А от зустрітись і познайомитись із Петром Олександровичем мені пощастило весною 1955 року. Я тільки-но став редактором оболонської районної газети “Червоний промінь”. У редакції доводилося й днювати, й ночувати. Аж раптом – дзвінок із Полтави. Телефонував редактор “Зорі Полтавщини” Федір Максимович Коба. Він попросив мене допомогти письменнику Петру Лубенському (на той час він уже був членом Спілки письменників України) добратися до колгоспу “Вперед до комунізму”. Петро Олександрович збирався написати нарис про працівників цього колективного господарства. Тоді воно гриміло трудовими успіхами на всю область. Очолював колгосп колишній офіцер-фронтовик Агуреєв. Визволяючи Полтавщину від гітлерівців, він у посульському селі Погребняки запримітив і палко покохав миловидну дівчину. А по закінченні війни приїхав до неї. Із собою привіз посаг нареченій, а для майбутніх односельців – трофейну вантажівку та дизельний двугун. Невдовзі в погребняківських хатах облаштували електричне освітлення. Вдячні селяни обрали Агуреєва головою колгоспу. Дуже швидко господарство вийшло в передовики.

Пригадую, була квітнева пора. Сонце вже добре пригрівало. Останні кучугури снігу розтанули і збігли у річечку Крива Руда. Її солонцюваті береги парували. Ось такої гожої днини на порозі редакційного будиночка з’явився високий, кремезний чоловік. Я здогадався – гість із Полтави. Усміхнене обличчя, сірі допитливі очі, русяве волосся. Таким і сьогодні постає в моїй уяві Петро Лубенський. Знайомимося. Запрошую його в чайну, бо була вже обідня пора. Для годиться замовляю по сто грамів…

Напередодні я домовився з головою колгоспу, щоб він прислав машину за письменником. Але склалося так, що цим же “ГАЗом” поверталася в Погребняки після медогляду вагітна жінка. Вона запропонувала йому місце в кабіні. Лубенський категорично відмовився і з моєю допомогою вибрався на кузов.

Вантажівка рушила, і я пішов у редакцію, став вичитувати матеріали для наступного номера. Раптом дзвінок. Із слухавки почув схвильований голос голови колгоспу: письменник у село не приїхав… Я був приголомшений, не знав, що робити. Попросив одразу ж виїхати у зворотньому напрямку. Спливали хвилини, які мені здавалися вічністю. Нарешті зателефонував Агуреєв, сказав, що все гаразд. Потім почув спокійний голос Петра Олександровича. Він пояснив, як трапилася ця халепа. Захотілось йому оглянути поля озимини, що простяглись обабіч шляху. Піднявся на весь зріст, і тут на глибокій вибоїні машину підкинуло, його викинуло на узбіччя. Дивувався, навіть жодного синяка чи подряпини не отримав після такого польоту. Слухав я його і не йняв віри, а про себе дякував Богу, що так благополучно усе закінчилося. Згодом при кожній нашій зустрічі згадували про цей драматично-комічний випадок.

Довгі роки я вважав, що Лубенський – це справжнє прізвище Петра Олександровича, а не псевдонім. Так думав не тільки я один. Про життєвий і творчий шлях письменника довідався від його дружини Надії Костянтинівни Хоменко. Петро Олександрович Афонський (таке його справжнє прізвище) народився 21 листопада 1907 року. Дитячі літа промайнули в селі Кореневім, що на Курщині, де батько вчителював. По закінченні семирічки хлопець їде в Москву, вступає на навчання в промислово-економічний технікум. Потім здобуває вищу освіту на історичному відділенні Московського університету. Вже тоді почав писати нариси й сатиричні оповідки, які охоче друкували періодичні видання. Читачі й критики хвалили автора і за народний стиль, і за глибину піднятих проблем. Перша його книжка “Весенняя атака” побачила світ, коли літератору-початківцю було двадцять три роки.

Перед Петром Афонським відкривалися світлі горизонти, але фашистська навала перекреслила всі плани… Командир батареї самохідних артилерійських установок старший лейтенант Афонський визволяв від гітлерівців Україну, Молдавію, Румунію, Болгарію, Югославію, Угорщину. Смерть чатувала на кожному кроці. Наприкінці війни біля угорського озера Балатон отримав тяжке поранення. Кілька місяців довелося лікуватися в госпіталях. Спочатку ходив на милицях, а потім – із палицею.

Покалічений, але сильний духом, Петро Олександрович знову в строю. Тепер його зброя – перо. Він зібрав матеріал про подвиг нашої землячки – підпільниці Лялі Убийвовк, написав п’єсу “Нескорена Полтавчанка”. Пригадую, з яким успіхом вона йшла на сцені нашого театру. Перу Лубенського належить і п’єса “Світло в темряві”, головним героєм якої був сліпий підпільник із міста Ніжина, що на Чернігівщині, Яків Батюк. Згодом світ побачили ще кілька драматичних творів, зокрема “Соколята”, “Джеррі в джунглях”, “Пісня над Бугом”, “Крилата молодість”, “Три мушкетери з Сухих Млинців” (три останні – у співавторстві).

Петро Олександрович був щедро наділений природним гумором, міг у будь-яку мить козирнути дотепним слівцем. Ще в студентські роки виступав у пресі з сатиричними мініатюрами. Упродовж кількох років був штатним фейлетоністом журналу “Перець”. Коли на екрани кінотеатрів України вийшла кінокомедія “Перший хлопець”, знята за сценарієм Петра Лубенського й Віктора Безорудька, Петро Олександрович розповів про історію її створення: “Якось ми з Віктором (Безорудьком. – Авт.) написали сценарій “Кришталевий кубок” про комічні ситуації, в які потрапляли сільські футболісти. На Київській кіностудії імені Олександра Довженка його прийняли до виробництва. Невдовзі сам Сергій Параджанов почав у Лубнах знімати фільм, який вийшов на екрани під назвою “Перший хлопець”. Що з цього вийшло – бачите самі”.

Успіх цієї кінокомедії підштовхнув письменника до написання ще одного сценарію. Кінострічка “Королева бензоколонки” у свій час мала шалений успіх.

Пригадую, якось я запитав Петра Олександровича, чому він не хоче перебратися до обласного центру, адже тут літературне життя активніше. Він посміхнувся і відповів: “Гріх гудити Полтаву. Гарна, красива, але я серцем прикипів до Лубен. І дружина безмежно любить місто над Сулою. А ще шкода розлучатись із юною зміною, яка талановито крокує за нами”. У цьому весь Петро Лубенський.

Письменник прожив довге і плідне життя. Полишив по собі вагомий творчий спадок і світлий спомин.