Для всієї нашої родини він був кумиром і авторитетом – щирий, чуйний, а часом по-дитячому беззахисний та вразливий. У нас були свої цінності, нас влаштовував світ, який нас оточував, у всіх його проявах. Ми насолоджувалися красою природи – кожною травинкою, квіткою, зоряним небом, заворожуючим дзюрчанням води, щебетанням птахів. З яким відчуттям радості Анатолій Васильович сприймав дотик вітру, як радів "сліпому" дощику, шелесту осоки… Все це сприймалося емоційно і зворушливо. Ми не прагнули поїхати за кордон, відпочити на престижних курортах. Ми пізнавали різноманітність полтавського краю, займалися водним туризмом – "підкорили" річки Ворсклу та Псьол, що протікають по території Полтавської і частково Сумської областей, обходили всі чудові куточки Полтави та її околиць. Кожен день, кожна година спілкування з чоловіком дарували мені щастя і неповторну радість.

А як Анатолій любив кожну живу істоту – будь то якась поранена пташка або їжачок. Він завжди знаходив час, щоб прийти їм на допомогу… Пам'ятаю випадок, коли одного песика збила машина. Він і тут не залишився байдужим. Відтягнув його на узбіччя, а песик все ж укусив свого рятівника, і йому довелося робити сорок уколів. Або ще один із багатьох випадків: коли на дачі спіймався кріт, ми тримали його потай від чужих очей – годували, поїли, – а від'їжджаючи до Полтави, випустили на волю живим і неушкодженим. А що вже казати про людей… Художник Володимир Павлюченко більше року жив у нас вдома й на дачі. Анатолій буквально няньчився з ним. А одного разу купив у якогось хлопця поламаний магнітофон (до речі, у нас був такий же, але справний), бо хлопцеві вкрай потрібні були гроші.

Анатолій був оптимістом і тому почувався щасливою людиною: умів радіти кожній миті – чи то була буденна прогулянка, чи то поїздка на дачу, де він так любив проводити час. З душевним трепетом сприймав осінь, його улюблене дерево – осика.

Іноді бував таким наївним та зворушливим, що міг радіти, наче дитина, незначним дрібницям; у нього були свої улюблені речі – вазочка, тарілка, ложка, чашка, виделка… В деякі сфери життя він просто не вникав, йому були чужі меркантильність, міщанські примхи.

А яким він був запальним! Якщо, бувало, знаходив у лісі велику грибну ділянку, його радощам не було меж. А якось на відпочинку в Криму він із дочкою колихалися на хвилях у надувному човні, й їх непомітно віднесло далеко в море. Спасибі береговій охороні, яка доставила їх до берега. А то руками спіймав кефаль – радів із того, як дитина. Він жив і ніколи не робив поправку на свій вік, тож не раз потрапляв у екстремальні ситуації.

Вдома він знімав із себе напускну стриманість і ставав таким домашнім. Онуки обожнювали його. Він усіх навчив плавати, кататися на ковзанах, роликах, скейті, грати в шахи, шашки, бадмінтон і т.д. І сам з головою поринав у дитинство.

Вдома ми не сиділи, брали участь в різноманітних змаганнях, подорожували. В Москві у Великому театрі слухали оперу Верді "Травіата" за участю О.Образцової. В Лужниках були на творчому вечорі Є.Євтушенка, слухали А.Вознесенського на Арбаті. Багато часу проводили в музеях, зокрема в Третьяковській галереї. А з яким захопленням він слухав класичну музику – любив Хворостовського, Казарновську, Образцову, Вишневську. Замолоду ми не пропускали жодного концерту заїжджих співаків – Кобзона, Лещенка, Ротару, Мітчела та інших.

Як перша читачка хочу розповісти про творчий процес Анатолія Васильовича. Сідаючи за свій улюблений письмовий стіл, він забував про все і всіх, залишався наодинці з уявним читачем і так захоплювався цим єднанням… "Ти знаєш, що таке щастя? – питав. – Воно у народженні вірша". Він писав не тому, що розраховував на посмертну славу, хоч і усвідомлював, що твори переживуть його самого. Він був "присуджений" писати вірші – неповторні, індивідуальні.

Анатолій Гальченко прожив яскраве, насичене життя. Його навчання в Московському літінституті ім.Горького дало йому головне: контакти, знайомство з класиками сучасної літератури. Семінари в інституті проводили І.Сельвінський, М.Свєтлов, Л.Ошанін, Є.Долматовський, Є.Ісаєв та інші. На семінарах бував і Є.Євтушенко. Захоплювали цікаві зустрічі з Б.Окуджавою, Ю.Моріц, А.Вознесенським. На семінарах вірші студентів слухав сам Жан-Поль Сартр – французький письменник, філософ та публіцист. У своїй сповіді в одному з інтерв'ю сказав, що "поети справжні довго не живуть" . Ці слова стали пророчими для поета Гальченка. "Мене не буде? Я не згоден! /Без мене день не зійде жоден…" – писав в одній із поезій…

Я вдячна долі, що вона поєднала мене з ним, чоловіком мого життя. Втрата його – це втрата мене самої. За стільки років ми стали одним цілим. І як боляче уявляти, що ніколи вже не побачу такого рідного обличчя, не почую його голосу, не подивлюся в його усміхнені очі, не відчую дотику його руки, піклування про кожного з нас. Мені, як дружині, було приємно, що йому завжди хотілося, аби я виглядала гарно, була красиво вдягнена. А як він чекав дати нашого "золотого весілля"!

Мої почуття до нього завжди були і будуть нетлінними. Він для мене – Всесвіт! Нехай святиться твоє ім'я, моє вічне кохання!