Нині в Україні й світі урочисто відзначають поважний ювілей – 1025-річчя з часу хрещення Київської Русі, що започаткувало нову епоху в історії нашого народу. Пересічний громадянин може запитати: “Як же з’явилося християнство в Україні? Яке його подальше майбутнє?” Для розуміння цього, зокрема, слід згадати події тих часів, коли спостерігалися перші витоки християнства.

Християнство прийшло в Україну з Візантії – найрозвиненішої й наймогутнішої держави тогочасного світу, яка на період охрещення українських земель переживала відродження в усіх сферах свого політичного, культурного й церковного життя. Християнство поширювалося в землях України-Русі поступово, не шляхом чужоземної збройної експансії, а переважно через внутрішній добровільний вибір. Не все у цьому процесі проходило безконфліктно, населення не відразу сприймало нову віру, а прибічники старих язичницьких культів чинили досить-таки жорсткий спротив. Проте вороття назад не було. Державні мужі Русі на чолі з Великим князем Володимиром уважно і всебічно вивчили релігійні течії, відомі на той час в Європі й Азії, отож їхній вибір на користь християнства був цілком усвідомленим.
Християнство запроваджувалося у формі Христової Церкви, і вона від першого дня свого існування стала великою моральною опорою давньоруської (власне – української) княжої держави. Разом із тим поширення християнства на Україні-Русі супроводжувалося складними етнорелігійними процесами, які зумовили специфічність народного світогляду. Зокрема це пояснювалося протистоянням християнства та язичництва.
Християнство духовно об’єднало роз’єднані племена величезної княжої держави, яка простяглася від Волги до Карпат, від Балтійського до Чорного моря, допомогло східним слов’янам вийти на світову арену і вибороти там провідну роль. Разом із тим християнство органічно вписалося у систему народних світоглядних уявлень українців. Історична наука переконливо довела, що перетворення християнства на державну релігію Київської Русі князем Володимиром у 988 році – це результат тривалого і закономірного процесу, що символізував існування і розвиток цього вчення на теренах майбутньої України на рубежі І – ІІ століть н. е. Саме з цього часу слов’янська світоглядна система почала зазнавати поступової трансформації.
Ще в середині І століття н. е. християнство проникає в межі майбутньої України- Русі через грецьких купців, які торгували з містами-державами Північного Причорномор’я. Пізніше християнство прижилося у грецьких колоніях Північного Причорномор’я, а також на берегах Дніпровського та Дністровського лиманів.

Ми маємо свідоцтва церковних авторів початку IV століття н. е. про те, що в землях Північного і Східного Причорномор’я діяла християнська місія на чолі з апостолом Андрієм Первозваним, яка прийшла із Сирії. Ця місія включала апостолів Матвія, Варфоломія, Симона Зилота та Юду, яким в “уділ припала Скіфія” – земля, заселена нашими предками. Пройшовши Причорномор’я, апостоли під проводом Святого Андрія на шляху, що у подальшому було названо “із варяг у греки”, досягли ільменських земель. Після цього вони через Європу (по відомому “бурштиновому шляху”, яким з берегів Балтики ще
до зародження середземноморських цивілізацій везли “сонячні камені”) повернулися до Риму.
За одним із народних переказів, проходячи біля гори, на якій через кілька століть легендарний Кий закладе місто свого імені, Андрій Первозваний звернув увагу на це місце, передбачив йому велике майбутнє і звів на ньому (на горі) великий хрест.
Історики розповідають про римського єпископа Климента, який прибув наприкінці І століття н. е. до Херсонеса Таврійського (Корсуня) і зустрів там громаду християн чисельністю майже 2000 осіб. Климент прибув як наступник апостола Павла і римський папа, що свідчило про неабияку вагу даного регіону для християнського руху. В той час у Криму проживали готи, серед яких було багато християн на чолі з єпископом.
За свідченнями блаженного Теодорита, Іван Златоустий посилав своїх місіонерів до грецьких сусідів – скіфів (насправді слов’ян), які жили біля Дунаю, сповідуючи християнство, закладаючи церкви. Багато церковних авторів ІІІ–IV століть н. е. – Тертуліан, Афанасій Олександрійський, Іван Златоустий, Єронім – розповідають про поширення християнства і називають серед народів, де воно приймалося, скіфів і сарматів. Багато дослідників вважає, що цими скіфами і сарматами були три слов’янських племені – уличі, тиверці та поляни, які стали найближчими сусідами причорноморських візантійських територій і проживали на південь від інших східнослов’янських племен. Уличі й тиверці були легіонерами у війську Візантійської імперії, інші мали торгівельні зв’язки з причорноморськими містами. За повідомленнями Тертуліана, у ІІ столітті н. е. в Римській імперії (у тому числі й у провінції Нижня Мезія, до якої входили причорноморські поселення) не було міста, яке не мало б громади християн.
Як відомо, від Римської імперії у
І–IV століттях н. е. було залежне майже все Причорномор’я. Недарма на території колишнього Херсонеса археологи знайшли більше 70 мурованих церков різного часу. Починаючи з другої половини VII століття, християнський рух в українських землях посилюється і переходить у нову, вищу, стадію. Про це свідчить факт, про який повідомляють царгородські автори Констянтин Багрянородний і Кедрин: патріарх Іпатій, котрий був звільнений із заслання імператором Василем, у 667 році висвятив та вислав на Русь архієпископа. Немає нічого дивного в тому, що у VIII–ІХ століттях (в епоху виникнення об’єднаної держави – Київської Русі) християнство вже було потужною ідеологічною складовою у суспільстві східних слов’ян. Це розуміла правляча еліта: як відомо з історичних документів, князі Аскольд і Дір (останні представники правлячої слов’янської династії Києвичів) були християнами.
Християнство вплинуло також і на наступну, норманську, династію Рюриковичів – жінка Великого князя Ігоря Ольга та її прибічники були християнами. Дослідники вважають, що саме християнський фактор сприяв швидкій інтеграції язичників-норманів у слов’янське етнічне середовище у Х столітті.
Таким чином, у ІХ–Х століттях християнство вже було в Україні-Русі потужною релігійною течією, яка мала давні традиції, велику кількість послідовників та певну державну підтримку. Запроваджуючи християнство на Русі, Великий князь Володимир врахував назрілі вимоги часу. Активний поступ християнства у Х столітті стримувався лише опором язичництва, яке поступово втрачало свій вплив.
Володимир Великий ретельно підготував релігійну реформу. Спочатку він спробував модернізувати язичництво – посилити культ бога Перуна і перетворити його в монотеїстичну систему. Проте ця спроба успіху не мала, і Володимир повернувся до ідей своєї бабусі – княгині Ольги. Невдовзі після свого хрещення в Корсуні (Херсонесі) у 988 році він розпускає власний гарем, який нараховував більше 800 красунь, і видає їх усіх заміж за своїх наближених. Відтепер у нього була одна жінка – сестра візантійського імператора Анна – і один Бог – Христос, який мав стати Богом для всієї Русі.
Після цього Володимир (із корсунським священиком Анастасом) охрестив у Києві спочатку своїх дітей, потім – найближчих помічників і дружинників. Лише після цього князь розпочав масове хрещення киян, що супроводжувалося поваленням старих богів. Згідно із задумом Володимира Київ мав стати великим православним містом. Тому князь наказав зруйнувати зображення старих язичницьких ідолів – одні були порубані, інші – спалені. Головного язичницького бога, Перуна, наказали прив’язати до кінського хвоста. 12 дружинників “били його до того часу, поки ідола не дотягли до Дніпра, куди його і скинули”. Дружинники мали простежити, щоб Перун залишив межі Русі й не пристав до дніпровських берегів. Дивлячись на руйнацію старої віри, народ плакав, але, знаючи “важку руку князя”, опиратися не наважувався. З іншого боку, язичницькі боги перестали бути для населення беззаперечним духовним ідеалом, тому їх жаліли здебільшого за традицією.
Як відомо, зображення Перуна були зруйновані й у інших містах Русі. На місці “Перунового пагорба” було збудовано церкву Святого Василя (ім’я Володимира при хрещенні). Дещо пізніше у Києві виникає перший кам’яний храм – Десятинна церква, куди були передані корсунські трофеї. Сини і дружинники Володимира хрестилися в одному джерелі, яке з того часу отримало назву Хрещатик. Невдовзі після хрещення Володимира Києвом стали ходити грецькі митрополит і священики і виступати з проповідями християнського віровчення. Володимир наказав городянам зранку зібратися на Дніпрі, попередивши, що ті, хто цього не зробить, будуть ворогами князя. Переважна більшість міщан виконала волю Великого князя, а масовий обряд хрещення став довершеним історичним фактом. Після цього масові хрещення відбулися і в інших градах Київської Русі.
Наостанок варто зазначити, що іще до свого хрещення Володимир змінив князівський символ влади двозуб на тризуб, що нині є Державним гербом України. Окремі дослідники вбачають у цьому християнську складову. Після хрещення Володимир наказав карбувати у Києві власні монети – “златники” і “срібляники” (як пам’ять про хрещення).
Таким чином, духовна історія України-Русі назавжди змінилася, перейшовши до нових світоглядних цінностей і рубежів.

Олексій НЕСТУЛЯ,
доктор історичних наук, професор,
ректор Полтавського університету економіки
і торгівлі, лауреат
Державної премії України в галузі науки і техніки;
Юрій ВІЛЬХОВИЙ,
кандидат історичних наук,
доцент Полтавського національного
педагогічного університету
ім. В.Г.Короленка.