На початку 1997 року Домініканський собор у Львові став церквою Пресвятої Євхаристії УГКЦ. Молодіжний хор церкви добирає з багатої палітри духовної музики для свого репертуару найкращі твори українських композиторів. До таких взірців української духовної музики належить і твір Федора Попадича “Величає душа моя Господи”, який посідає значне місце в репертуарі хору.
Українська хорова музика багата на яскраві творчі особистості – М.Ділецький, Д.Бортнянський, М.Лисенко, К.Стеценко… Особливе місце в цьому ряду посідає Федір Попадич, який у своїй творчості органічно злитий із багатою культурою України, виявив у музиці суть національного духу. Давні пісенні традиції полтавської землі вплинули на творчу долю композитора. Шлях його до музики, до пісні, до хорової і педагогічної справи був типовим для обдарованих, але бідних селянських дітей. Багато фактів з його життя замовчувалося, дозовано і відкоректовано радянською цензурою його творчий спадок.

Народився Федір Попадич 26 (13) лютого 1877 року в сім’ї колишніх кріпаків поміщика Сулими у Великих Будищах на Полтавщині. Дітей у родині Попадичів було 13, але вижили тільки Федір і молодша сестра Єлизавета. Батько служив кучером у поміщика Яновського, тяжко хворів і рано помер. Мати працювала за наймом. Проста і мужня жінка, саме вона прищепила синові мудрість житейських істин – працьовитість, скромність і чесність. Після закінчення церковнопарафіяльної школи Федір потрапив до архієрейського хору в Полтаві. Життя в архієрейському хорі було тяжким: тривалі виснажливі репетиції, часті виступи, погане харчування. У 15 років, коли почав ламатися голос, його виключили із хору. Юнак влаштувався кур’єром та прибиральником у міський книжковий склад (1892–1898).
І все ж його вабила музика. Самотужки почав вчитися грі на скрипці, відвідував відкриті у 1896 році приватні музичні класи Ф.Базилевича. Першим його учителем став композитор, піаніст і музикознавець, випускник Петербурзької консерваторії Л.Лісовський. Основи хорового диригування Попадич здобував під керівництвом хормейстера Івана Різенка. Захопленість музикою і наполегливість швидко дали успіхи – незабаром його запросили помічником регента архієрейського хору та викладачем хорових курсів. Так почалася багаторічна діяльність Федора Миколайовича на ниві хормейстерської справи.
Полтава на рубежі століть стає одним із осередків культурного життя в Україні. У місті гастролюють всесвітньо відомі музиканти: М.Мусоргський, О.Скрябін, С.Рахманінов. До Полтави щороку приїздять трупи М.Кропивницького, П.Саксаганського, М.Старицького, М.Садовського, в яких бере участь М.Заньковецька. Це були перші зустрічі молодого музиканта з професійним мистецтвом, що стало для нього справжньою школою художнього і громадського виховання. Особливе захоплення викликало у Попадича концертне виконання М.Заньковецькою поеми Т.Шевченка “Тополя”. Глибоке розуміння актрисою поезії Великого Кобзаря, багатобарвна палітра художніх засобів справили велике враження на музиканта, формуючи його творчі задуми. Через багато років він неодноразово звертатиметься до поезії Шевченка, створивши на фрагменті поеми “Тополя” музично-драматичну композицію для змішаного хору, декламатора і сопрано-соло. Особливий вплив на Попадича мали концерти М.Лисенка в Полтаві. Він захоплюється просвітницькими ідеями композитора, його боротьбою за демократизацію української культури. Пам’ятаючи слова М.Лисенка “Фольклор – це саме життя”, починає збирати, вивчати, пропагувати народну пісню. Особливо Ф.Попадичу запам’яталася зустріч із М.Лисенком під час відкриття пам’ятника І.П.Котляревському в Полтаві (1903). Федір Миколайович разом із І.Різенком готував полтавських співаків для зведеного хору, який виконував кантату М.Лисенка “На вічну пам’ять Котляревського”. У кінці 1920-х років Попадич видає збірку українських пісень (у його обробці) й присвячує її М.Лисенку, також присвячує пам’яті композитора один із кращих своїх хорових творів “Серце музики” на слова М.Вороного. Микола Лисенко вважав Федора Попадича одним із представників тієї частини прогресивної інтелігенції, яка все своє життя присвятила служінню народові. “Ви чините подвиг в ім’я народу. Ви несете факел світлого і розумного”, – писав М.Лисенко Ф.Попадичу.
Першу аматорську хорову капелу Ф.Попадич організовує у 1900 році. О.Пчілка так описує свої враження від виступу цього хору на урочистостях, присвячених І.П.Котляревському: “Театр був прибраний квітами… Як піднялася запона, на кону показався серед квіток… великий портрет Котляревського, а попри йому стояв хор, що складався з хлопчиків та дівчат – всі в українському убранні. Той змішаний хор під орудою Попадича проспівав кілька народних пісень та композицій Лисенка. Попадич дуже зручно орудував хором… Слухаючи мотив, здавалося, що тих людей проймає одне спільне, щире почуття (а це так рідко буває з хором)”.
У 1904 році у Полтаві відкривається музичне училище Ахшарумова. Федір Попадич стає студентом історико-теоретичного відділення. Він відвідує лекції з гармонії і теорії композиції, навчається в класах фортепіано й хорового співу. Та скрутне матеріальне становище не дало змогу закінчити освіту. З третього курсу він залишив училище, але самотужки продовжив навчання: брав приватні уроки, вивчав французьку та німецьку мови. 1910 року склав екстерном іспити за чотири класи гімназії та одержав звання учителя. У “Памятной книжке Полтавской губернии на 1916 год” є відомості, що Федір Попадич працював учителем співів і музики в I чоловічій гімназії, в жіночих гімназіях Ахшарумової та Старицької, в інституті шляхетних панянок, в училищі для сліпих дівчат.
У гімназії разом із П.Чижевським та І.Різенком створює нелегальний “Гурток українських середньошкільників”, що проводив патріотичну роботу серед учнівської молоді. Цікаво, що членом гуртка був гімназист С.Скрипник (майбутній патріарх УАПЦ Мстислав). 1905 року, підтримуючи учнів гімназії, що страйкували, Попадич приймає до хорової капели піднаглядних осіб, що вважалися неблагонадійними. 1913 року Ф.Попадич – керівник хорової капели “Боян”. Професор В.Щепотьєв, один із організаторів товариства “Боян”, регулярно виступає з лекціями перед концертами капели. Попадича та Щепотьєва єднали не тільки спільна праця та любов до народної пісні, а й велика багаторічна дружба.
16 квітня 1918 року при політосвіті Полтавського губвиконкому засновано Полтавський український національний хор під керівництвом Ф.Попадича. Активним учасником хору стає Іван Козловський. Виступи хору за участю І.Козловського, творчі контакти його з хором Попадича почалися в лютому 1920-го і тривали понад десятиріччя. “Попадич зберігся в моїй пам’яті як натхненний художник, видатний майстер, талановитий і виразний диригент, що був притяжною силою капели, її душею”, – згадував Іван Семенович.
У квітні 1921 року Федір Попадич стає одним із організаторів Музичного товариства імені М.Леонтовича. В січні 1925 року під час гастролей у Полтаві кобзаря Кучугури-Кучеренка виникла думка створити студію, яка пізніше переросла в капелу бандуристів. За ініціативою Щепотьєва, Овсієвського, Попадича, Маркевича була утворена кобзарська студія при Полтавському селянському будинку. До її складу ввійшли кращі співаки Полтавського національного хору та українського автокефального кафедрального собору. Студією запросили керувати Гната Хоткевича, художнім керівником колективу призначили Федора Попадича.
1925 року капелу Попадича було реорганізовано в Полтавську українську робітничо-селянську капелу, а у 1926 році хор удержавлено. Одночасно Ф.Попадич працює в музичному технікумі, де викладає техніку диригування, а з 1928-го по 1933-й – директором музичного технікуму. Відомий український хоровий диригент Григорій Китастий, який навчався у технікумі, з вдячністю згадував директора Федора Миколайовича Попадича, який, очевидно, помітивши неабиякий хист свого учня, приділяв йому особливу увагу, піклувався про поліпшення умов його життя.
Попадич продовжує організовувати і керувати в різні часи хоровими колективами залізничників, радторгслужбовців, хором кооперативного технікуму, військово-політичної школи. До 1933 року він – незмінний керівник і диригент Українського радянського хору імені Шевченка, який об’єднував 130 чоловік. Хор активно пропагував українську пісню, твори сучасних українських композиторів В.Верховинця, Л.Ревуцького, М.Леонтовича, західноєвропейських і російських композиторів. Разом з тим капела стала творчою майстернею композиторської діяльності самого Федора Попадича. Тут вперше були виконані його хорові твори та солоспіви. “Його любила особливо молодь, – згадує учасниця хору Ольга Поставна, – за внутрішні якості – сердечність, доброту, привітність… Його гаряча любов до музики, хорової справи,.. а також широка музична ерудиція… залучали до капели багатьох…” “Він міг диригувати одними очами”, – згадував художник П.Горобець.
У середині 1920-х років розпочинається цілеспрямована політика винищення українства. Дослідниця життя і творчості Федора Попадича Н.Грицюк писала: “У жовтні 1926 року звинувачено в українському націоналізмі та ліквідовано Музичне товариство імені Леонтовича і його друкарський орган – журнал “Музика” (“кубло ворожих ідей”) і створено Всеукраїнське товариство революційних музикантів. Наступає справжня повінь дешевої, вульгарної “масової пісні”, яка очевидно не має нічого спільного з українською народною піснею”.
У таких скрутних обставинах Ф.Попадич намагається “відчути добу, її прагнення, зрозуміти масові рухи”. Тематика його пісень і хорів стала пов’язуватись із образами революції, громадянської війни, соцбудівництвом. І все ж любов до рідної пісні, до її витоків повертає композитора до істинної народної творчості. Ф.Попадич створює солоспіви “Думи” за мотивами поеми Т.Шевченка, “Реве-гуде негодонька” на вірш Лесі Українки, хоровий монолог “Я бачив сон” на вірш І.Франка.
Кінець 1920-х – початок 1930-х років в Україні – це процес згортання українізації, який тісно переплітався з пошуком небезпечних українських націоналістів. Арештовані друзі й соратники Ф.Попадича – В.Щепотьєв, В.Верховинець, Г.Майфет. Ще у 1920 році, щоб уникнути арешту, залишив Полтаву Д.Ахшарумов. Полтавський етнограф, дослідник бандури М.Дашевський стверджує, що Ф.Попадича було заарештовано у 1934 році. Якщо це і так, то незабаром його було звільнено, бо у 1934 році він виїхав у Підмосков’я, в місто Коломну, до родини своєї дочки. Він працював директором Палацу культури Коломенського машинобудівного заводу, створив ансамбль червоноармійської пісні й танцю, працював над музикою для драмтеатру. Помер Федір Миколайович Попадич
7 червня 1943 року в місті Коломні.
Полтавці пам’ятають свого талановитого земляка. У 1977 році з нагоди 100-річчя від дня народження Ф.М.Попадича на фасаді Полтавського музичного училища імені М.В.Лисенка відкрито меморіальну дошку на його честь. А вам, мій читачу, побажаю: коли будете у Львові, відвідайте церкву Пресвятої Євхаристії, щоб насолодитися божественною музикою твору Федора Попадича “Величає душа моя Господи”.

Анатолій ЧЕРНОВ
Краєзнавець