– Мені важко розмовляти з мамою, – зітхає Настя. – Колись, у дитинстві, ми були з нею подругами, я була їй ближчою, ніж моя старша сестра. Тато наш був військовим і загинув у армії дуже давно, коли ми були ще маленькі. Мама заміж більше не виходила. Хоча довго з нами й жив дядько Женя, батька він нам не замінив. Мама вирішила, що присвятить своє життя нам.
Коли ми стали дорослішати, вона посилила контроль:
– Куди йдеш? З ким? Коли прийдеш? Що за хлопець з тобою? Звідки він? З якої сім’ї? – закидала запитаннями сестру, а згодом і мене.
Виходила зустрічати нас до зупинки, чергувала в під’їзді, щоб  доньки ні з ким там не цілувалися.
Мама не дозволяла дочкам запрошувати додому “неперевірених” друзів – боялася поганої компанії, негативного впливу. Всіляко підтримувала розмови своїх приятельок і батькових друзів про чиїхось синів – дуже серйозних, поважних, як правило, військових.
– Сестра першою вилетіла з гнізда, вийшовши заміж саме за військового, за маминою порадою. Хотіла швидше позбутися надмірної опіки. І за три роки повернулася назад до мами – розчарована, з маленьким сином на руках, – продовжує Настя. – І що цікаво: мама так нахвалювала Юрія, дуже він їй подобався, а як тільки став зятем – одразу “не такий”. І заробляє мало, і кар’єру не будує, і як отримати житло не думає, і до сина байдужий, і до дружини, і до неї, тещі, й руки у нього “не з того місця ростуть”…
Сестра Насті Люда вийшла заміж  удруге – за Ігоря. Він був суто цивільною людиною, займався вантажопасажирськими перевезеннями, мав будинок. І майстровитим виявився другий зять. Тут би жити тещі й радіти, але ні – й цей скоро став “не такий”.
– Ой, доню, це ж він постійно тобі дорікатиме, що з чужою дитиною взяв, бідну, без свого житла, та він тебе не “празнує”, свята з друзями проводить, все кудись їздить, неуважний, невихований. І напивається, і грошей мало дає…
– А коли заміж вийшла я, молодша донька, досить пізно – в 34 роки, а чоловік – старший за мене, розведений та в мистецькі кола вхожий, мама полишила в спокої бідолаху Ігоря, якого вже “дістала” своїми претензіями, і переключилася на мого Сергія. І знову він “не такий”, бо іногородній, свого житла не має і прийшов жити до нас.
– Що ж це за робота – музика, малювання? – запитувала мене мама. – Хіба цим можна заробляти? Хай би був будівельником, чи лікарем, чи  водієм – все ж шматок хліба вже є. А хто зараз купує картини, платить за музику? І чому він не заробить на квартиру? А як з’явиться дитина, за що ви жити будете?
– Я люблю маму, – каже співрозмовниця, –  і розумію, що вона боїться самотньої старості, переживає, що не буде надійного тилу. І донькам своїм бажає добра й достатку.  Чоловіка я теж люблю і не хочу його втратити через мамині нападки. Ми з чоловіком потихеньку почали підводити маму до думки купити невеликий будинок за містом – на міську квартиру грошей у нас немає, а на будиночок у сільській місцевості вистачило б. Сергій там зробив би майстерню, було б де приймати гостей. Мама – навідріз: “Ви хочете мене одну кинути, невдячні, сякі-такі…” “Добре, тоді давайте ви там жити будете”, – пропонує зять. І знову не так: “Ви мене з моєї ж квартири виганяєте…”
Коли одружиться племінник Ваня, мама, мабуть, переключиться на його дружину.  Мені вже шкода бідолашну дівчину…

Записала Анна ДОРОШЕНКО.