Останній день літа ми з Оксанкою проводжаємо в квітнику її бабусі Каті. Вечір зовсім прозорий, перші присмерки порозмивали далекі обриси горизонту, який дивиться на подвір’я з боку городу, але чітких контурів нашої вулиці не зачепили ще й краєчком синього пензлика ночі. Завтра ми з Оксанкою підемо до першого класу. Втім очікування події нас не бентежить, адже позаду вже маємо рік навчання у школі – на правах  “нульовичків”. Чесно кажучи, права ці – ходити на уроки в звичайних своїх цвітастих платтячках, не отримувати ні хороших, ні поганих оцінок та, власне, не мати ні щоденника, ні портфелика взагалі – були нам не до душі. Й ось нарешті найближчого ранку ми приєднаємося до поважної одноликої зграйки вже справжніх учнів та учениць – у коричневих платтячках із білими атласними комірчиками та в гіпюрових фартушках. Таке дорослішання нас несказанно радує. Накрохмалені білосніжні Оксанчині бантики цвітуть білими пелюстками на шворочці перед літньою кухнею.
Бабуся Катя не жаліє мені для букета своїх випещених жоржин. У неї їх стільки, що вистачило б на весь наш клас.  Зрізає по квітці кожного кольору – рожеву, бузкову, жовту, білу, яскраво-червону, бордову й насамкінець найгарнішу – з бузиновою серединкою і короною білих пелюсток по краях. Квітки крупні, тож букет виходить такий, що мене за ним не дуже й видно. Бабуся від цього видовища вдоволено сміється. Каже Оксанці, щоб та винесла мені щойно напечених пряників, і з закличним “ціп-ціп-ціп”, що має означати останнє попередження для курей, які забарилися на своє сідало, прямує зачиняти масивні залізні дверцята курника. Їх встановили лише цього літа – для порятунку домашнього птаства від підступів знахабнілих куниць.
Скільки ж вечорів просиділи ми з Оксанкою у засідці в густих кущах бузку, сподіваючись роздивитися хижих злодюжок! Шукали їхню потайну схованку в лісосмузі між поваленими деревами та в дуплах старих акацій. Втім удача усміхнулася нам тільки двічі. Та й то виявилась доволі непевною: одного разу ми знайшли покинуте, як самі вирішили, пташеня сойки й загодували його крихтами  хліба, а потім днів зо два гірко за ним плакали, згодом – впіймали сонну ящірку, яка, залишивши нам на пам’ять свого хвостика, дала драла з наших не по-дівчачому цупких рученят.
…Уроки в школі пролітають швидко. Вересневі дні тануть наввипередки з теплом і зграйками перелітних птахів, які, як каже прабабуся Марія, линуть тепер у рай. У повітрі, що раптом втратило свою щільність, повільно пропливають білі ниточки павутиння, яке ми так і називаємо – “бабине літо”. Мені воно нагадує жалюгідні рештки розтерзаної рибальської сіті. Вирвалась золота рибка на волю, розірвала своїм хвостиком наготовані для неї тенета й ховається тепер під сизою хмаркою замість літнього сонечка. Скоро морська царівна засумує за рідною їй стихією, і спочатку на землю закапають дрібні слізки, а потім опечалене піднебесся й незчується, як хмарки перетворяться на пінисті буруни, й дощі падатимуть  на наш світ щодня.
Але поки що нас з Оксанкою веде зі школи додому “бабине літо”. Цей шлях назад завжди чомусь набагато довший за той, що ми долаємо вранці, поспішаючи на уроки. Перша спокуса чекає вже за ганком школи – він майже впирається у скверик, густо насаджений молоденькими деревцями ліщини. З кожної гілки на нас дивляться горіхи, для яких у шкільних портфеликах завжди вистачає місця.
Коротенький дерев’яний місточок, що нависає над зарослим кленовим самосієм урвищем, минаємо без цікавості – страшнувато. Під ногами шарудять сухі кленові “літачки” з насінням, які завзято постачає сюди зі шкільної алеї вітерець. Обминути ж місток неможливо – за ним лише полотно асфальтівки, на якій у сезон цукроваріння рух завжди надто жвавий. Далі за дорогою виблискує осіннім спокоєм ставкова вода, в якій віддзеркалюються не тільки густі стрілчасті зарослі очерету, а й чимало з тих споруд, які ми з Оксанкою не можемо роздивитися, йдучи тротуарчиком попід височенною стіною-огорожею цукрового заводу. Водойма ця технічна, заводська, але за літо вода в ній ніби відроджується до звичайного життя й на вигляд нічим не відрізняється від тієї, що грається з вітами плакучих верб на двох інших ставках, які, на радість моїх батьків, хлюпотять хвильками на протилежному кінці села.
Втім окремі острівці з бульбашок жовто-цукрової піни на поверхні заводського ставка вже, здається, плавають, скоро вони потраплять і в урвище під містком. Тоді, біжучи одного ранку з Оксанкою до школи, ми злякано побачимо, що білий гребінь пінистої хвилі спокійнісінько дістає до самого місточка. Переходитимемо його мало не з заплющеними очима, так міцно тримаючись за шорсткі дерев’яні поручні, що й до вечора татку не вдасться повитягувати шпилькою з моїх зранених долонь усі скалки.
Йдучи понад заводом, задираємо голови, щоб звично поміряти очима його височенну, грізну трубу. Потоки людей, які випереджають нас або рухаються назустріч, після тихого літа здаються нескінченними, всі вони завертають до прохідної. Серед тих, хто зникає за її воротами, ми з Оксанкою частенько впізнаємо батьків наших однокласників і зітхаємо, що невдовзі їхні діти хвастатимуться нам жовто-кремовими грудочками найсолодшого в світі цукру з нового врожаю. Ні ті люди, ні ми, малі, не маємо й тіні гадки про те, що через неповних два десятиліття заводська труба залишиться тут одним-єдиним нагадуванням про часи існування на Полтавщині цукрокомбінату імені Халтуріна…
Уважно, по складах, вивчаємо афішу, тобто білий аркуш паперу, закріплений канцелярськими кнопками на дошці оголошень, на якому почерком із завитушками синьою гуашшю виведено назву чергового індійського фільму. Заходимо й до самого клубу, красивого двоповерхового будинку, фасад якого одягнений у “каракулеву шубу” штукатурки й покритий сірою та зеленою фарбою. Тут касиркою працює подруга бабусі Каті. Оксанка діловито довідується в неї, що новенького привіз із міста її зять-кіномеханік, обіцяється передати вдома вітання й квапливо тягне мене до виходу. Згадала, що бабуся просила подивитися, чи не достиг уже біля контори глід. Ми вертаємося трохи назад і заходимо під крону такого здоровенного дерева, що весь існуючий поза його межами світ відразу ж зникає. Розчаровано тупцюємося на місці. Ягідок зовсім мало, і вони журливо сяють до нас зі свого зеленого небосхилу дрібними червоними сузір’ями…
Заводська їдальня – неподалік від клубу. Чимчикуємо до вхідних дверей, зосереджено розв’язуючи приклад на додавання наших мідяків. Втім на склянку сливового соку й кексик з родзинками дев’ятнадцяти копійок вистачає завжди. За двома десятками столиків гамірно. Чоловіки та жінки в спецівках нетерплячими бадьорими голосами замовляють вареники з м’ясом, смажену рибу, картопляне пюре з гуляшем. Апетитні запахи змішуються зі словами, бряжчанням  тарілок, пронизливим скреготом залізних ніжок стільців, які хтось відсуває чи підсуває ближче до столу. І все це відбувається в помітному квапливому темпі, у єдиному настрої  робочого дня. Не зважаючи на чергу, продавщиця тітка Зіна радіє нам з Оксанкою. Нахиляється через прилавок і, змовницьки підморгнувши, відкриває секрет: у середу обіцяють привезти з райцентру морозиво.
На ходу струшуючи зі шкільних платтячок крихти від кексу, зістрибуємо з високого ганку й прямуємо до величезної круглої клумби – там заходяться всіма кольорами літніх зірниць майори… Ніби й милуємось, але обидві думаємо про одне й те ж: у взуттєвий магазин, в якому, крім черевичок-чобітків, завжди повно куди цікавішого для нас краму, сьогодні – зась. Від обіду працює тітка Ліда. Зроду не дозволить пороздивлятися ні сережок, ні брошок, ні перстеньків. Відразу простягає долоню: “Покажи гроші!”
Перезирнувшись і зітнувши плечима, завертаємо відразу за заводською їдальнею на так зване кагатне поле, яке розляглося “за спиною” нашої вулиці. Просто велетенська, як на двох першокласниць, його площа засипана буряками, які безупинно підвозять сюди КрАЗи, КамАЗи, ЗІЛи. Задивляємося на чудернацькі, незграбні машини БУМи, по неймовірно довгому “рукаву” яких пропливають уже чистенькі, звільнені від груддя налиплої землі, солодкі корені. З “рукавів” вони слухняно падають на землю, й насипана купка вищає, вищає, потім тракторець протягує БУМ вперед, і той продовжує свою справу. Поступово виростає справжня кагата – за формою вона трохи нагадує розкидані по полях скирти соломи, тільки “дашок” має не заокруглений, а ніби аж гостроверхий…
На цьому час ловити гав уже майже й вийшов. Завертаємо на нашу вулицю: дворик напроти дворика, в кого перед заборчиками – вишні, у кого – грушки. Вересневе гілля тремтить над останнім, пізнім зеленим листям, ховає його між рудим з брунатними  підпалинами. У кілька деревець уже встигли влучити осінні жовті й багряні блискавки, й вони спалахнули від землі до маківок.
Упоперек наша вулиця тричі поділена звичайною грунтовою дорогою на чотири рівні частини, кожну з яких місцеві називають провулками. Переважно люди сусідаються тільки на своєму провулку, на ньому всі вважають один одного своїми. Ми з Оксанкою потрапляємо на вулицю з кагатного поля якраз так, що половина садиб уже позаду. Засмучуємось, що тепер під забором Олешків яскравіє лише трава, влітку ж землі не видно було з-під абрикосів. Трохи затримуємось біля двору бабусі Полі: як оторопілі, дивимося на цілу армію пістрявих метеликів, які вистелили своїми помаранчево-синіми крильцями всю землю під стареньким, з одного боку вже майже всохлим деревом. Коли кілька з них злітають і сідають на суху чорну гілку, бачимо, в чому річ: метеликів привабив різкий аромат підгнилих яблук, що лежать на траві суцільним килимом…
Уже від поштової скриньки чую носиком, що татко запік на обід качечку. У дворі, під самою хатою, лежать привезені вчора з нашого найдальшого городу гарбузи. Велетенські, пузаті, здається, ось-ось від своєї пихи полопаються. Татко сидить між ними на ослінчику, в руках – велетенська тертушка, біля ніг – миска з уже натертим для птиці жовтогарячим багатством. На столику, який ми переставили з садка ближче до ганку, – червонобокі й жовті яблука, грона синього винограду, пізні помідори-сливки… Сонце ковзає по них променями з неприхованим самозамилуванням – воно ж і є тим художником, який написав для всіх нас цей осінній натюрморт.
За якісь десять хвилин я вже на кухні, разом з братиком та сестричкою обдираємо з печені коричневу, соковиту, жирненьку шкірку, з насолодою облизуємо пальчики й спостерігаємо з вікна, як татко складає у коляску мотоцикла мішки та відра. Це ми поїдемо копати картоплю на город, що на ближньому полі.
Малечу також беремо з собою. Братик головним чином вартує сестричку. Татко копає, я вибираю. Невдовзі, з роботи й відразу до нас на поле, приходить мама. За нею дріботить наша всюдисуща собачка Мальва. Нещодавно вона знову стала героїнею незвичайної історії – “всиновила” приблудне кошеня. Брудне, в реп’яхах і лишаях, воно голосило на дорозі навпроти нашого двору. Мальва взяла його зубами за “загривок” і понесла в комірчину, де зазвичай вкладалася на ряднині спати. Наступного ж ранку гордо через увесь двір і повз нас усіх пронесла спійману для свого приблуди мишку. “Може, у котів відняла…” – знизувала плечима мама. “Сумує бідолаха за цуценятами”, – повторює, згадуючи ту дивину, татко.
Настрій на городі відмінний: кілька кущів – і відро вже повне. Мама, обдивляючись картопельку, вдоволено приказує: “Як перемита”. Татко розповідає всіляких веселих небилиць. Коли ноги вже аж гудуть, простеляємо порожні мішки, мама дістає з коляски мотоцикла матер’яну сумочку з рештками обідньої печені, хлібом, салом та помідорами. Татко йде у кінець городу, де спеціально для такої нагоди й садили навесні кавуни. Вони невеличкі, але під темно-зеленою шкіркою – такий солодкий і соковитий м’якуш! Полуднуємо, розтираємо по обличчю пил і сміємося, без упину говоримо – про все на світі…  Полем гуляє обережний вітерець. Зрідка він доносить до нас чужі розмови з інших городів, лише самими кінчиками невидимих пальців гладить золотаве бадилля картоплі…
…Я знаю, що вже через тиждень село заживе іншим життям. Дорогою з газопромислу татків мотоцикл кілька разів застрягне на розмитих дощами грунтових шляхах, він прикотить його додому аж по обіді й скаже, що відтепер буде їздити на роботу вахтою. Я піду проводжати його на нічну зміну й знову слухатиму, як водій їхньої велетенської, з критою будкою, автівки скаржитиметься, що заїзд у наше село восени є для нього мукою. О цій порі йому, бачте, нічим у нас дихати – від запаху, який могутньою хвилею вихоплюється з цехів заводу й накриває всі вулиці, околиці, лісосмуги й поля, він гидливо закриває долонею носа. Місцеві селяни лише крутять на його слова пальцями біля скроні. Адже вже від початку осені з нетерпінням чекають, коли все довкола запахне печеним буряком.
Вдома ми всі разом згрібатимемо в садку опале листя. Перед тим, як підпалити золотаво-коричневу купку і наших, і яблуневих, грушевих та вишневих спогадів про сонячне літо, заховаємо в неї з десяток картоплинок. Потім смакуватимемо, навіть не намагаючись повитирати з них попіл. На городі в сусідів вогняною загравою зарясніє стигла калина.
Разом з іншими односельцями батьки гуртом винаймуть вантажівку й повезуть соняшникове насіння у райцентр – на олійницю. Повернувшись додому, знімуть з причепа величезний бідон, від якого так пахнутиме на весь провулок, що старенькі одинокі бабусі прийдуть до мами ввечері погомоніти про те й про се, захопивши в кишені фартухів порожні півлітрові баночки. Між мішками в комірчині з’являться несхожі на своїх поважних побратимів – стрункі, з випинаючими “ребрами” – це золотокачанний урожай кукурудзи. Татко налущить із тих  качанів ціле відро зерняток, я висиплю все те добро додолу, розгорну ясним, палаючим на всю комірчину колом і всядуся посерединці. Надворі періщитиме холодний дощ, а мені буде  світло й сонячно.

Вікторія КОРНЄВА
“Зоря Полтавщини”