306 року, коли батько дізнався про релігію дочки, Варвару піддали жорстоким тортурам. Вночі, коли вона молилася, їй явився Господь і сказав: “Дерзай, наречена Моя, і не бійся, бо Я з тобою. Я бачу подвиг твій і полегшую твої болі. Витримай до кінця, щоб незабаром насолодитися вічними благами в Царстві Моїм”. Наступного дня всі були здивовані, побачивши Варвару, – на її тілі не залишилося жодних слідів недавніх катувань. Бачачи таке диво, одна християнка на ім'я Іуліанія відкрито сповідала свою віру й оголосила про бажання постраждати за Христа. Після тортур обом мученицям відтяли голови. Варвару стратив її батько, котрому правитель міста Мартіан дав право вчинити суд над дочкою. Надалі Діоскора і Мартіана спіткала відплата, обидва вони були спалені блискавкою.

Мощі святої великомучениці Варвари в VI столітті були перенесені до Константинополя, а в XII столітті дочка візантійського імператора Олексія Комніна (1081–1118 рр.) княжна Варвара, одружуючись з руським князем Михайлом Ізяславичем, привезла їх із собою до Києва, де вони знаходяться і тепер – у кафедральному соборі святого князя Володимира.

За народними уявленнями українців, свята Варвара – талановита рукодільниця. Тож у день пам'яті великомучениці Варвари можна було тільки вишивати. Гріхом вважалось білити в хаті та місити глину. Цього дня, а також протягом двох наступних – на Сави та Миколая – селяни варили кутю та узвар – “щоб хліб родив та садовина рясніла”.