На основі цих фактів, доповнених матеріалами Лохвицького краєзнавчого музею ім. Г. С. Сковороди, складена ця сумна сповідь про ще один Бабин Яр, хай і в значно менших масштабах, але вже на Лохвицькій землі. Втім, за роки фашистської окупації вся Україна перетворилася на суцільний кривавий Бабин Яр.

Драма, що розігралася 29–30 вересня 1941 року на Йом Кіпур (іудейський Судний день), безперечно, перевершила всі звірства нацистів перших днів війни. Протягом 36 годин безперервно (!) у Бабиному Яру було розстріляно 33771 київського єврея! Переважно жінок, дітей і людей похилого віку, бо дорослі чоловіки були призвані до армії.

Напередодні всіх євреїв попередили, що після санобробки вони і їхні діти як елітна нація будуть переправлені в безпечні місця. Ніхто, звичайно, і не підозрював, що ранок 29 вересня стане для них останнім.

Гітлерівці влаштували такий собі пропускний пункт, через який по черзі проводили 30–40 євреїв, відбирали у них речі та примушували роздягатися. Потім поліцаї за допомогою палиць заганяли людей до насипу на краю яру завглибшки 20–25 метрів. На протилежному боці знаходився кулеметник. Постріли глушилися музикою і шумом літака, що кружляв над яром. Після того, як рів заповнювався 2–3 шарами трупів, зверху їх присипали землею.

Трагедія ж у Лохвиці розігралася у травні наступного, 1942-го, року. Але до цього – трохи історії.

В “Енциклопедичному словнику” наводяться дані складу населення Лохвиці за 1894 рік. З 11013 жителів 4816 чоловік були “іудейського віросповідання”. Тобто євреї становили чи не половину міського населення. У 1910 році з 1689 дворів у Лохвиці 406 було єврейських. У тодішній повітовій Лохвиці єврейська община утримувала синагогу та три школи. У центрі міста, заселеного переважно євреями, знаходилися магазини, майстерні, друкарні, аптеки та інші заклади, що належали євреям.

12 вересня 1941 року Лохвиця була окупована фашистами, які встановлювали новий порядок. Євреям наказали носити білі нарукавні пов’язки. А перегодом зігнали у два гето, які розташувались в колишніх єврейських кварталах. Одне гето простягнулося вздовж сучасної вулиці Тупікова, а інше – утворили в центрі міста, в районі вулиць Гоголя і Тельмана. Окремі будинки в цих районах існують до цього часу. До гето звозили євреїв із усього району і змушували працювати на різних роботах.

Пригадує Тетяна Трохимівна Любченко, випускниця першої школи 1941 року: “Ми із Заславець Мотроною йдемо вулицею, а вони замітають. Нам ніяково, бо багатьох ми знали по школі. Носили їм хліб, а поліцаї забороняли…”

У гето було дуже тісно, бо, крім євреїв з Лохвиці та району, тут було багато іудеїв-біженців. Люди тулилися трохи не один на одному, панували антисанітарія, голод. Дехто цього не витримував і помирав. 

Лохвичани чим могли допомагали бідолашним. Як згадувала В.П. Плис, сім’я якої в ту пору проживала в єврейському кварталі, її мама тримала корову і щоранку біля тину ставила баночку зі свіжим молоком. Одного разу це побачив німець і погнався за мамою в хату. Ми з сестрою дуже злякалися. А він приставив автомата до мами і кричить: “Юд!”, “Юд!” Мати плаче і показує на ікони, що висіли на покуті, бо була віруючою. Фашист подивився на ікони і вийшов”.

Спочатку євреї носили білі пов’язки, згодом на них з’явилися зірка і напис “юд”. В останній день перед знищенням, 11 травня 1942 року, поліцаї попередили євреїв гето, щоб сім’ї не виходили з хати, не відкривали вікна, зібрали цінні речі, бо їх будуть вивозити чи то до Америки, чи то до Палестини.

На світанку 12 травня до гето почали під’їжджати машини, і в них стали вантажити євреїв. Перші від’їздили спокійно, вірили, що їх вивозять до Америки. А вже наступні, можливо, відчувши щось неладне, вже кричали, скидали речі з машини, пробували втекти.

Мимо водокачки, мимо каланчі

Ішли, ішли діти – калача ключі,

Ішли, ішли діти – під Горошків ліс,

І не чутно плачу, і не видно сліз…

Такою побачив картину лохвицького Голокосту наш земляк, письменник, поет і пісняр Микола Петренко, який у той день втратив багатьох своїх друзів і знайомих.

Зі спогадів Інни Полікарпівни Батури: “Я добре пам’ятаю, як 12 травня по Сенчанській вулиці з першого гето, що розташовувалося на третьому провулку (зараз вулиця Тупікова), вели євреїв. Ми з батьком вийшли на вулицю. Ніхто з євреїв не вірив у розстріл, вони весело посміхалися, махали руками знайомим. Багатьох з них мій батько знав, і вони до нього віталися”.

Аналіз списків жертв свідчить, що під корінь було вирубано цілі сім’ї, які складалися з трьох поколінь. Сім’я Особлянських мала більше двадцяти осіб. Це три покоління – 12 дорослих та 9 дітей віком до 17 років. Сім’я Куперштейнів нараховувала 16 осіб – чотири брати та їхні сім’ї, серед яких – 8 дітей. Три покоління – десять осіб – загинуло з родини Дунаєвських. По дев’ять чоловік втратили сім’ї Клімовицьких, Кловських, Рєзнікових, по сім – Погорільські та Зарайські, по шість жертв у родинах Данилевичів, Левітанів, Шполянських, Юдовичів.

Серед розстріляних – 86 дітей віком до 18 років. Із них Мірі Куперштейн було 11 місяців, трьом – по року. Масі Барсовій, Володимиру Особлянському, Володимиру Зарайському, Раї Барсовій було по 2 роки. Семеро дітей – віком до 5 років та ще 17 – до десяти.

Згадує Віра Олександрівна Бондаренко (Заславець): “Пам’ятаю Клімовіцьку Розу, яка навчалася в паралельному класі, та однокласника Куперштейна Абрама. Їх розстріляли. Пам’ятаю родину Кловських, старшого за мене Лівшиць Зяму, матір однокласника Ізі Прусіна – Прусіну Ельку Нісонівну, Соловейчик Крейна, матір і Соню (дочку) в Шарерів, які жили майже поряд із нами. Розстріляли всіх, окрім батька родини, який разом із Соловейчиком погнав худобу на Схід (у такий спосіб декому з євреїв вдалося врятуватися. – Примітка автора). Гарним чоботарем був Штейн Янкель, за яким дуже шкодували люди. Пригадую Грінберг Ріву Фольфі
вну та її сина Льову, який не вірив, що німці можуть розстрілювати євреїв (Льову розстріляли найпершим. – Примітка автора). Куперштейн торгував цукерками на торговельній площі (нині на цьому місці – районний Будинок культури. – Примітка автора). Там же торгувала водою Резнікова Фіда”.

Спогади, спогади… І про той жахливий травневий день 42-го. Пригадує Катерина Мартинівна Чернік, будинок якої й понині поблизу того скорботного місця (орфографію і вимову збережено): “Це було 12 травня. Тепло, гарно було. Євреїв посадили в машини і привезли в Благодарівку. Там біля місточка був вигончик. Там їх висаджували і по п’ять чоловік вели. Наші, поліцаї, приставлені до кожної душі: чи велике, чи мале. Діточок матері за руки тягли. Так кричали, бо побачили, що ведуть їх до яру. Мені тоді 14 років було. І ми з вікон старої хати, зі страхом, на все це дивилися. Страшно було… Один утік, як звати не пригадую. Після війни приходив до батька і матері, згадував. Людей заставляли роздягатися. Там купи одягу накидали. Потім його палили поліцаї. А на горбі підложили міну чи вибухівку. І воно летіло, скільки очі бачили, вся земля накрила їх… Як німці поїхали, ми, діти, побігли туди – може знайдемо хлібину, може ще щось… Діти, дурні були… Земля ще свіжа була. Всіх побили і дітей маленьких. Опісля виганяли з Лохвиці людей і зрівнювали краще…”

Ще один такий сумний спогад Бондаренка (як звати – не збереглося): “Ранком 13 травня 1942 року з комуністичного табору, де я знаходився тоді, німці вигнали на роботу велику групу ув’язнених. В цю групу потрапив і я. Нас погнали до Сули (біля Млинівських мостів нас змусили зміцнювати береги річки, пошкоджені весняним паводком).

Але коли нас гнали з Лохвиці й наша група наблизилася до Благодарівки, ми побачили, що з гори, біля провалля, спускаються німці та поліцаї, душ 40. Ми вже знали, що в цю ніч фашисти розстріляли лохвицьких євреїв. Укріплюючи береги Сули, ми різали дерн і нам було видно, як по краю провалля німці та поліцаї лопатами кидали землю. Ми зрозуміли, що вони засипають трупи розстріляних. Німець, який наглядав за нами, сказав нам: “Юде капут!” і показав рукою на гору. Хтось запитав: “Скільки розстріляли?” Німець дістав сірникову коробку і олівцем на ній написав: “340”…

На місці розстрілу лохвицьких євреїв поставлено скромний обеліск, на якому висічені імена загиблих. На цьому пагорбі, що височить над околицею Лохвиці, гуляють вільні вітри, навіюючи спогади про сумну сторінку історії мого рідного краю. І, стоячи на цій висоті, благаєш єдиного – хай ніколи більше подібне не повториться…