Христологія Григорія Сковороди віддавна викликає науковий інтерес, що засвідчує, зокрема, сковородинознавець Леонід Ушкалов, так само, звичайно ж, як і особливе сковородинівське тлумачення Біблії – не почвірне, характерне для ортодоксального богослов'я           XVII–XVIII століть (через буквальну, моральну, алегоричну, анагогічну (містичну) семантику тексту), а винятково знакове – через символічний зміст. Хрестоматійною нині є теза з діалогу "Кільце" (1773–1774) мислителя: "Біблія нам від пращурів наших завітом дана, та й сама вона є завіт, що закарбував у собі світ Божий, мов огороджений рай – веселощі, мов закритий ковчег – скарб, ніби мушля – перло дорогоцінне". Якщо ж тільки за зовнішнім ликом сприймати її – безтямно й нахабно, то здається вона "дешевою дудкою", "гіркою й несмачною водою", "забавкою Божою", "брудом, гноєм людським"; коли ж кожен образ тлумачити як емблему, що вміщує в собі "щось золоте й дорогоцінне – розумій Боже", "завісу храму скинути, ввійти всередину", то й засіяє "краса дому", дух пошле знамення проникливому читачеві, й  у кожному образі йому розкриються три – простий, творящий і звеселяючий: Слово, Бог і Любов. Так, уся Біблія – це "вузол і вузлів ланцюг". Завдяки її символічній мудрості вибудовуються зв'язки між мікрокосмом людини й макрокосмом усесвіту, бо навчає Священна книга пізнанню, кличе сходити на горні вершини в пошуках істини.

"Гаванню" ("кефою", чи вершиною) для Григорія Сковороди став Ісус: "Хай весь світ відбіжить! / Я буду в тобі жить, о Ісусе!", "О Христе! Не дай зотліти в аді! / Дай мені в твоєму жити небесному граді!". Він є центральним образом циклу із тридцяти поезій "Сад божественних пісней, прозябших із зерн Священнаго писанія", створеного митцем протягом 1750–1780 років: власне, "сад" у книзі і є "вертоградом царя царів", а його плід духовний – віра, мир, радість, лагідність, покірність, любов – найкращим дарунком Господові. Свобода, тверезий розум, чиста совість, веселе серце, непорочність, невинність, душевний спокій, мудрість і краса природи, небесний град, небесний меч, мати, дім, щастя, "храняще око", живе й цілюще слово, джерело блага, Мойсей, Епікур – усе це ознаки й іпостасі "Маріїного сина" у віршах Григорія Сковороди.

Образ Христа фігурує й осмислюється як ціннісна категорія практично в кожному з філософських діалогів, трактатів автора, в його листуванні. У книзі "Басні харьковскія", тридцяти творах, написаних у 1760–1770 роках, Біблія і Христос – також ключові алегорії. Зокрема в передмові-присвяті П. Ф. Панкову  до рукопису збірки (1774) зауважується: "…люблю те, що зверху ніщо, а всередині щось, зовні брехня, а всередині істина", а, пригадаємо, саме з таким ключем Сковорода радить читати Книгу Книг. Тут-таки йдеться: "Саме сонце всіх планет і цариця Біблія з тайнотворчих фігур, притч і подобій богозданна. Вся вона виліплена з глинки і називається в Павла буйством. Але в сію глинку відхненний дух життя, а в сьому буйстві криється мудрість усього смертного. Зобразити, доточити, вподобити значить те ж саме". Істина, яка проступає з байок, із біблійного тексту, переконаний філософ, – вічна, і люди в ній, "мовби яблуня в своєму зерняті", таяться.

Від твору до твору Григорія Сковороди осягається природа людини, здебільшого враженої "трутою гріха", "морем світу", суєтою; висміюються її глупство, пиха, примітивний спосіб життя. Але разом із тим пропагується "сродність" заняття, мовиться про значущість моральних засад у злагодженому бутті суспільства (чесності, миру, любові), вагу освіти, праці, дружби, порозуміння. У "силі" (моралі) байки "Соловей, Жайворонок і Дрозд" письменник повідує, що Христос обіймає в собі триєдине – він друг, і мати, і брат, "а оскільки творящі волю Божу – це мати і браття Христові, то так взаємно їм і Біблія": "Нічому нас Біблія не учить, крім богознання, але цим уже учить усьому… Біблія є наш верховнійший друг і ближній, провадить нас до того, що єдине є найдорожче й найбільш улюблене. … Вона одна є істинна премудрість".

Релігійні уявлення Григорія Сковороди, а головне – щире бажання дотримуватися християнських чеснот у суспільстві, де "всякому голову мучить свій дур", панують обман, беззаконня, суттєво ускладнили його життя і – найбільш прикре – позбавили можливості "чесно служити своїй вітчизні" на педагогічному терені, до якого мав хист і охоту. Та, як твердить філософ, потрібне не є тягарем, а веселість душевна і більшої жертви варта, особливо ж як з Богом у серці звичний жити від юних літ.

290 років тому – 3 грудня (22 листопада        за ст. ст.) 1722 року – майбутній любомудр народився в селі Чорнухах (Лубенського полку Київського намісництва), а точніше – в одному з його "підварків" – Харсіках, які згодом виокремилися в самостійну адміністративну одиницю. У родині незаможного козака Сави Леонтійовича та його дружини Пелагеї був ще старший син Степан і, можливо, що й інші діти, а сам Сава, за переказами, міг служити священиком у харсіцькій церкві Преображення Господнього, хоч цього й не доведено документами. Але як би там не було, твердить біограф філософа М. Ковалинський, уже семилітній Гриць вирізнявся богошануванням, хистом до музики, жагою до науки, міццю духа; із власної волі ходив на крилос, співав там майстерно і приємно. Л. Махновець пише про навчання хлопчика в одній із трьох дяківських чотирикласних чорнухинських шкіл і вступ його у 12-річному віці (восени 1734 року) до Києво-Могилянської академії.

Уже навчений писати, читати, рахувати, співати в церкві, а може, навіть латини, юний спудей успішно долає 4 класи фари (аналогії) під керівництвом ієродиякона Веніаміна Григоровича, наступні 3 класи інфіми, граматики, синтаксими (учитель – Амвросій Негребецький),   1 клас поетики (учитель – ієродиякон Павло Канючкевич), водночас відвідуючи лекції з грецької, староєврейської, німецької мов у блискучого лінгвіста Симеона Тодорського;       1 клас риторики в Сильвестра Лянскоронського, продовжуючи вивчати іноземні мови. І хоч траплялися одному з кращих вихованців академії "голодні й холодні зими", "затяжні вакації" через нестатки, він спрагло вбирав науки і мріяв ще більше пізнати світ і себе в ньому.

У 1741–1743 роках Сковорода вивчає філософію в префекта академії, письменника, знавця мов Михайла Козачинського, але, не дослухавши 2-класного курсу, йде співаком до придворної капели цариці Єлизавети й від'їжджає в Петербург аж до кінця літа 1744 року, звільнившись звідтам у чині "придворного уставника" (диригента хору). Здебільшого дослідники негативно оцінюють цю перерву з царської примхи в навчанні Григорія, тлумачать як вияв свавілля, що, правда, не заперечиш. Але слід говорити і про позитивні моменти сл
ужби півчим: Сковорода набув співацького вишколу і фаху; відкрив для себе мистецтво й людей мистецтва; сам почав працювати як композитор, а може, і як поет; отримав доступ до бібліотек; зав'язав знайомства, які згодом допоможуть йому ще більш піднестись інтелектом, як-от із Ф. Вишневським; набув життєвого досвіду, пізнавши різні суспільні верстви, людські характери, "язви" душевні.

У Києві він поновлює навчання й таки закриває курс філософії (1745), а в серпні вирушає з генерал-майором Ф. Вишневським й очолюваною ним Російською імперською комісією із заготівлі вин до угорського містечка Токай. Чи справді Сковорода мусив стати керівником хору в церкві, яку мав на меті збудувати Вишневський, чи ця подорож була спеціально влаштована для обдарованого юнака, аби той міг відвідати закордонні університети, бібліотеки, побачити більше світу? Тут учені розмислюють, письменники фантазують (див.: Єшкілєв В. Усі кути Трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди. – К., 2012), оскільки документів і свідчень про життя письменника з того періоду не маємо. Припускають, що він жив і навчався в Будапешті, Братиславі, Відні; відвідав Італію та Німеччину, запізнався з багатьма інтелектуалами, а все ж утвердився в думці, що його "жребій" – із рідними "голяками". Тож, повертаючись 1750 року в Малоросію-Україну, сподівався не тільки віднайти себе тут, але й повноцінно реалізувати високі потуги свого духа.

Натомість – "невдатне" (бо неформальне) вчителювання в Переяславському колегіумі (1750–1751), повернення в академію на завершальний 4-річний курс богослов'я, який викладає знаний теолог, письменник Г. Кониський; 1753 року, за митрополичим розпорядженням, відбуття в Коврай: кращого спудея скеровують вихователем сина-баламута дідича С. Томари (1753–1759); знову вчителювання в Харківському колегіумі (1759–1764, 1768–1769), а далі – до кінця життя (9.11.1794) – чвертьстолітнє мандрівництво, випадковий притулок у давніх друзів, колишніх учнів чи просто добродіїв.

Григорій Сковорода – це людина-феномен, сприймати яку маємо не "диваком", "старчиком", "блаженним", як робили подеколи його сучасники, а пізніше й інтерпретатори. Образ мислителя вміщує трагедію національного інтелектуала, який, відкривши для себе істину, жадаючи передати її народові, повсякчас відчуває "осмикування", ганебне принижування та осміювання з боку ретроградного офіціозу – ставлеників і керманичів церкви, уряду, двору корумповано-деградованої імперії. Йому лишається, аби бути чесним із собою, тільки внутрішньо плекати Бога, власну свободу, духовний Олімп, сердечну Елладу. Як зауважує   Л. Махновець, "добре знаючи сьогодні учений  і письменницький світ України середини          XVIII ст., можна без найменшого перебільшення сказати, що рівного Сковороді тут не було – і по універсальності знань (гуманітарних), і по всебічній обдарованості (філософ-мислитель, поет, прозаїк, композитор, музика, співак, педагог), і по суспільно-історичній значущості його діяльності для свого часу та для часу майбутнього. Сукупність же цих ознак і є, як відомо, дефініцією генія…"

Не раз у своєму житті, пише М. Ковалинський, "Сковорода лишався без посади, без харчу, без одягу, але не без надії". Довічний "студент богословських наук", він у тридцять років відкрив для себе істинне джерело Бога – Біблію – і пробував у натхненному стані semper tiro (вічного учня – лат.), незважаючи на злигодні й нестатки. Хіба що від болячок під кінець життєвого шляху втікати не вдавалося, бо, звичайно ж, не були його дні, й кончина зокрема, такими лубочно-святечними, як колись описав романтик І. Срезневський, вигадавши білу сорочку і власноруч викопану могилу. Філософ-бо змагався зі світом пітьми, а це завдає болючих ран, хоч і винагороджує гідного воїна безсмертям. Тож, мабуть, із самої Вічності линуть до нас нині його сповнені зболеної любові слова будителя: