– Через дві години німці знову випустили ракету, і все стихло, – розповідає Петро Варченко.

 Тут, у Великій Обухівці Миргородського району, він народився, а господарює з 1996 року – очолює місцеве господарство, сьогодні це АПОП "Великообухівське". І ця у 1941-му спалена вщент земля – карателі у відповідь на дії партизанів того дня розстріляли 410 місцевих жителів (за даними Національного музею Великої Вітчизняної війни), спопелили 215 хат і всі колгоспні будівлі – сьогодні радує його своїми щедрими врожаями. Вона жива, вона загоїла свої старі рани, а він із тих господарів, які не завдають землі нових – не крають полів плугами й не труять агресивною хімією.

 Петро Варченко спершу очолював місцеве КСП імені Іващенка – "до зловісних двотисячних років", як сам визначає той час, коли землю почали "паювати, кришити, кроїти", а заодно – й долі людські "кроїти"… Він був проти, але у 2000-му їхнє господарство все ж розділи на два – першим у районі розділили. Так забажалося його колезі, агроному, чия фірма за два роки й збанкрутувала. А за ним у "Великообухівське" пішло трохи більше половини селян. І ось уже 12 років господарюють, маючи 940 гектарів землі. Це – найменше із господарств у Миргородському районі, зазначає Петро Михайлович. 342 пайовики, до них збираються приєднатися ще 75. За паї у "Великообухівському" люди одержують найвищу в районі (хоч таку мають і в інших господарствах) орендну плату – 5 відсотків, це близько півтори тисячі гривень за гектар.

– Ми видаємо людям те, що вони хочуть, – кукурудзу, гроші… Для нас простіше – гроші. Хоч я – не прибічник оцих паїв. Я вважаю, що державі потрібні нормальна політика щодо села і нормальний розподіл тих коштів, які вона заробила б на агробізнесі. Не повинна ота бабуся у свої вісімдесят лізти на "КамАЗ" за своїм паєм, як це бачу в сусідніх господарствах. Чи їхати і стояти з ночі в черзі у земельному відділі в районі, платити нотаріусам, оформляючи спадщину… Та бабуся повинна спокійно жити, а поштарка має принести їй не 940 гривень пенсії, а 3 940 із врахуванням отого паю. І немає різниці, працювала вона дояркою, чи вчителькою, чи вихователькою у дитсадочку… А наші "видатні" академіки й прем'єри "накришили" оцих дурниць…

На жаль, АПОП "Великообухівське" не може надати роботи усім, хто того потребує, зокрема й молоді. Й у школі навчається лише 63 учні, дітей народжується мало…

– Найголовніші наші здобутки – високі технології вирощування зернових. У цьому році запровадили нульову, до того користувалися мінімальними технологіями. І маємо непогані результати, якщо говорити про цьогорічні погодні умови, – розповідає Петро Михайлович. – Ось так ми постійно в пошуку, тут нам допомагає доктор сільськогосподарських наук, професор, член-кореспондент Національної академії аграрних наук Микола Миколайович Доля. Приїздить, телефонує. Маємо цікаві задуми на майбутнє. Результати цього року – пшениці зібрали 52 центнери з гектара, кукурудзи – 82, сою ще будемо рахувати, бо недавно завершили збирання. Дуже значні капіталовкладення здійснили – придбали потужну сучасну техніку. Завдяки новітнім технологіям пшеницю вирощуємо тільки першого класу: білок – 14,5 – 15 відсотків, клейковина – за 28. Головне наше завдання – зберегти цю землю. Завдяки новому обробітку грунту бачу, що бугри наші вже "не пливуть", земля відтворюється, стає справжньою біомасою, оживає. Зверху на землі – мільйони, а в самій землі – мільярди живих істот. А щоб досягти хороших результатів, усе на землі треба робити вчасно й розумно. Хочеться виростити сто центнерів пшениці з гектара – ніколи не бачив такого масиву озимої пшениці! Хочу побачити…

Ще хлопчиком Петро Варченко мріяв літати, навіть тоді, коли школярем працював із батьком на його комбайні. Зізнається, що під час служби в армії дещо подорослішав. Закінчив факультет економіки й організації сільськогосподарського виробництва в столичній сільгоспакадемії, нині аспірантом цього вузу є його донька. Син вчиться на четвертому курсі Полтавської державної аграрної академії – повернеться в рідне село агрономом. І внук Захар підростає.

– Із гордістю можу сказати: я щасливий, що живу на рідній землі, що діти біля мене, – зізнається Петро Михайлович. – Садок посадили в селі – півгектара, п'ять сортів яблунь. І ще садитимемо три гектари навесні.

Планів багато. Будинок, де був Дім механізатора, відремонтовано, тут тепер адміністративний корпус. У цих стінах бував батько, і це – дорогі спогади для керівника, бо батьки Петра Михайловича вже залишили цей світ.

Усе тут поруч – тракторна бригада, зернотік із сушаркою, великий сучасний ангар, де зимуватиме техніка, – щойно збудований, гордість керівника! І новенька альтанка, як лялечка, – у старому саду перед адмінбудинком. Тут проводитимуться наради, сюди йтимуть "на наряд", як звично кажуть у селі. А під дерев'яним почорнілим від часу навісом, де збиралися раніше, тепер механізатори ставлять свої велосипеди.

Довкола – ще не сховані снігом кущі троянд. Гарно цвіли, згадує літо бухгалтер-економіст Софія Андріївна Семененко. А головне, наголошує, – господарство за останні роки піднялося:

– Завдяки нашому керівнику: він і сам такий, що ніде не прогуляє, і люди біля нього працюють. Техніка й технології – нові, врожаї – хороші, все у нас нормально.

… І хочеться уявити оте поле, що дасть сто центнерів пшениці, як мріє господар, і квітучі сади на місці покинутих садиб, і щасливі родини, де підростають талановиті дітки. Адже саме тут, у Великій Обухівці, ріс письменник і видатний діяч Василь Капніст, по цій землі ходили Державін, Гнєдич, Муравйов-Апостол, Пестель, тут неодноразово бував сам Гоголь! Тут, у домашньому театрі, грали "Ябеду" Капніста, а ролі виконували й батьки Гоголя.

Ця земля особлива. А те, що господар має за найголовніше зберегти її для майбутніх поколінь, багато важить.