Трудова біографія полтавця Василя Вільхового красномовно підтверджує відоме прислів’я про те, що не місце людину красить, а людина – місце. Всюди, де працював, він прагнув максимально сумлінно виконувати свої обов’язки на благо громади. Завжди на його плечах лежала відповідальність за долі людей – чи  членів його сім’ї, чи підлеглих, а найбільше – тих, над ким дамокловим мечем висіло обвинувачення у скоєнні злочину. І це стимулювало Василя Лукича Вільхового надзвичайно ретельно перевіряти кожен факт, кожну найдрібнішу деталь. Права на помилку він не мав, бо її ціна надто висока – чиясь зруйнована доля…
15 серпня Василь Лукич Вільховий відзначатиме  75-річчя. Із якими думками він підходить до цього поважного рубежу в житті, що встиг зробити? Про це й ведемо мову з ювіляром.

Василь Лукич розповідає, що добре пам’ятає роки Великої Вітчизняної, бо хіба можна забути, як німці виганяли людей із хат і підпалювали селянські оселі на очах у господарів, коли людей розстрілювали й спалювали живцем? У 1943 році, коли війська Червоної Армії село за селом звільняли Україну від фашистської навали, маленькому Василеві було всього 5 років. Його рідне село Самарщину Кобеляцького району німці спалили під час відступу.
– Пам’ятаю, ми вибігли з хати в чому були й ну – тікати у болота, що були неподалік. Заховалися й спостерігали, плачучи, як горіло село, – згадує Василь Лукич. – Від нашої хати залишилися лише стіни. А на дворі ж – осінь. Як зимувати? Затулили чим могли вікно в одній половині згорілої хати, накрили її кукурудзинням – отак і зимували. Дощ ішов, сніг на стрісі танув – вся вода була всередині. Але не скаржилися – добре хоч, що всі живими лишилися..
Із усіх хат у селі вціліло кілька, одна з них належала голові місцевого колгоспу Павлу Самарському. Він зі своєю сім’єю перебрався в кухню, а решту будівлі віддав під школу. Притулившись на збитій нашвидкуруч дерев’яній лавці, де щільненько сиділи такі ж, як і він, сільські хлопчаки й дівчата, Василь Вільховий вчився грамоті. Писали тоді ручками, змайстрованими з очерету, на клаптиках старих газет чорнилом з бузини, але ніхто не прогулював уроки, бо було величезне бажання вчитися.
Кілька років Василь відходив день у день у сусідню Павлівку, що за три з половиною кілометри від рідного села. Там була семирічна школа, яку хлопець закінчив у 1952 році. Хотілося продовжувати навчання, проте не міг він собі дозволити такої розкоші, бо в матері-вдови, яка втратила чоловіка ще на початку Великої Вітчизняної війни, їх лишилося п’ятеро, і Василь був найстаршим чоловіком. Тож на цілий рік довелося чотирнадцятирічному підліткові забути про науку й піти у колгосп на роботу, щоб годувати рідню.
Але середню освіту Василь таки здобув, закінчивши Іванівську середню школу, і вступив до  Кобеляцького технічного училища, яке учні жартома називали “техуніверситетом”. Отримавши спеціальність слюсаря з ремонту сільгоспмашин, Василь Вільховий працював у Іванівській МТС, а трохи згодом поїхав до Кривого Рогу. Працюючи кочегаром у депо, якось прочитав у газеті про комсомольське будівництво у Львівській області.
– Туди раніше поїхала моя старша сестра Дар’я, от і мені захотілося. Про те, що можу не влаштуватися, навіть думок не було, бо тоді був зовсім інший час – як то кажуть, були б тільки руки та бажання, а робота знайдеться. Тож майже рік я пропрацював на Новороздольському гірничохімічному комбінаті слюсарем, а потім мене обрали секретарем комітету комсомолу цього ж комбінату.
На навчання до Харківського юридичного інституту Василь Вільховий поїхав за направленням партії, але з власної волі, бо дуже болісно сприймав (і продовжує сприймати) несправедливість. Хотів допомагати людям відстоювати свої права.
За плечима Василя Лукича – 57 років трудового стажу, більше половини з яких він присвятив юриспруденції. Пропрацювавши після отримання диплома помічником прокурора у Львівській області, повернувся на Полтавщину й отримав нове призначення – у прокуратуру Кременчука. На посаді старшого слідчого працював майже чотири роки. Василю Вільховому довіряли розслідування особливо тяжких злочинів – робота була надзвичайно складною й відповідальною.
Потім його призначили завідуючим відділом адміністративних і торгово-фінансових органів Кременчуцького міськкому партії. Далі було навчання у Вищій партійній школі. Після його завершення Василь Вільховий залишився працювати у Кременчуці заступником голови міськвиконкому, а потім очолив обласне управління юстиції. Через деякий час його призначили завідуючим відділом адміністративних органів обкому партії. Робота відділу, його керівника полягала значною мірою в контролі та координації діяльності органів прокуратури, міліції, судів. На цій відповідальній посаді Василь Вільховий і застав серпневі події 1991 року, що стали каталізатором розпаду Радянського Союзу.
– Добре пам’ятаю серпень 1991 року, бо саме тоді відпочивав у Форосі, там, де знаходилася дача президента СРСР Михайла Горбачова, – згадує Василь Вільховий. – Про те, що сталося в Москві, про спробу державного перевороту дізнався із теленовин.
Василь Вільховий, розмірковуючи про прожите й пережите, з душевним болем говорить про крах радянської системи. Адже то був крах і його власних сподівань, ідеалів, як і багатьох людей старшого покоління: не стало країни, в якій вони народилися, були знівельовані життєві орієнтири, не справдилися сподівання на прогресивний розвиток країни…
– Ви подивіться, що ми сьогодні маємо: потужні промислові підприємства, на яких у кращі часи працювали десятки тисяч робітників, тепер закриті, в тому числі й Новороздольський гірничохімічний комбінат, де я колись працював. Люди втратили роботу і розбрелися по світах у пошуках заробітку. Сільське господарство – на межі виживання. За радянських часів правоохоронні органи перебували під жорстким контролем, туди не потрапляли випадкові люди, бо була налагоджена ефективна система підготовки кадрів. За останні ж десятиріччя правоохоронна система, на мою думку, перестала виконувати свою головну функцію – захищати права і свободи громадян – і поступово перетворюється на силову структуру в гіршому сенсі. Тож зовсім не випадково, що раніше тих, хто працював у міліції чи прокуратурі, називали правоохоронцями, а тепер “величають” силовиками, – розмірковує ветеран.
Василь Лукич деякий час працював у Полтавському сільськогосподарському технікумі з підготовки керівних кадрів колгоспів і радгоспів (нині це – Аграрний коледж управління і права ПДАА), згодом – в обласній прокуратурі, з 2003 року – суддею Господарського суду Полтавської області. А нині Василь Вільховий – радник голови цього суду. Він – мудра й виважена людина. Ще замолоду, коли захоплювався боксом, Василь Лукич звик тримати удар – як на боксерському рингу, так і в житті. Не відповідати ударом на удар, не захищатися, а захищати тих, хто цього потребує, допомагати своєю фаховою порадою. Одне слово, сприяти тому, аби в несправедливому світі перемагала справедливість.

Юлія ДУМКА-КОНДРАТЬЄВА
“Зоря Полтавщини”