Дзвінок до редакції “Зорі Полтавщини” небайдужої полтавки, нашої читачки Зої Андріївни підказав тему для журналістського матеріалу.
– У центрі Полтави, на зупинці “Корпусний парк”, біля поштамту, побачила таку картинку з натури, – розповіла жінка. – Проїжджою частиною, ближче до тротуару, рухалася інвалідна коляска. Жіночка середнього віку везла чоловіка-інваліда. Наблизившись до зупинки, щоб не потрапити під колеса транспорту, вона переждала, на тротуар не заїхала. Мабуть, “бровка” була висока. Під’їхав автобус, жінка його пропустила, а людям, які хотіли допомогти підняти коляску, кивнула, що, мовляв, не треба. Підійшла я до неї, а вона каже, що може заїхати цією коляскою тільки у великий автобус, де на майданчику немає поручня і де низька підлога. Такого довелося чекати довгенько, нарешті він прийшов. Але, як на зло, серед людей на зупинці не знайшлося нікого, хто б підсобив підняти коляску. Я сама кинулася допомагати. Хтось із молоді таки підхопив, хтось вийшов із салону – підняли. Бідного чоловіка-інваліда аж скрутило, поки його хитали. Мені не треба було їхати цим автобусом, я махнула рукою на прощання тій жінці й пішла у своїх справах. І задумалася: як же важко людині на колясці заїхати на зупинку, зайти в автобус, вийти з нього… На ту саму пошту не заїдеш – високі східці. Далеко не в усіх магазинах є пандуси. На сходах підземного переходу страшно – перекинутись можна. Чи робиться щось у нас, щоб полегшити життя і без того знедоленим людям, у яких не ходять ноги? – запитувала полтавка.
Аптек без пандусів бути не повинно
Про проблеми людей з обмеженими фізичними можливостями говоримо із Сергієм Чумаком – головою обласного осередку Всеукраїнської організації інвалідів “Союз організацій інвалідів України”. Сергій сам багато років пересувається на інвалідному візку.
– У Полтавській області діють комітети доступності, що займаються питаннями людей з інвалідністю. Робота таких комітетів обмежена тим, що за законодавством їхні рішення мають рекомендаційний характер, – говорить Сергій Андрійович. – Багато залежить від того, яке ставлення до цього у влади. У нас на обласному рівні хороше розуміння цих проблем. Порушуються питання про те, щоб обов’язково виконувати всі закони і укази з цього приводу. Для прикладу: якщо ухвалено, що всі аптеки зараз повинні мати пандуси, незалежно від того, де розміщені, то вони не мають права на існування, якщо відсутні пандуси.
– Виходить, що кожна аптека вже має пандус?
– Поки що не кожна. Але існування аптеки без пандуса, на мою думку, неприпустиме. Якщо люди відкривають аптеку, вони мають знати, що це – головне питання, яке треба вирішити. Зараз у нас всі заклади соцзахисту населення доступні. Всі центри зайнятості мають стовідсоткову доступність. Тобто ми маємо приклади того, що коли є серйозний підхід, є й результат. Діє національний план із впровадження Конвенції про права інвалідів, згідно з яким всі установи до 2020 року мають бути повністю доступними для інвалідів. Залишилося трохи більше шести років, і в документі все розписано у відсотках – як усе буде.
– Тобто абсолютно всі громадські заклади обладнають для інвалідів?
– Все те, що належить до державної власності, має бути обладнане. У приватній власності – має виконуватися за державно-будівельними нормами 2006 року. Об’єкти не можуть споруджуватися без урахування потреб людей з обмеженими фізичними можливостями. Якщо такі потреби не враховуються, то це – порушення будівельних норм.
Тренажер для інваліда
– Минулого року за ініціативою Президента України всі інваліди, які цього потребували, були забезпечені інвалідними візками. Це – значна допомога людям з обмеженими фізичними можливостями. Втім, їм треба допомогти зробити перший крок виходу “в люди”, – продовжує Сергій Чумак. – Це було одним із головних питань обговорення за “круглим столом” з керівництвом департаменту праці та соцзахисту, протезно-ортопедичного підприємства, громадських організацій інвалідів. Йшлося про те, що людям треба не лише давати інвалідні візки, а ще й навчати ними користуватися. На протезному заводі ми оглянули тренажер, на якому можна робити вправи людям на інвалідних візках, пристосовуватися до зовнішніх умов.
На одній з обласних нарад голова облдержадміністрації дав чітке доручення, щоб таку програму впровадити в усіх районах. Питання в тому, щоб створювати центри сприяння інвалідам на візках. До кінця цього року буде приблизно 80-відсоткове забезпечення цими спеціалізованими тренажерами, і ми висуваємо пропозицію, щоб у кожному районі були такі спеціалізовані центри, в яких працюватимуть, які очолюватимуть люди на інвалідних візках, опікуватимуться наданим приміщенням, організовуватимуть навчання інвалідів-візочників, надаватимуть найповнішу інформацію, особливо тим, хто тільки отримав важку травму і став інвалідом. Зробити перший крок – це непросто, і тут дуже важкий сімейний бар’єр. Якось рідні й близькі стараються відгородити своїх родичів, дітей від вулиці. Часто стикаємось із тим, коли власники магазинів кажуть: навіщо нам будувати пандус, якщо у нас в окрузі інвалідів немає; або навіть представники влади говорять, що не потрібен мікроавтобус із підйомником для дітей-інвалідів, оскільки ніхто не потребує такої послуги. А ми переглядаємо картотеку, й виявляється, що є такі діти. Хто ж хоче собі “на шию”, тобто на баланс, додаткові проблеми?..
Нині прийнята законодавча норма про те, що на кожному маршруті як мінімум один автобус повинен бути пристосований для перевезення людей з інвалідністю.
Такі недоступні лікарня, під’їзд, парковка…
– Недавно мені довелося проходити обстеження в своїй райлікарні, щоб продовжити групу, – розповідає юнак з інвалідністю на ім’я Іван. – Живу в селі. Моя мама зателефонувала зранку в “швидку” і попросила, щоб нам надали автомобіль як інваліду 1-ї групи і супроводжуючого. На тому кінці дроту сказали, щоб ми передзвонили пізніше, бо їм треба спитати дозволу на виїзд. Мама дзвонила ще тричі. Потім її запитали, чи заплатимо ми за бензин. Я сидів у візку і не міг спокійно дивитися на мамині сльози. Відчуваєш себе якимось безпорадним прохачем, якого принижують. Напевно, ті сльози подіяли і на співрозмовників, бо через годину машина “швидкої” все-таки приїхала. Але тоді я вже домовився з приватником, сидів у його автомобілі й просив друга допомогти мені пересуватися по лікарні… Коли ми приїхали до медзакладу і мене пересадили в мій візок, виникла нова проблема: єдині двері, в які я міг заїхати, – це центральний вхід до поліклініки. Вони були відчинені тільки на одну половину. Щоб відкрити іншу, в якій щось було зламане, чоловік у білому халаті колупався 15 хвилин, а я втрачав час. Новою перешкодою став високий поріг. Добре, що лікарі поставилися до ситуації з розумінням. Не змусили “стрибати” по поверхах, а самі спустилися до мене і оглянули. При нагоді я знову приїхав у райцентр, взявши фотоапарат. Знайомі на моє прохання фотографували мене на колясці біля дверей державних установ, магазинів, аптек, щоб було видно, що в ці двері мені заїхати неможливо. Навіть не всі пандуси там, де вони є, придатні й зручні для підйому і спуску візочників…
– У мене давно була важка травма, один час пересувався на візку, відчув на собі всі “принади” такого життя, коли ні в автобус, ні в поїзд, ні в під’їзд, ні, вибачте, в туалет без сторонньої допомоги не потрапити, – каже Володимир. – Та не кожний інвалід звернеться за допомогою до перехожих. Не хочеться викликати жалість. Тепер ходжу сам, але скалічена нога слухається погано, дуже накульгую. Проблемою є високі східці біля під’їзду, які важко долати. Колись був поручень, але його відламали. Сходами на свій поверх піднімаюся хвилин 10–15. У мене є робота, в транспорті проїзд безплатний. На життя не нарікаю, проблемою особисто для мене залишаються сходи. Але ж ескалаторів нам у підземних переходах не зроблять.
– Я вже давно на інвалідності, займаюся своїм здоров’ям і вихованням сина, – розповідає інвалід на візку Олена. – Проблема бар’єрів, звісно, існує. Приміром, я воджу машину, а на парковках немає спеціальних місць для інвалідів. На таких спеціальних місцях більше вільного простору, щоб людина з обмеженими фізичними можливостями могла вийти з машини і пересісти в коляску. На звичайних стоянках дуже тісно. Проблема добратися в ДАІ, щоб поміняти права. Проблема доступності в навчальних закладах. Я навчалася вдома, і до мене приходили вчителі, та світ стає відкритішим, ближчим, діти вже не ті, вони хочуть спілкуватися з іншими, вчитися в школах, університетах. Все це збудовано для здорових людей і не обладнано для інвалідів…
Долаючи бар’єри
На одній із недавніх колегій облдержадміністрації обговорювали створення безперешкодного доступу для осіб з обмеженими фізичними можливостями та інших маломобільних груп населення до транспорту, транспортної інфраструктури, вулично-дорожньої мережі. В області діє комплексна програма соціального захисту людей з обмеженими фізичними можливостями. Загалом на Полтавщині проживають більше 80 тисяч інвалідів, понад 3,2 тисячі з них пересуваються на візках. Протягом минулого року 523 об’єкти в області обладнали засобами доступності для таких людей. Заклади соціальної сфери повністю пристосовані для інвалідів, повністю доступна для них і половина закладів освіти, 27 відсотків – частково, чверть навчальних закладів недоступна для таких людей. У Полтаві прикладом безбар’єрної школи для інклюзивної освіти може послужити 19-та, вже обладнана пандусом, де нині тривають роботи з обладнання її ліфтом для доступу дітей-інвалідів до всіх шкільних приміщень. В транспортній сфері місця перетину тротуарів на проїжджу частину потроху обладнуються пологими з’їздами, на вокзалах з’явилися спеціальні вказівники, низькі таксофони для людей на візках. В обласному центрі курсують 53 спеціалізованих автобуси, пристосовані для перевезення інвалідів, 11 “низькопольних” тролейбусів. Обладнаний пляж для людей з інвалідністю, працюють реабілітаційні центри.
Втім, ще недостатньою є робота із забезпечення зручного для інвалідів (і не тільки для них) паркування громадського транспорту, встановлення дорожніх знаків, що інформують водіїв про перехід дороги інвалідами, звукових світлофорів, рівних пішохідних доріжок тощо.
Тобто не можна сказати, що для полегшення життя людям, змушеним сісти в інвалідний візок, мало зроблено. Проте до вирішення їхніх проблем ще далеко. Багато з них – активні, беруть участь у конкурсах, святах, змаганнях, літніх таборах, навчаються, працюють, створюють сім’ї. Вони живуть у суспільстві, але потребують більшої уваги та підтримки, оскільки їм важче, ніж усім іншим.
Завершити хочу поетичними рядками інваліда Олега Стадніка:
Если мы в инвалидной коляске –
то не значит, что нас половина.
Посему небольшая подсказка:
В нас духовность высокого чина!
Не излишние мы, не изгои,
Мы нормальне люди планеты,
С каждым может случиться такое.
Дай же Бог всем здоровья и света!..

Ганна ЯЛОВЕГІНА
“Зоря Полтавщини”