “гастрольному турне” кухарів “Пекельної кухні-3”?
– Передплатники “Зорі Полтавщини” читатимуть це інтерв’ю, коли ми з Сергієм Марченком та Дарвіном Седеньо вже побуваємо в Бердянську, куди нас запросила Наталя Банник. Переконаний, що невдовзі намітиться й наступна зустріч.
Правнук пекаря, онук кока
Сергій Марченко потрапив у проект не на старті, а коли “Пекельна кухня-3” уже досягла апогею і досвідчені учасники вибували, а новачки ще тільки мали довести своє право на те, щоб потрапити в ряди поріділих команд. Цікаво, що той конкурс, який став для Гаєвого невдалим, якраз і відчинив двері в шоу для Марченка, але заприятелювати кухарям-професіоналам це не завадило.
– Тимофій був уже в ролі не конкурсанта, а помічника команді “чорних кітелів”. Коли ми розговорилися одного разу за чашкою кави, виявилось, що маємо чимало спільного, тож почали спілкуватися тісніше, товаришуємо й тепер, – говорить Сергій.
– Як опинилися в цій професії, чому вибрали саме її?
– Можливо, значення має і те, що мій дідусь був коком (кухар на морському судні. – Авт.), а його батько – пекарем. Мені буде приємно, якщо кухарське мистецтво стане колись справою і мого сина, якому поки що тільки 6 років. Принаймні зараз йому дуже подобається допомагати мені, вдома ми разом вареники ліпимо. Він тільки пішов у перший клас, а от, наприклад, про санітарні норми приготування яєць може розповісти вже як професіонал.
– Скільки років Ви вже працюєте за фахом?
– Близько п’ятнадцяти. Закінчив училище за спеціальністю “кухар, кондитер, офіціант”, згодом здобув і вищу освіту за фахом, закінчив магістратуру. Прагну на цьому не зупинятись, участь у телепроекті – це також моя професійна сходинка. Я дуже уважно спостерігав за майстерною роботою шефа “Пекельної кухні” Арама Мнацаканова та су-шефів Жерома Лор’є, Володимира Ярославського та Георгія Хочуа, намагався запозичити в них якомога більше. Окрім того, мені дуже важливо було випробувати себе на вміння працювати в команді. Можу з впевненістю сказати, що шоу навчило опановувати себе в будь-якій професійній ситуації й спокійно, без паніки, виконувати все, що я насправді вмію.
– За кого вболівали надалі?
– Олексій Нікітін вибрав мене на фінальну вечерю в свою команду. Мені імпонувало його меню – оригінальне й доволі складне. Однак, неможливо було не вболівати й за Женю Рафаловську – по-перше, тому, що з нами змагалась представниця прекрасної статі, по-друге, вона – надзвичайно приємна людина. Тож з перемогою вітав її щиро. Згодом ми неодноразово спілкувалися по телефону, Женя розповідала, як проходило її навчання в Італії, у майстрів кулінарії. Сподіваюсь, що незабаром також поїду в цю країну. Пройти таку школу в Італії, виявляється, набагато дешевше, ніж, наприклад, у Франції.
– Дні на проекті летіли швидко?
– Режим змагань був таким, що правильніше говорити про доби, ніж про дні. Вночі ми робили з продуктів заготовки на наступний день. Відволікатися від виконання свого завдання було ніколи, та й настрій у конкурентів, як розумієте, далекий від того, щоб розповідати один одному анекдоти. З усмішкою згадую, як під час першої конкурсної вечері порізався ножем, що трапляється з професійним кухарем не частіше одного разу на рік. Працювати ж під прицілом стількох камер незвично й непросто.
– Порозумітися з Арамом Мнацакановим було складно?
– Спілкування з ним поза телекамерами має зовсім інший характер, аніж тоді, коли він виконує відведену йому в шоу роль. Отож згадую про нього тільки з найприємнішими думками й бажаю усім молодим кухарям потрапити на проект – під його шефство.
Еквадорський хлопець, європейський шеф-кухар і просто іванофранківець
Дарвін Седеньо запам’ятався прихильникам пекельного телешоу й своїм гарячим латиноамериканським темпераментом і, як це не дивно, тим, що з кількох десятків учасників проекту був єдиним україномовним. Зворушливу історію про тривале впадання Дарвіна за дівчиною з Івано-Франківська, яку він зустрів наприкінці 1990-х у Лондоні, де працював шеф-кухарем одного з ресторанів, перечитала, певно, добра половина інтернет-користувачів, адже її не обійшли увагою в жодному інтерв’ю з незвичайним учасником телешоу. Воно й зрозуміло: фінал у цієї історії щасливий – у подружжя двоє дітей, родина Седеньо живе в Україні, про яку до зустрічі з коханою він не знав майже нічого. За плечима в Дарвіна – серйозна школа латиноамериканської, іспанської, французької, італійської кухні. У Полтаві він вирішив презентувати латиноамериканську страву фахітас (овочі з перцем чилі).
– Дарвіне, що Ви знаєте про Полтаву?
– Поки що, сеньйоро, я тільки маю намір ближче познайомитись із цим древнім містом. Мені трохи розповідали про його історію, а також про те, що воно вважається одним із найчистіших в Україні. Відвідати найкрасивіші куточки сподіваюся у майбутньому, наразі робочий графік не дозволяє. Але вже відразу можу сказати комплімент на рахунок вашої води з крана. Чиста й смачна.
– В Україні Ви почуваєтеся своїм?
– А як же інакше? Тут моя сім’я. Мене дуже приязно зустріла родина моєї дружини, це відомі в Івано-Франківську лікарі. Спочатку, звісно, звикав, адже багато років прожив у Європі, де, до речі, навчався у таких світил ресторанної справи, як Джеймі Олівер, Раджи Гордон, бував у США та, власне, переїхав у Івано-Франківськ із Лондона. Але мені запропонували роботу, а Івано-Франківськ тоді ще майже не знав європейської кухні, в мене ріс син, народилася донька – життя налагоджувалось.
– Чи довго вивчали українську мову?
– Певно, місяців п’ять минуло, поки почав нарешті розуміти, про що франківчани довкола мене говорять. Коли став розуміти, приємно було надзвичайно.
– Як ставитеся до української кухні?
– Прихильно. Смакують мені й вареники, і борщ, і сало. Не відмовляюся й від чарчини горілки. Разом із тим люблю європейську кухню, зокрема уславлену італійську пасту, для друзів нерідко готую іспанську паелью. Люблю і латиноамериканські страви. Моя дружина, наприклад, обожнює мексиканський гострий фахітас. Звісно, особливе ставлення маю до кулінарних традицій Еквадору, з якого поїхав у Європу ще дуже молодим, але щороку навідую мою велику родину – в мене семеро старших братів і сестер. Кухня мого дитинства – це, зокрема, морепродукти, які у нас дуже дешеві, рис, салат. А який неперевершений смак має плантейн! Це поширений в Еквадорі овоч, який точно сподобався б українським любителям картоплі.
– Про повернення на батьківщину не мрієте?
– Можливо, в майбутньому. Звісно ж, разом із дружиною і дітьми. Я б відкрив там ресторан вишуканої європейської кухні.
– Маючи велику практику роботи в Європі, що порадили б українським кухарям?
– Найперше хотів би, щоб зміни відбулися в програмах навчальних закладів, які готують кухарів. Я спілкувався з практикантами, які приходять працювати в ресторани. Вони знають багато зайвого – суцільна бухгалтерія, а найголовнішого – готувати страви – не вміють. Потрібна ґрунтовна кулінарна школа, на зразок таких, як у Європі.
– Що дала Вам участь у “Пекельній кухні-3”?
– Як і всім, знайомство з дуже багатьма професіоналами як кулінарної, так і телевізійної справи. Загалом я став впізнаваним, і це дуже приємно. На проекті було надзвичайно важко. Особливо, коли до фіналу залишалося вже недалеко. Емоції зашкалювали, а я таки не маю іншого рецепта боротьби з ними, як вихлюпнути їх назовні. Найприємніший же для мене момент шоу відбувся поза зйомками. Це коли вже наприкінці проекту Арам Михайлович Мнацаканов запросив мене до свого кабінету, що вже саме по собі було великою честю, і, представивши високоповажним гостям, сказав про мене дуже теплі слова.

P.S. Рецепти від Тимофія Гаєвого традиційно публікуються в зорянському додатку “Порадниця”. Дарвін Седеньо поділиться своїми кулінарними секретами з читачами “Зорі Полтавщини” під час наступних візитів до Полтави.

Вікторія КОРНЄВА
“Зоря Полтавщини”