Як добре, що існують ювілеї, – вони мов наближають до нас видатних людей, які жили в нашому місті, ходили цими вулицями, називали себе полтавцями, а нашому краю випала честь стати ареною їхньої діяльності. Тож, користуючись ювілейною датою, струсимо пил із столітніх документальних джерел, – і ось вона, Полтава початку ХХ століття очима геніального краянина Володимира Короленка.

Видатний письменник називав себе професійним спостерігачем полтавського життя. Щоденникові записи митця, розлогі й детальні, містять багато цікавого документального матеріалу. Крім того, маючи неабиякий талант репортера, він і свої листи писав так, що вони нагадують газетні кореспонденції і є літописом багатьох подій. Ці безцінні листи всупереч усім воєнним лихоліттям були дбайливо збережені родиною письменника (а дружина й доньки зберігали все, навіть такі аркушики, де митець розписував чорнильну ручку!) і зараз дають нам чудову можливість зазирнути у полтавське життя столітньої давнини.
Вперше приїхавши до Полтави 11 вересня 1900 року з Петербурга, Володимир Галактіонович відразу і назавжди полюбив наше місто: “Полтава – славне місто: тепло, доволі сухо, немає (майже) ліхтарів на вулицях, а в квартирах (як заповідав Аким Простота) немає “зручностей”. Мені особисто це все нагадує моє “Рівно” (місто, де минули юнацькі роки письменника. – Л.О.) і тому подобається. Знайомих поки ще мало, квартира зручна, почуваю себе чудово”. Полтава на той час була губернським містом із населенням 53060 чоловік (28092 чоловіків та 24968 жінок) згідно з переписом 1897 року. Діяло 19 церков різних конфесій. Працювало 97 фабрик та заводів із 777 робітниками. Багато було вітряків та кузень. Фінансову діяльність у місті здійснювало 6 банків. Полтавці мали змогу лікуватися у міській лікарні на 200 ліжок, у єврейській лікарні та в численних приватних лікарів. Три бібліотеки задовольняли духовні потреби земляків: одна громадська та дві приватні.
Перша полтавська квартира Короленка розміщувалася по вулиці Олександрівській. Це житло родина письменника винаймала на правах оренди у Петра Павловича Старицького, голови Полтавської земської управи. Володимир Галактіонович, а також всі члени його дружної родини – доньки-підлітки Софія та Наталка, дружина Євдокія Семенівна, мати Евеліна Йосипівна та тітка по матері Єлизавета Йосипівна – часто ходили у міський парк, аби помилуватися красою зеленої затишної Полтави. Всі раділи з того, що осінь, вступаючи у свої права, не приносить із собою тих набридливих петербурзьких дощів, туману й мряки, що так докучали їм у російській столиці. Клімат підійшов письменникові, що теж додавало шарму нашій Полтаві в очах всього короленківського оточення. “Як Ви себе почуваєте в Криму?” – пише В.Г.Короленко О.М.Пєшкову (Максиму Горькому) 14 березня 1902 р. “Я нарешті в Полтаві спекався своїх безсонь і взагалі тут – нічого. Зими, по правді, мерзенні, літа – спекотні до духоти. Але дуже гарні весни та дуже непогані осені”.
Полтавські зими, недостатньо морозні, з відлигами, дещо розчаровували Короленка, який звик до зим інших, у Сибіру та Якутії, у Нижньому Новгороді: “Цей рік закінчувався для нас доволі нудотно, а тут ще і зими не було й немає”. Це він пише в листі Ф.Д.Батюшкову в перший день 1902 року. Проте інколи зими бували справжніми, і тоді разом із друзями Новий рік родина зустрічала на річці Ворсклі, як то було у 1901 році: “Вітати Вас із Новим роком не доводиться, адже ми його зустріли разом у нас і на річці Ворсклі, про що у нас залишився прекрасний спогад”. Сподіваючись, що морози протримаються ще довго, у січні того ж 1901 року в дворі залили ковзанку: “Ми втрьох – Наташа, Соня і я – зайнялись цим так завзято, що замутили всю воду в колодязі, витягуючи її відрами… Як би там не було, скоро будемо кататися”. А московським і петербурзьким друзям летіли ось такі привітання: “Передайте Дмитру Миколайовичу загальний привіт від нас – замерзлих полтавців (у нас сніг і морози)”.
Ще більш розгорнуто події місцевого життя постають на сторінках щоденника, що його письменник вів протягом усього життя і з якого черпав образи та сюжети своїх майбутніх творів.
Наведемо уривок із записів 1902 року. Тоді в Полтавській губернії спалахнули селянські заворушення. Як завжди, у Короленка – об’єктивний погляд історика на події у викладі талановитого белетриста: “Я пишу ці рядки, а повз мої вікна йдуть козаки, співають пісень і свищуть. Йдуть вулицями точно в похід і навіть позаду везуть похідну кухню, яка димить за загоном. Справа в тому, що Полтава – тепер центр приборканої губернії, й частково легенди, частково природний хід речей привели до великого селянського руху. Можливо, це й показово, що перший такий широкий рух розвернувся саме в Малоросії, яка ще, очевидно, не зовсім забула гайдамаччину й коліївщину. І при цьому характерно, що власне козацтво залишається спокійним (на своїх дещо кращих наділах); рухаються виключно мужики.
Полтава переповнена масою “неблагонадійного” народу: тут і виключені студенти, і колишні вислані, “позбавлені столиць”, і робітники, що вислані за участь у заворушеннях. Коли уряд боровся з “марксизмом”, абсолютно ігноруючи питання селянського життя, то він уважав Полтаву найбільш зручним місцем заслання: немає “фабрик і заводів”, немає робітників… Виходить відмінно. І ось землеробна Полтавщина переповнилася всілякого роду “неблагонадійними” елементами. Я ще не знав цього, коли вибрав для себе, після гамірного Петербурга, “тиху Полтаву”.
Народ цей ютився в тісному кутку, шукав і частково не знаходив занять, частково прилаштовувався на тимчасову роботу, сварився й вів ненормальне життя насильницьки відірваних від занять людей. І, безумовно, розлючувався ще більше”.
18 липня 1903 року Володимир Галактіонович разом із родиною переїхав на нову, теж орендовану, квартиру в дім лікаря Олександра Вікентійовича Будаговського по вулиці Мало-Садовій, 1 (нині вулиця носить ім’я Короленка). Нова семикімнатна квартира була дуже зручною. Під робочий кабінет письменника вибрали найбільш сонячну кімнату з вікнами у двір. Тут у нього в гостях побувало багато відомих особистостей: Панас Мирний, Михайло Коцюбинський, Валентин Катаєв, Костянтин Бальмонт, Іван Козловський, Анатолій Луначарський.
Так 25 лютого 1916 року в газеті “Полтавський день” № 865 за підписом “W” (один із численних псевдонімів Короленка) була надрукована замітка “Сумистські ребуси” про виставку “художника-сумиста” Подгаєвського, що відбулася в Полтаві. Короленко дуже жваво, з гумором змальовує експонати цієї експериментальної виставки і так пише про художника-новатора: “…публіка дійсно ніяковіє. Перед нею стоїть людина, що заявляє вельми рішуче: “Я геній. Я приніс вам світове одкровення…” Звідкілясь з’являється “компетентний” критик, підтримує його, й обидва разом запрошують публіку вклонитися перед… “спогадами копченої вобли”. Я ніскільки не утрирую: це сумистський твір № 368. На шматку картону приклеєна “натуральна” копчена вобла з дрібної лавки, а навкруги розміщена незрозуміла та позбавлена смаку нісенітниця, про яку, не- зважаючи на свій копчений стан, начебто згадує бідна вобла… Спантеличено дивляться глядачі, як сумистський “пророк” … оголяє голову перед власним автопортретом… Нісенітниця така ж. Рамка з чимось на кшталт візитної карточки художника за склом; навкруги, у вигляді другої рами, шматок пилки, милиця, шматок багета … маленьке розп’яття”.
Як бачимо, Володимир Галактіонович не сприйняв інсталяцій художника Подгаєвського, піддавши їх нищівній критиці. Це й зрозуміло: Короленко був прибічником реалізму в літературі та мистецтві. Відомо, що він не сприйняв ні “Щоденника” Марії Башкирцевої, ні еротичного роману Михайла Арцибашева “Санін”, ні багатьох інших скандальних, на його погляд, подій у сучасній йому літературі. А ці події не оминули й нашу Полтаву, про що письменник сповіщає своїх друзів у приватних листах:
“У нас тут у Полтаві все гастролери… Був Сологуб з лекцією (“Росія в надіях і чеканнях”). Бідоласі лекцію зіпсували… коти. У найбільш патетичних місцях здіймали на горищі “Рекорду” (у 1909 році на вул. Олександрівській, в будинку Фришеберга (нині вул. Жовтнева, 28), відкрився електро-театр “Люкс”, у 1914 році перейменований у кінотеатр “Рекорд”. – Л.О.) таку музику, що публіка реготала. Бідолаха Сологуб образився і навіть перервав було читання. Гадали навіть, що це не коти, а “критики”.
Полтава любила свого Короленка. Працюючи в музеї з 1979 року, я ще застала тих полтавців, які пам’ятали, як ходив нашим містом Володимир Галактіонович, одягнений у темний люстриновий піджак, у руці – тростина, всі дорослі його впізнавали, вклонялися, показували своїм дітям, аби ті запам’ятали.
Коли настали страшні часи жовтневого перевороту і громадянської війни, міська рада прийняла рішення про те, що короленківська садиба не підлягає ущільненню, а також спеціальну постанову про покращення постачання продовольства для родини письменника. Від останньої пільги Короленко принципово відмовився.
27 липня 1921 року полтавці відзначали
68-річчя від дня народження великого гуманіста (останній за життя день народження!). Урочистості відбувалися в будинку для культурно-просвітницьких цілей імені М.В.Гоголя (нині кінотеатр “Колос”). У залі панувала щира й тепла атмосфера. На адресу ювіляра виголошувалися промови, а в подарунок письменникові підносили: робітники Губтопа – дрова, робітники млина – борошно, співробітники споживчого товариства – цукор, сірникової фабрики – сірники, спілки хіміків – мило, райспирту – вино. Діти принесли овочі й квіти. Короленко із притаманним йому м’яким гумором підсумував, що раніше в такі дні йому підносили адреси у дорогих шкіряних папках, а ось зараз дарують більш суттєві та потрібні речі. Йому було дуже незручно приймати ті подарунки, але неможливо було й відмовитися від них, адже це образило б людей. Більшу частину подарунків родина письменника передала дитячим будинкам Полтави.
25 грудня 1921 року, о 22 годині 34 хвилини, великий полтавець завершив свій земний шлях і залишився жити у своїх книжках, листах, щоденниках, зрештою, в іменних музеях (два з яких діють в Україні, один – в Росії).

…У першій вітрині першої музейної експозиції, яка відкрилася в 1928 році, увагу відвідувачів привертав рукопис “Нотатки про швидку медичну допомогу”. Колись на очах письменника померла людина – тільки тому, що була відсутня перша медична допомога. Цей тяжкий епізод вплинув на Володимира Галактіоновича таким чином, що він вирішив неодмінно навчитися надавати людям першу медичну допомогу. Приклад небайдужості, приклад гуманності, приклад людяності…

Людмила ОЛЬХОВСЬКА
Провідний науковий співробітник
Полтавського
літературно-меморіального
музею В.Г.Короленка