Сниться Василю Васильовичу й те, як на знак поваги й почуття солідарності від самих Лубен до Києва сигналили їм водії легковиків, що рухались по зустрічній смузі, як уже поночі біля столиці розставлені на узбіччях солдати вказували колоні об'їзну дорогу. Різниця між пережитим і сном лише в одному – Дудник увесь час намагається пояснити (правда, й сам не розуміє кому), що і він, і всі, хто сидить із ним пліч-о-пліч в автівці, вже були там, куди прямує колона. Вже спорудили огорожу довкола Чорнобильської АЕС, вже отримали визначені керівництвом допустимі 23 рентгени опромінення. Понад два десятиліття після тих подій чорнобильські хвилювання не вторгалися в Дудникові сни, а от останнім часом ніби взялись надолужувати…

Секретна строкова служба

У 1986 році Василю Дуднику було 28 років. Випускник Полтавського кооперативного технікуму, він завідував мережею магазинів у Святилівському робкоопі Глобинського району. Спортивною кар'єрою вже не марив, далася взнаки травма, але усвідомлення того, що у 1982 році в Ужгороді на Кубку Радянського Союзу зміг потрапити за результатами марафону до сотні кращих бігунів країни, змушувало триматись у формі – продовжував тренуватися, як кажуть, для себе. За плечима залишилась і строкова служба в армії, про нюанси якої мав забути на все життя, адже давав відповідну підписку про нерозголошення – служив у військовій частині неподалік села Жуки під Полтавою, на засекречених складах охороняв ядерні боєприпаси… Кілька разів, виконуючи накази командирів, був серед солдатів, яких задіювали до транспортування ядерних боєголовок із Уралу (з виробництва). Згадує, що для доправлення використовували звичайнісінькі товарні вагони – солдати, які супроводжували секретний вантаж, мали стояти від нього на відстані 3–4 метрів. Дорога тривала близько 5 діб. Бувало, що з підприємства-виробника "продукцію" самостійно транспортували до Харкова, й передача її в частину відбувалася саме там. Втім, жодних не те що розмов, а й ненароком промовлених слів про радіацію, про вплив опромінення на людський організм в оточенні Василя Дудника тоді не звучало. За дисципліною ретельно стежив "особіст". Не до роздумів про атом було і в 1986-му. Не в останню чергу й тому, що масштабів трагедії ніхто ще не усвідомлював. У Святилівці військовозобов'язаних зібрали по тривозі 31 травня. На пам'яті Василя то був уже енний за ліком раз, коли Глобинський районний військкомат вимагав терміново прибути, різниця хіба в тому, що сповіщати чоловіків про тривогу "відповідальна особа" з сільради вирушила Святилівкою не велосипедом, як зазвичай, а з водієм на автівці. Як правило, такі збори завершувалися тим, що чоловікам роздавали у військкоматі форму, вони демонстрували навички швидко перетворюватися з сільських дядьків на солдатів, а після чергової команди вже здавали обмундирування назад і збирались додому. Того разу все склалось інакше – на світанку наступного дня Дудник разом із товаришами вже під'їжджав до Лубен, у розташування Чапаєвської дивізії. Звідти рушили на Чорнобиль.

На ЧАЕС їздили "за рентгенами"

Шістдесят три дні Василь Васильович Дудник працював на ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській атомній станції у складі 132-го гвардійського Широнінського полку     (9-та рота, 3-й батальйон). Сформований він був головним чином із військовозобов'язаних Глобинського, Хорольського, Семенівського та Лубенського районів, згадує ліквідатор. Дислокувався поблизу вже безлюдного села Корогод – на узліссі, в палатках. До напівзруйнованої АЕС звідти доволі близько, тож без особливого напруження зору можна було спостерігати, як свої завдання над нею виконують вертолітники – у пошкоджений реактор скидали мішки з піском та доламітом. Однак, незважаючи на сусідство зі станцією, село з 1986 року належало до Іванківського району Київської області, й адреса дислокації 132-го гвардійського полку, яка, звісно ж, фігурувала при листуванні ліквідаторів із родинами, не мала й натяку на зв'язок із Чорнобилем. За завданням, яке поставили перед новоприбулими, вони працювали, зокрема, над зведенням огорожі з колючого дроту за заданим відносно АЕС радіусом.

Передбачалось, що закінчення цих робіт стане стартом до від'їзду додому, тож солдати працювали по 12 годин на день, говорить мій співрозмовник, і впорались із завданням за якихось два тижні, чим, на переконання Василя Васильовича, вразили керівництво, але не дуже приємно. Розпускати їх так швидко намірів не було. Наступна умова не забарилась: кожен із ліквідаторів мав брати участь у роботах на самій станції, аж допоки доза отриманого ним опромінення не сягне 18 рентгенів. Невдовзі орієнтувалися вже на 23. Замірами радіаційного фону займалися дозиметристи. І що вони там фіксували – то була ще одна справа "для нерозголошення": на паперах отримане за один день людиною опромінення не повинно було перевищувати 1,5, у крайньому випадку – 2 рентгени. Працювали на забруднених радіацією ділянках, звісно ж, обмежену кількість часу.

Одного разу перебування на АЕС для Василя Дудника, який із товаришами виконував там переважно будівельно-ремонтні роботи, закінчилось тим, що з останніх сил ледве дістався до медпункту. Раптовий головний біль був настільки нестерпним, що у жодному з питань лікарки, котра намагалася з'ясувати, з якої він частини, не почув ні єдиного знайомого слова. Лише коли показала листок зі списком, зміг зрозуміти, що від нього хочуть, і показав на рядок із потрібними   даними.

Втім, ні прихованого страху, ні тим більше панічних настроїв серед ліквідаторів не було, говорить Василь Васильович. Відпочивали активно й змістовно: волейбол, футбол. Тож про рекомендацію постійно носити респіратори невдовзі й не згадували. Обов'язковий додаток до меню – розчин йоду та морську капусту – хто вживав, хто ігнорував. Настрою додавало літо: попри заборону, багато хто з ліквідаторів не втримувався, щоб не поласувати солодкими, соковитими вишнями, не попірнати в одній із довколишніх приток Прип'яті, не спробувати погарцювати на залишених на- призволяще у зоні відчуження конях. Дратувала хіба що невдала гра нашої збірної на чемпіонаті світу – вилетіли ще до чвертьфіналу. Втім, фанати футболу продовжували засиджуватися вечорами перед встановленим у наметі телевізором, аж допоки спортивну перемогу на полі не відсвяткувала збірна Аргентини; як і мільйони людей у різних куточках планети, захоплювались грою легендарного Марадони.

А поряд, під боком у "наметового" узлісся, мертвим сном спало село. Пізнім вечором біду в ньому видавали чорні зіниці вікон, за якими не жеврів жоден вогник і, значить, не грала у схованки з непереборним сном жодна душа. Вдень у бік села не хотілось дивитися й поготів, але тоді очі блукали по пшеничному полю, яке стояло, засипане своїм нікому не потрібним, отруйним зерном-урожаєм по саму душу.

 А назва ж у зажуреного села весела яка! Корогод – це весільний обряд водити хороводи… Й понині їх водять там лише вітер з осіннім листом, лише місяць із річковим водопіллям, лиш
е злива з високими травами. Неживі хороводи.

Спортивні змагання й пікети  "поза грою". У 1989 році Василь Васильович Дудник почав працювати на Полтавському автоагрегатному заводі. Й знову саме там, де організму належало чинити максимальний опір впливу шкідливих умов – вісім років його буднів минули в ливарному цеху. Потім відчув, що вже програє цей не- спортивний марафон, тож наступне десятиліття виконував на підприємстві легшу роботу.

Коли у суспільстві на повний голос заговорили про масштаби Чорнобильської трагедії і вплив радіоактивного опромінення на високу смертність серед ліквідаторів, перед страхами не відступав. Говорить, що, можливо, це навіть родинне загартування – його батько, Василь Трохимович, був учасником Великої Вітчизняної війни, п'ять років життя й не зміряти скільки здоров'я залишив у сталінських таборах: рив Волго-Донський канал – унікальний за терміном побудови (всього 4,5 року) в світовій історії гідробудівництва об'єкт, зведений силами "ворогів народу". Це так тоді держава "відзначила" заслуги визволителів Європи від "коричневої чуми".

Третю групу інвалідності Василю Дуднику встановили 1997 року, тепер має другу. Минулого року був серед ліквідаторів-активістів, які їздили до столиці пікетувати парламент із вимогами, зокрема, повернути чорнобильцям призначені за судовими рішеннями розміри пенсій. Висновок зробив прикрий, щоправда, аж ніяк не несподіваний: "Коли ти потрібен державі – віднайдуть і серед ночі, за інших обставин залишаєшся "поза грою".

 Василь Васильович – майор запасу Збройних сил України. Жодні діагнози не похитнули його любов до спорту, який залишився захопленням на все життя. Чоловік впевнений, що саме фізичні навантаження та відповідний режим якраз і дозволяють йому жартувати, що "є ще порох у порохівницях". На стадіоні Полтавського військового інституту зв'язку Василь Васильович давно "свій". Кілька років тому вирішив, що варто, як і замолоду, випробовувати напрацьовану витривалість на змаганнях. І не розчарувався – у своїй віковій категорії (50–54 роки) Дудник – віце-чемпіон України з бігу на дистанціях 5 і 10 кілометрів. Зараз знову проводить тренування. 28 кілометрів за 2 години – це для нього результат, який ще треба "нарощувати"… Шкода тільки, що не існує змагань, на яких можна було б втекти від власних спогадів та усвідомлення несправедливості.