Олександр Маринеско народився 1913 року в Одесі. Батько Йон Алексович Маринеску – румун за національністю, служив на королівському флоті кочегаром. Мати Тетяна Коваль – селянка з Полтавщини. Через конфлікт із офіцером, боярським сином, 1893 року батько потрапив під трибунал. Йому загрожувала смертна кара. Друзі допомогли втекти з в’язниці, і Йон вирушив через Дунай до Бессарабії. Опинившись в Одесі, він навіть трохи українізував своє прізвище – з Маринеску на Маринеско. Згодом одружився. В Одесі й народився син Олександр.

Така поширена версія про родину М

аринеско зустрічається в багатьох нарисах. Але існує й інша версія. Журналіст “Зорі Полтавщини” Дмитро Бровар, спираючись на достовірні джерела й розповіді свідків, стверджує, що Йон Алексович Маринеску після втечі не залишився в Бессарабії, а “пішов Україною: від села до села, заробляючи на хліб ковальством”. 1911 року він опинився в містечку Лохвиці, що на Полтавщині, де й став українцем Іваном Маринеско. Зустрів “чарівну дівчину Тетяну Коваль, в яку закохався, і згодом одружився…” Та все ж таки кликало його море. Залишивши дружину в Лохвиці, подався до Одеси. Тетяна народила сина, якого назвала Олександром. “Це підтверджують старожили Лохвиці з родоводу Тетяни”, – пише Бровар. Коли Йон Алексович віднайшов у Одесі роботу та квартиру, до нього з дев’ятимісячним сином переїхала Тетяна Михайлівна. Так майбутній підводник Олександр Маринеско став “корінним” одеситом. Родина Маринеско ніколи не поривала зв’язків із Лохвицею, ріднею дружини. Дитиною Олександр майже щоліта приїздив до рідного містечка з батьками.

У нарисі журналіста В. Павлоцького “Брехня та правда про Олександра Маринеско”, надрукованому в газеті “Голос України”, читаємо: “Батьки познайомилися 1911 року на Полтавщині. Майстровитого хлопця вподобала українська дівчина з тихого містечка Лохвиця, куди після переселення до Одеси сімейство Маринеско охоче їздило в гості до родичів”. З раннього дитинства маленький Олександр полюбив полтавський край, його людей, співучу мову та пісні, чудові краєвиди. Письменник О. Крон у своєму документальному оповіданні “Капітан далекого плавання” писав: “Маринеско вважав себе українцем не тільки тому, що жив в Україні, навчався в українській школі й рідною мовою вважав українську. Він сприймав як свою українську історію і непогано її знав. Любив співати українські пісні й співав добре, співав у Ленінграді, Кронштадті й на Ханко”.

Від батька Олександр успадкував сміливість і прямолінійність, а головне – прагнення романтики з чималою домішкою ризику, здатність миттєво вирішувати навіть найскладніші проблеми. Після закінчення семирічної школи та школи юнг Олександр ходив на судах Чорноморського флоту матросом I класу. 1933 року закінчив Одеський морський технікум, одержав диплом штурмана далекого плавання і ходив 3-м та 2-м помічником капітана на пароплавах “Ілліч” та “Червоний флот”. Але його все більше приваблював військовий флот. На той час у країні все більше користувався популярністю підводний флот. За спецнабором у 1933 році Маринеско був направлений на курси комскладу Військово-Морських сил Робітничо-Селянської Червоної Армії і після закінчення зарахований штурманом на підводний човен (ПЧ) Щ-306 на Балтійський флот. Так розпочалася служба Маринеско на військово-морському флоті. Згодом його було направлено на Вищі спеціальні курси комскладу підводного плавання імені Кірова. Влітку 1938 року слухача курсів Олександра Маринеско без жодних пояснень не лише відрахували, а й демобілізували з флоту. Як пише В. Павлоцький: “Пильним “особистам” видалось підозрілим румунське походження слухача”. Олександр Іванович на той час був уже одруженим, треба було утримувати сім’ю. Спробував влаштуватися на торговий флот – марно, ніде не брали… І раптом через кілька тижнів його поновлюють на курсах. Причина такого поновлення і досі викликає серед дослідників біографії підводника різні версії. Журналіст П.Правий – прихильник такої версії: Маринеско був поновлений на курсах після того, як у ході слідства дав згоду стати агентом НКВС. Якщо це так, то саме ця подія у біографії підводника, на мою думку, завдала Маринеско психологічної травми, яка вплинула на його подальший життєвий шлях. Поведінка Олександра стає своєрідним актом протесту оточуючому світу. Він часто конфліктує з керівництвом, зловживає алкоголем, стає гульвісою.

Після закінчення курсів старший лейтенант Маринеско був призначений командиром підводного човна М-96 на Балтійський флот. Човни класу М (“малятко”) були човнами прибережних дій водотоннажністю 258 тонн. Озброєні однією 45-міліметровою гарматою та двома торпедами. 1940 року ПЧ М-96 під командуванням Маринеско був визнаний кращим човном цього класу на Балтійському флоті. Командира нагородили іменним золотим годинником наркома ВМФ та присвоїли звання капітан-лейтенанта.

На початку Другої світової війни підводний човен Маринеско знаходився у Ризькій затоці. У серпні 1941 року командування флоту вирішило направити човен на Каспійське море як навчальний. Дослідник біографії підводника М. Морозов писав про тодішній стан Маринеско: “Он рвался в бой, а ему не давали проявить себя, посылали подальше от фронта… Обиженный Маринеско “залил обиду” настолько сильно, что в октябре 1941 года был исключен из кандидатов в члены КПСС”. Як це не дивно, Маринеско не усунули від керування підводним човном. Плани командування змінилися, і ПЧ М-96 залишився на Балтиці. У лютому 1942 року підводний човен потрапив під артилерійський обстріл, був пошкоджений і шість місяців простояв на ремонті. У серпні 1942 року ПЧ М-96, пройшовши 20 німецьких мінних загород, атакував німецький транспорт “Хелена” (7 тисяч тонн). Журналіст В. Новицький у статті “Чи був подвиг Маринеско “атакою століття”?” пише, що транспорт “Хелена” був потоплений, за що Маринеско одержав орден Леніна. Більшість дослідників обходять цю тему і пишуть, що транспорт був лише атакований, але не потоплений. Другий бойовий похід був здійснений у листопаді 1942 року – висадка розвідувальної групи на берег Нарвcької затоки. М. Морозов стверджує, що саме за цю операцію Маринеско одержав орден Леніна й звання капітана 3-го рангу.

Навесні 1943 року О. Маринеско прийняв ПЧ С-13 – це були на той час найдосконаліші радянські підводні човни середнього класу. При водотоннажності 1090 тонн вони були озброєні 45- і 100-міліметровими гарматами, 6-ма торпедними апаратами з боєзапасом 12 торпед. “Ески” могли нести службу навіть в океані. У квітні 1943 року С-13, пройшовши протичовнові загороди, атакував артилерійським вогнем військовий транспорт “Зіфрід” (5 тисяч тонн), за що Маринеско одержав орден Бойового Червоного Прапора. Слава про відважного радянського підводника поширилася далеко за межі Балтійського флоту.

1945 рік Олександр Маринеско зустрічав у Фінляндії, де знаходилася його субмарина. Зустріч Нового року проходила бурхливо, про це свідчить той факт, що командир був відсутній на підводному човні дві доби. Та й команда, скориставши
сь відсутністю командира, також святкувала. Командуючий Балтійським флотом адмірал Трибуц розпорядився віддати Маринеско під суд військового трибуналу “за самовільне залишення підводного човна в бойовій обстановці”. Але усунення Маринеско від командування відкладало запланований бойовий похід С-13. Тоді адмірал Трибуц приймає інше рішення: “предоставить возможность командиру и экипажу С-13 искупить вину в предстоящем походе, что до боли напоминает “искупление вины кровью” в штрафном батальоне… Она стала единственной “штрафной подлодкой” советских ВМФ за все годы войны”

(М. Морозов. “Гибель “Вильгельма Густлоффа”, правда и домыслы”).

11 січня 1945 року для Маринеско розпочався головний бойовий похід його життя. Через 19 діб перебування у морі, 30 січня, спостерігач засік групу німецьких військових і транспортних кораблів у супроводі конвою, які виходили із Данцігської бухти. Для атаки Маринеско вибрав найбільший транспорт “Вільгельм Густлофф” (25480 тонн). Пробравшись “крізь щільне кільце кораблів охорони”, Маринеско в надзвичайно складних умовах здійснив “атаку століття”. ПЧ С-13 своїм чотирьохторпедним залпом потопив німецький лайнер. На судні знаходилося 6300 людей, у тому числі 3700 фахівців-підводників, які закінчили курс навчання, а також велика кількість високопоставлених генералів і офіцерів гестапо, СС і вермахту. Розлючений Гітлер наказав розстріляти начальника конвою й оголосив Маринеско “особистим ворогом фюрера”. У Німеччині з приводу загибелі “Густлоффа” оголосили триденну жалобу. Така офіційна версія радянської історіографії “зоряного часу” легендарного командира-підводника. Олександра Маринеско визнали національним героєм. І те, що його подвиг довгий час замовчували, лише додало йому популярності й посмертної слави.

На сьогодні існує багато версій загибелі німецького транспорту, серед яких є й суперечливі. Тривалий час у Німеччині вважалося, що “Вільгельм Густлофф” був мирним кораблем, який ішов без охорони і на якому знаходилося близько 10 тисяч мирних біженців. Історик С. Глезеров посилається на книгу німецького письменника Гюнтера Грасса “Траектория краба”, в якій розповідається про невідомі сторінки втечі східних німців на Захід на транспорті “Густлофф”, його загибель, яку автор назвав “укрытой трагедией” і яку довгий час замовчували як у Німеччині, так і в СРСР.

У книзі німецького письменника Гейнца Шена “Гибель “Вильгельма Густлоффа” стверджується, що на лайнері загинуло близько 5000 чоловік. “Если этот случай можно считать катастрофой, то несомненно, – пише автор, – это была самая большая катастрофа в истории мореплаванья, по сравнению с которой даже гибель “Титаника”, столкнувшегося в 1913 году с айсбергом, – ничто”. (На “Титаніку” загинуло 1572 людини).

Сучасні історики наводять такі цифри щодо загибелі людей на “Густлоффі”: 406 матросів і офіцерів-підводників, 90 членів екіпажу, 250 жінок-військовослужбовців та 4600 мирних біженців. Під час “холодної війни” німецькі ЗМІ звинувачували О. Маринеско у військовому злочині, внаслідок якого загинуло щонайменше 9 тисяч біженців, серед яких було 3000 дітей. Усупереч цьому журналістка М. Коливанова наводить цитату з книги  Шена: “Потопление не было военным преступлением. Ведь “Густлофф” носил камуфляжную окраску, шел с выключенным освещением и имел на борту не только два зенитных орудия, но и 1000 солдат-подводников. Маринеско не мог знать о наличии такого числа гражданских лиц на нем”. Кінець дискусії, на мій погляд, поклав історик І. Єремеїв у своїй статті “Радянська розвідка. Міфи та реальність”. Він писав: “Нехтування розвідкою… призвело до багатьох трагедій… Саме завдяки цьому постраждав славетний підводник О. Маринеско. Ще у 1940 році лайнер “Вільгельм Густлофф” був переобладнаний на плавучу базу підводних човнів, тобто на військовий корабель. Коли на початку 1945 року підводний човен С-13 під командуванням Маринеско потопив цей корабель, німці звинуватили Маринеско у тому, що він знищив транспорт із мирними біженцями. Уряд СРСР, не бажаючи міжнародних ускладнень, нагородив Маринеско та весь екіпаж С-13 чисто символічно, що викликало протест і призвело до деградації славетного командира, який не розумів, що сталося. Якби розвідка точно знала, що “Густлофф” – військовий корабель, цього б могло й не бути” (журнал “Вісті Комбатанта”, № 2, 1996).

У тому ж січневому бойовому поході 1945 року ПЧ С-13 під командуванням

О. Маринеско потопив німецький транспорт “Штойбен” із 3600 гітлерівськими солдатами й офіцерами. Нарком ВМФ М. Кузнецов так оцінив бойовий похід ПЧ С-13: “За один похід знищено цілу німецьку дивізію”. Маринеско було представлено до нагороди – присвоєння звання Героя Радянського Союзу, але одержав він тільки орден Бойового Червоного Прапора. Існує легенда, що при поверненні з бойового походу ПЧ Маринеско ніхто не зустрічав, як було прийнято згідно з морською традицією. Ображений командир дав команду на занурювання поряд із пірсом, роздав команді спирт, і почали святкування. На команду начальства про термінове повернення не реагував. Конфлікт О. Маринеско з начальством призвів до того, що 14 вересня 1945 року вийшов наказ адмірала Кузнецова: “За халатне ставлення до службових обов’язків, систематичне пияцтво усунути О. Маринеско з посади, понизити у військовому званні до старшого лейтенанта і зарахувати в розпорядження Військової Ради флоту”

(О. Крон. “Капітан далекого плавання”). Його призначають командиром тральщика. 1949 року О. Маринеско подає рапорт про звільнення з військової служби, і його прохання задовольняють.

Мирне життя офіцера-підводника не склалося. Не маючи достатньої кількості років вислуги морського офіцера, Олександр Іванович жив у великих злиднях на мізерну пенсію інваліда другої групи. У 1949 році проти Маринеско сфабрикували кримінальну справу, й 3 роки він відбував покарання у Ванінських таборах (Хабаровський край). До речі, Ванінські табори на той час “проходили” співачка Л. Русланова, поетеса О. Берггольц, трубач і композитор Е. Рознер, дочка маршала Г. Кулика. Про перебування Маринеско в таборі писав журналіст М. Карпач у газеті “Приамурские ведомости”. Та не залишили в біді О. Маринеско побратими-підводники. Допомагали морально й матеріально, домоглися дострокового звільнення від нічим не вмотивованого покарання, а згодом і присвоєння звання Героя Радянського Союзу (1990 р.). Після звільнення з таборів у 1951–1953 роках Маринеско працював топографом Онезько-Ладозької експедиції. З 1953-го і до смерті – начальником групи постачання на ленінградському заводі “Мезон”. Олександр Іванович помер 25 листопада 1963 року в Ленінграді, де й похований.

У 1980-х роках письменник Сергій Смирнов у циклі передач, створених на честь героїв Другої світової війни, присвятив одну зі своїх
розповідей Олександру Маринеско. Вперше після майже 35 років забуття повернулося ім’я прославленого підводника. 1990 року його посмертно удостоїли звання Героя Радянського Союзу. Одеському мореплавному училищу було присвоєно ім’я Олександра Маринеско. Пам’ятники прославленому підводнику стоять у Калінінграді, Кронштадті та Одесі й на його малій батьківщині – в Лохвиці.

У статті “Тріумф і трагедія”, надрукованій свого часу в газеті “Зоря Полтавщини”, наводився такий випадок із життя Маринеско. У жовтні 1963 року, незадовго до смерті, Олександра Івановича запросили в Кронштадт на зустріч із молодими підводниками. Відповідаючи на запитання, чи не ображається він, що йому не дали звання Героя Радянського Союзу, Маринеско лише прочитав рядки з Омара Хайяма:

Тебе обійшли нагородою?

Забудь.

Дні швидко мчаться? Забудь.

Невірний вітер

У Вічній Книзі Життя

Міг і не ту сторінку ворухнуть…