Усе вирішено вже остаточно й безповоротно – мамині батьки будуть доживати віку біля нас. Залишать свої смерекові Карпати й оселяться, певно, у найкрихітнішій на нашому кутку села хатинці. Завдаток за неї мама давала ще навесні, тепер же низенька, обкладена новою цеглою й густо обплетена хмелем мазаночка замислено дивиться голубими віконницями на тихоплинну вулицю в очікуванні своїх незвичайних господарів-горян. Але вони, здається, зумисне не поспішають. Не знаходить собі місця й мама, все падає їй із рук. І, як я зрозумію набагато пізніше, зовсім не тому, що батьки баряться. З їхнім переїздом ту верховинську долину, в якій вона виросла між синіми горами, як у підвішеній за сонячні промені до небесного сволока колисці, ніби хтось силоміць вирве з її життя й кине в прудкий Черемош. А той понесе нову знахідку за своєю стрімкою, потішеною іскристими співаночками водою невідомо в які світи… Тридцять років мине, допоки мама нарешті збереться навідати покинуті гори.
Мабуть, передчуваючи цю тривалу розлуку, вона накупила тоді на останні гроші гостинців далеким родичам та односельцям, позичила у сусідів забраклих карбованців на квитки та й почала збирати у величезну валізу нашу з сестричкою й братиком одежинку, щоб повезти нас подивитись на Писаний Камінь і Чорногору, на смереки в туманах і полонини в хмарках овечих отар. Можливо, відчувала, що ця поїздка безслідно нам не минеться, що вона стане близькою до тієї події, коли батьки приносять дитину до церкви й, охрещуючи, прилучають до таїнств, якими стоїть їхній рід багато вже поколінь…
Попри гарячу пору на городах та повний двір птиці й скотини, татко все розуміє. Прабабуся Марія ревниво сердиться, повним образи голосом погрожує, що не дасть більше з пенсії ні копієчки й божиться, що поїде від нас назавжди в свою станицю, на далеку Кубань. І чим довше триває їхня з мамою сварка, тим менш зрозумілим стає для мене її зміст. Вони обидві ніби забувають звичайну мову й сиплють одна одній у вічі такими чудними словами! “Най діти єдин раз хоч увидять, як файно жиють гуцули!” – кричить на весь двір моя мама. “Учєра ні вєчєрала, сьодні ні снєдала!” – жалібно причитає для сусідських вух прабабуся про своє нібито лихе в нашій хаті життя… Я ж тим часом передражнюю кожну їхню репліку, завзято плигаючи по розстеленій в садку для провітрювання перині, й та, здається, ось-ось має вже луснути, як прабабуся нарешті розпачливо махає в мамин бік рукою й гукає до мене разом іти “па ваду”.
…Біля автовокзалу в Івано-Франківську, чи то, як каже мама, в Станіславі, з гучномовця ніби не слова линуть, а веселі блискітки сипляться – Косів, Коломия… У кожному звукові – мерехтливі спалахи розпроміненого літнього ранку, один в один, як ті різнобарвні гуцульські прикраси – квітки-лелітки, – що ними густо обшита надіслана мені в новорічній посилці з Карпат жилеточка. Коли повз нас та інших звичайних пасажирів проходить своєю дорогою вже далеко немолода, трохи згорблена жінка у небаченому мною доти й просто неймовірному за яскравістю вбранні, я аж примружую очі від сяйва, яким, як мені здається, оповита вся її постать. Мама усміхається на моє зачудування й пошепки пояснює, що то вона так “красотно” вбралася у вишиванку, кептарик, хустку з парчі, бо йде на ранкову недільну службу до церкви.
Автобус на Верховину, від якої до маминого села рукою подати, – напівпорожній, тож мама дозволяє нам із сестричкою та братиком повсідатися на окремих сидіннях – кожному біля вікна. І через якийсь час я прикипаю поглядом до скла й не вірю побаченому, бо те, що за ним виростає, – то вже зовсім інший світ, аніж той, що світив нам білокорими тополями й синьою безоднею Дніпра на початку мандрівки, доки поїзд мчав із Полтави на Київ…
“Гори!” – лунає веселий голос водія автобуса, якому, певно, додав настрою помічений у дзеркалі огляду салона розгублено-зачарований вигляд трійки дрібних пасажирів. Але я вже нічого не чую, мій погляд ширяє, кружляє понад стрімкими зеленими схилами, по яких на землю стікає небо, й, придушена його літнім безміром, я силюся зрозуміти, куди ж збирались всі ці ліси та луки летіти й чому земля так розпачливо пізно передумала їх відпускати – провівши аж на таку запаморочливу висоту, до самих хмар. Здається, скасуй вона цей красивий полон – тієї ж миті махнуть гігантські зелені горлиці схилами-крилами й навкруги залишиться тільки лагідна покірність рівнини. Гірський ранок сміється до мене всіма відтінками своєї гуцульської привітності: від тепло-жовтих – на загривках ще росяної трави – до холодно-синіх – у гущавині старих, непрохідних лісів. Велетенською червоно-рожевою леліткою над гострим шпилем найвищої на тому відрізку шляху гори піднімається сонце. І я вже жду, що зараз з-за нього непоквапом вийде наша знайома гуцулка, зніме з голови та розстелить на півнеба свою яскраву хустку з парчі. По золотих нитках із неї спустяться на гірські схили пишні й красивіші одна за одну квітки…
За якісь півгодини я вже не блукаю у мріях, а захлинаюся криком, не впізнаючи власного голосу, – мама ж, здається, зовсім із того не переймаючись, тягне мене за собою, вхопивши за руку з такою силою, що й прикутим до землі горлицям-горам потемніло б в очах. На одному лікті в неї – мій братик, нижче, в кулаці, затиснена ручка валізи, на другому лікті – моя сестричка, а в долоні, як у лещатах, – моя долоня. Ми йдемо вузенькою дерев’яною кладкою, яку розгойдує вітерець. Дошки, на які стають наші ноги, – в численних “виразках” від гниття, а то й в чималих дірках, в які переможно зиркає на мене знизу Чорний Черемош. Від радості він скажено кипить, вирує, підбадьорююче ляскає кришталево-крижаною водою по гладенькій потилиці розкидане на своєму шляху велетенське гостроверхе каміння. Певно, гірська річка вітає мою маму з поверненням і насміхається з того, яку слабкодуху привела вона на світ дитину в менш суворих до людини краях. Гори з Черемошем заодно: насуваються на нас з усіх боків. Ще трохи – і якась із них нахилиться й розгнівано дзьобне мене, як вередливе дурне пташеня. Хочу схопитися за натягнені з обох боків над кладкою мотузки, але, помітивши, в скількох місцях вони позв’язувані грубими вузлами й вухатими бантиками, видобуваю з горла голос іще більшого розпачу… І найприкріше, що мої молодші братик із сестричкою заховали обличчя в мамині плечі й тільки мовчки сопуть.
“Слава Ісусу!” – це перше, що я чую, опинившись, нарешті, по той бік Черемошу, де на схилі гори примостилася дідусева й бабусина хата. “Навіки слава!” – радісно й схвильовано відповідає якійсь жіночці на ці ніколи раніше не чуті мною слова мама. Але поговорити вони не встигають – назустріч нам уже поспішає бабуся Рузя.
Гуцульська хата – це продовження смерекового лісу. Той же живий аромат, та ж сама міць зрілого, дужого дерева, яка відчувається навіть на дотик. І пусте, що колись з нього так безжально зітнули зелену корону хвої. Це тільки для того, щоб перевдягти в набагато дорожчі шати. Гуцульська хата – як коловорот свята на землі: пухнасті, виготовлені з відбірної овечої вовни ліжники; гладенькі, закосичені китицями ткані килими; оздоблені срібною ниткою рушники й вишиті сяючим шовком наволочки, простирадла, скатертини… Майже всі, навіть квіткові, візерунки підкреслено загострені – з нескінченними зубчиками, які воліють повторити на тканині гордовиті обриси гір. Кольори – іскристі й багатоликі, точнісінько, як те ранкове проміння, що його сонце викрешує із вод Чорного Черемошу… І разом уся ця краса лише весело облямовує власноруч змайстровані дідусем з дерева й заквітчані мереживом найтоншої різьби столи, шафи, стільці, підвісні полиці…
На столі – барвисто розмальований посуд, а в ньому – гуцульські страви, я вперше куштую не звичайний куліш, а їхню кулешу, бринзу, гуслянку… Бабуся Рузя й дідусь Федір не спускають моїх сестричку й братика з рук, а мене всаджують на високе, з різьбленим дерев’яним бильцем ліжко й насипають поряд на подушку гірку просто неможливих у буденному житті маленької дівчинки цяцьок: “Це – ковтки”, – каже бабуся на жменю сережок, “А це – пацьорки”, – показує на разки намист. Але справжнє диво приносить і подає мені на долоні дідусь – я вперше в житті бачу писанку: на чорному її тлі цвіте сонце й палають квіти…
Увечері ми довго сидимо під хатою, і я помічаю, як і в маминих, і в дідусевих та бабусиних очах, так само, як у небі над горами, снує однаково печальний туман. “Йой, йой”, – зітхає бабуся. Дідусеве ж лице оживає тільки тоді, коли я показую йому на якийсь вогник у темно-синій даличині гір. Він каже, що то “бідака”-чабан присвічує шлях зіркам високою ватрою.
Наступного дня всі заклопотані винесенням меблів і різних дрібних речей з хати. Їх завантажують у машину, яка має відразу ж і вирушити в далеку дорогу, щоб прибути до нової оселі моїх карпатських бабусі та дідуся раніше за нас. Коли справу скінчено, дідусь хапає мене за руку й веде показати ліс. Там ми мовчки стоїмо між стовбурами височенних сосен, ніби між живими свічками. Розкішні зелені вогники палають над ними десь аж у самому небі…
Від іще глибшого нападу туги я рятую усіх уже за якусь годину. Доки малі наші сплять, а дорослі пакують валізи на поїзд, не знати й навіщо перелажу через низеньку огорожу, яка, ніби запальний гуцульський танок, біжить між подвір’ям і луками майже по колу, й на схилі найближчої гори помічаю бузково-рожеві очі суцвіть. Там цвіте моя квітка-лелітка… Назад повертаюся із плачами: скільки вгору не підіймайся, а відстань між мною і квіткою не коротшає. Забуваю про цю прикрість тільки тоді, коли розумію, що з долини, причому з різних кінців села, на мене дивляться дві хати-близнючки, і до котрої з них іти, я не знаю… Біжу з усіх сил куди несуть ноги, знову намагаюсь перебратися через огорожу, втім вчасно зупиняюсь на голос діда Федора. Він кличе мене зовсім з іншого боку долини.
…Ніч у поїзді для дідуся з бабусею спливає за самими розмовами про численних “вуйків” та “цьоць”. Згадують і про те, як в юності доля звела їх у далекій Німеччині, куди фашисти вигнали на рабську працю. Найтихішим шепотом говорять про якусь “нашу Стефу”: “відбідувала сарака п’ять літ у Сибіру”. Про те, що потрапила вона туди з шкільної парти за написаний “про Україну” вірш, я дізнаюсь нескоро, ще пізніше мама обмовиться, що тітка Стефа носила повстанцям-родичам у “криївку” харчі…
…Коли ми розвантажуємо з машини біля нової оселі наших горян їхні речі, сусіди завзято починають порядкувати біля своїх воріт – косять ще зовсім куций спориш, витрушують ковдри. Але невдовзі вже відкрито підходять пороздивлятися все те різьблено-вишиване карпатське диво, яким ущерть забитий причіп автівки. Хата для нього затісна, тож замість порозставляти меблі й речі в тому звичному порядку, до якого вони звикли на попередньому місці, частину добра доводиться відразу ж складувати в комірчині. Через якийсь день, забігши до ще не прибраної для нового життя хати, я не впізнаю нещодавно вибілених мамою стін і стелі – звичайною синькою дідусь малює по крейдяному полотнові блакитні півонії.
Сусіди всміхаються на бабусине ім’я, певно, не стільки тому, що воно й справді рідкісне – за паспортом вона Розалія, як через те, що до її сивого волосся, яке на чолі неслухняно вибивається з-під хустини, та старечої важкої ходи воно аж ніяк не пасує. Утім вона на цікавість чужих людей не зважає – з ранку до вечора клопочеться-облаштовує оселю. Наказує дідусю змайструвати з дерева простору й чепурненьку конуру для собаки й просить маму віддати їм нашу Мальву.
Мама неохоче, під мої ридання, погоджується, але, на щастя, нічого з тієї затії припнути вільну тварину не виходить. Кілька діб собака незрушно стоїть серед двору, витягнувши ланцюга на всю довжину, й розпачливо міряє його згаслим поглядом… Ні звуку від неї, ні руху. Посудини з їжею та водою біля будки повні-повнісінькі. Нарешті дідусь витирає свої мокрі очі й іде відпускати Мальву. А потім сідає біля мене на лавочці й, показуючи на сонце, зітхає, що життя іде дуже швидко, що ось лише 70 разів відтанцювала свій гуцульський танок навколо ясного світила наша планета, і вже він має за плечима аж стільки літ.
У палісаднику бабуся з дідусем посадили привезені з гір маленькі верховинські ялинки. Кожен свою. Бабусина вже невдовзі поникла й засохла, убравшись на прощання в рожево-мідне сяйво печалі, а дідусева прийнялась і жадібно пішла в ріст. Утім у житті їхніх господарів на новому місці все складеться якраз навпаки…
Прабабуся Марія вдає, що й знати не знає про переїзд маминих батьків. Зате я не вгаваю розповідати їй про стобарвні ліжники й рушники, вимагаю, щоб прабабуся відкривала свою велетенську скриню, й доки та виганяє із неї ненажерливу міль, довго, із замилуванням розглядаю старе, зовсім пожовкле, вишите її руками в далекій молодості на далекій Кубані простирадло. По одному краю воно густо засіяне пишними червоними трояндами, поміж якими ледве втискується гірлянда дрібненьких чорних листочків. З-під вишивки струменіє широке візерунчасте плетиво-мереживо. На улюбленому прабабусиному рушнику яскраво-пелюсткове багатство вартують казкові жар-птиці, на іншому – не менш казкові півники…
З прабабусею Марією моїй карпатській рідні порозумітися важко. Вона щодня бачить, що втрачає звання нашої єдиної няньки, при будь-якій нагоді тужливим поглядом проводжає мене до хвіртки, а потім біжить на город, з якого видно єдину дорогу на той куток села, де оселилися новоприбулі родичі. На їхні ж спроби приязно поспілкуватися всім своїм виглядом красномовно показує, що не розуміє з гуцульської говірки ні слова. Але це доки між ними не спалахне сварка. Потім діалог стає уже безперервним. Чого в ньому тільки не звучить! І про “криївки” (прабабусин син Іван ніс у перші повоєнні роки строкову службу в Карпатах), і про “совіти”, та й про багато іншого. Я спостерігаю за ними й зовсім іще не збагну, що то в їхніх жилах вирує однаково кипуча бунтарська кров – горян, які багато сотень років тому, тікаючи від страшних степових кочівників, зуміли підкорити Карпати й викохали свого на всі віки славного Довбуша, й нащадків запорізьких козаків, які подалися відновлювати легендарну українську Січ на Кубань.
Коли сварки стихають, дідусь жаліється прабабусі Марії, що знову “наснив, як співа трембіта”. Прабабуся зболено зітхає й зручніше вмощується на ослінчику – зараз дід Федір буде грати для нас на дримбі. З кожним звуком, які випурхують із губ старого гуцула, чи то небо стає над нашим двором нижчим, чи то ми якимось дивом піднімаємося до нього ближче. Мимохіть я згадую дідусеві розповіді про те, що кілька разів він на власні очі бачив, як гори ростуть…
Гір у нашому полтавському селі немає, але я дивлюсь на височенні срібні тополі – на ці точені, ніби з білого мармуру, жіночі фігури, з соромливо прикритими мереживом-листям станами, – і бачу, як плечима вони підпирають небо. Внизу, біля їхніх ніг чи підніжжів, по узбіччю дороги, мчить стрімка річка полину, по звивистих її берегах жовтим раєм цвіте осот. І весь цей світ дивиться ніби й на мене, а бачить перед собою лелітку…

Вікторія КОРНЄВА
“Зоря Полтавщини”