У його вмінні працювати з людьми доброю школою стала сільська щоденна робота, і то вже сьогоднішні колеги кажуть, що він "народився з талантом керівника", а тоді бригадир, хоч і мав уже свою першу нагороду – медаль "За трудову відзнаку", – не спішив прийняти пропозицію. Вона залишалася дійсною впродовж кількох років, аж доки Олександр Коросташов не закінчив Полтавський сільськогосподарський інститут.

Сьогодні він – шанована й відома в Україні людина: голова правління сільськогосподарського виробничого кооперативу "Батьківщина", депутат обласної ради, заслужений працівник сільського господарства України, академік Української академії наук національного прогресу, почесний професор Полтавської державної аграрної академії, почесний член УААН, кавалер орденів "За заслуги" III ступеня, "За патріотизм" II ступеня, володар багатьох нагород, які можна довго перелічувати. Але найголовніша з них, безперечно, – звання Героя України, присвоєне у січні 2002 року. І воно дуже гармонійно звучить у поєднанні з назвою господарства – СВК "Батьківщина".

Наша розмова з Олександром Коросташовим – про ось цей відрізок часу тривалістю в 35 років. Адже йому є що згадати, і в нього є право із вершин життєвої мудрості аналізувати, робити висновки й ділитися ними.

у, Вам випало господарювати в дуже різні періоди життя нашої країни. Як сприймаєте сьогодення, як оцінюєте пройдений шлях?

– У січні 1978-го, коли мене обрали головою колгоспу, наступного ранку приходжу на роботу, а мені повідомляють, що на фермах має бути п'ятдесят доярок, але до цієї кількості не вистачає сімнадцятьох… Ото була ситуація! Не все так просто можна було вирішити і в інших питаннях. І я так переживав, що навіть здоров'я похитнулося… Шістнадцять років працював при соціалізмі. Якщо згадувати той період, скажу: морально важче було, бо постійно над тобою хтось стояв, хтось тебе контролював. Мене двічі з партії "виключали" тільки за те, що хотів щось зробити з користю для справи, а не так, як від мене вимагали. Але все ж тоді була певна визначеність, ти знав, що й кредит дадуть, і допоможуть, якщо десь треба буде. А ціни? Електроенергія, солярка, добрива коштували копійки! І тих добрив було стільки, що не знали, куди їх дівати. Коли ж розвалився соціалізм, ми наче потрапили у відкрите море – так і плаваємо, хто як уміє. І ніхто не підтримає, не допоможе: жорсткий капіталізм із людиною не церемониться… І зараз для керівника важливо, щоб не "пресували", щоб давали змогу працювати. Складно було і в період, коли почалося реформування сільського господарства. Тоді, у 1992 році, вийшов Закон "Про колективне сільгосппідприємство", і ми здійснили розподіл колгоспного майна. Так досі й живемо за цим законом. Хто б що не казав, а наші люди залишилися з майновими і земельними паями, бо всі колгоспники стали членами кооперативу. Спершу було 650 засновників, зараз – трохи менше, бо є тепер члени кооперативу, які не належать до числа засновників. Вважаю й сьогодні, що тоді ми прийняли правильне рішення, бо ж бачу, як ведеться у приватних кооперативах: сьогодні там людина працює, а завтра їй кажуть, що вона більше не потрібна. Бо там працівники – наймити. У нас же, навіть якщо у молодої людини немає земельного паю, у неї є паї майнові. Ми надаємо кошти на лікування, на виплату за житло, іншу допомогу надаємо, і працівники тримаються за таке господарство. Хоч прикро сьогодні й боляче за тих людей, насамперед пенсіонерів чи самотніх, які вік пропрацювали й опинилися в ситуації, коли нічим за газ, за світло заплатити, прикро за молодь, яка без роботи.

– Але ж у вашому кооперативі таких проблем не існує?

– Не такі – так інші, і їх чимало. Головне те, що я сьогодні не можу дати людям зарплату, з якою вони могли б задовольняти свої потреби. Середня зарплата наших працівників складає майже дві тисячі гривень, а це – небагато. Ну, ще зерна близько трьох тонн вони одержали – і за пай, і так продали за собівартістю, але все одно люди приходять зі своїми проблемами, а ми не всім і не в усьому можемо допомогти. Важко морально від того. Раніше були різні дотації, зараз немає. А ціни значно зросли: за кілька останніх років газ, електроенергія, запчастини, гербіциди подорожчали від двохсот до трьохсот відсотків. Молоко майже збиткове, цукровий буряк збитковий… Колись рослинництво було стовідсотково рентабельне. А далі що? Мабуть, виживуть ті господарства, де немає тваринництва.

– Але ж вам вдається "тримати" й тваринництво, і це значна частка господарювання?

– Маємо майже чотири тисячі голів ВРХ, свиней – дві з половиною, овець – вісімсот голів, курей – десять тисяч, все це є, ще тримаємося. Але складно, це серйозне питання.

– І знову ж – усе пізнається в порівнянні. Ваш кооператив вигідно виділяється на тлі нинішніх багатьох господарств…

– Так, у нас всі люди пов'язані з виробництвом, усі мають роботу. Наша організація праці – госпрозрахунок, коефіцієнт трудової участі, договори з підрозділами й таке інше – нас і тримає до сьогодні. Якби не це, давно б тут усе розтягли, зруйнували. У нас діє сімнадцять невеликих кооперативів у складі господарства, там і вирішуються всі питання. А правління укладає з ними угоди. На фермах, у тракторних бригадах працюють їдальні, люди за обід платять сімдесят копійок, п'ятдесят – за сніданок чи вечерю. І це для людей важливо, для кооперативу ж 650 тисяч гривень – це не збитки, а наша дотація до харчування. У дитсадку діток, у двох наших школах учнів годуємо безплатно, вчителі платять п'ятдесят копійок за обід. І церкву допомагали відремонтувати. Сільський Будинок культури – теж наш, там три заслужених колективи працюють – "Надвечір'я", "Козаки з "Батьківщини", "Дивоцвіт". І невелику футбольну команду маємо.

– Олександре Григоровичу, бачимо, що Вам хотілося б дати своїм працівникам більше, ніж вони мають, – досі питання зарплати Вас так не хвилювало. Але так само і знаємо, що люди дуже вдячні Вам за все. Минулого року було зведено 290 будинків для співробітників. Ви самі казали: "Це ж ціле село!"

– Уже збудовано триста. Будинки з усіма зручностями. Нинішнього року заплановано збудувати ще п'ять. А це все – кошти… І коли хтось із тих керівників, котрі хизуються своїми “лексусами”, мені закидає: у вас, мовляв, колгосп, я відповідаю: а ти збудуй триста будинків, тоді й поговоримо! Чесно кажучи, я й сам колись не міг  уявити, що стільки вдасться збудувати житла для людей, які купують його за договірною ціною.

– І садки продовжуєте садити?

– О-о, треба було мені починати свою діяльність не із пошуку доярок, а із насаджування садочків! Але вже років із двадцять садимо – бачили, які дерева біля контори? Звідси все й почалося, а потім біля усіх ферм насадили, біля тракторної бригади… А тепер даємо саджанці фруктових дерев і нашим працівникам, щоб і їхні двори стали затишними.

– Коли сади найбільше радують Вас: у цвітінні чи вже восени з плодами?

– Коли починається весна і все оживає… Жодна пора року з тим не зрівняється. А ще – коли все зацвіте!.. Така краса, така безмежна радість. І тисячу кущів троянд ми висадили… Я ще із дитинства пам'ятаю весни у Камінному – все в білому цвіті, навіть села не видно! Так само милуюся цвітом тут, біля контори.

 – Це найяскравіший спогад дитинства? Яким воно було для Вас?

– Важким. А коли з армії повернувся – через три місяці батько помер. Хата недобудована, борги залишилися, а віддавати їх нічим… Важкі спогади. Бідно жили, з трьох дітей я був старший, працював, доношував старі батькові сорочки. Мама на колгоспних роботах, було, буряки допізна чистить, а я й корову доїв, і годував усіх. А потім ще й за дванадцять кілометрів їхав до дівчини – вона моя дружина, Катерина Марківна… У нас двоє синів, п'ятеро внуків. Вже одного внука женили і внучку заміж оддали. Ще один навчається в академії сухопутних військ у Львові. Мамі моїй, Євдокії Семенівні, – 92 роки. Вона завжди пильно стежила за моїми справами як голови колгоспу, керівника "Батьківщини". А якось зізналася: не думала, що її син стане Героєм України.

Мабуть, то для неї – велика гордість за сина. А не думала, бо не заради нагород він працював, а заради людей, яких дуже любить. Суворий, вимогливий до себе й до інших, але – справедливий. "Наші люди це знають і цінують, і вони чекали, коли Олександр Коросташов стане Героєм України, бо все – заслужено!" – розповідала якось заступник голови правління кооперативу Любов Березка, наголосивши: "Він народився бути керівником!"

 Перед Новим роком усіх пенсіонерів привітали зі святом, вручили пакунки з продуктами на 270 гривень кожен, усього – 750 штук. Окремо вітали і з Днем працівників сільського господарства.

"Я люблю тебе, земле, я люблю вас, люди" – не дарма ж саме так назвав Олександр Коросташов свою книгу, де розповів про непрості роки господарювання й значні здобутки своєї "Батьківщини", її трудівників.

І тому насамкінець запитую, як ставиться він, господарник із великим досвідом, Герой України, до питання продажу землі, яке наче зависло в повітрі над нами.

– Моя думка категорична: продати можна те, що створено людиною. А земля – це багатство, дароване нам природою. То яке ми маємо право її продавати? До всього, ми вже навчені на промислових ваучерах – хто одержав за них дивіденди? Де вони? Те саме буде і з продажем землі. Тож я – категорично проти. Земля повинна бути в державній власності.

…В "Батьківщині" мені подарували календар на рік новий, 1913-й, і в ньому 22 січня виділено червоним. Бо сьогодні в Олександра Григоровича – день народження. І не дивно, що його тут, у великій сім'ї котелевців, шанують як святковий.