Адже на славнозвісній Полтавській сільськогосподарській дослідній станції (нині – Полтавський інститут агропромислового виробництва ім. М.І. Вавилова НААН України) студент Московського сільськогосподарського інституту в 1910 році проходив практику. Про полтавський період свого життя Микола Вавилов писав у 1924 році, коли був уже відомим ученим: “Особисто для мене Дослідне Поле, його колектив дав імпульс до подальшої роботи, дав віру в усю агрономічну роботу”. З Україною академіка М.І. Вавилова пов’язувала не тільки студентська практика в Полтаві. Уся його насичена, плідна наукова діяльність тією чи іншою мірою завжди мала стосунок до нашої землі, до її біологічної науки, сільського господарства. У 1911-му Микола Іванович взяв участь у роботі І Всеросійського з’їзду селекціонерів у Харкові. Тут він познайомився з багатьма українськими вченими, творча співдружність із якими не припинялася. У 1920 роках М.І. Вавилов розпочав грандіозну роботу зі всебічного вивчення світових рослинних ресурсів. Із цією метою він організував так звані географічні посіви. Серед них були 11 науково-дослідних станцій України. При цьому вченого перш за все турбувала загальна справа: “Чи є що цікаве для України?..”

М.І. Вавилов сприяв розвиткові генетики та селекції в нашій країні. З його ініціативи була започаткована низка науково-дослідних установ, серед яких – Українська станція Всесоюзного інституту прикладної ботаніки, Український інститут зернового господарства, дослідна станція у Карпатах. Без Миколи Вавилова неможливо уявити планомірного та широкого запровадження в Україні низки сільськогосподарських рослин, і особливо – кукурудзи. Він вважав, що кукурудза – це та культура, яка буде сприяти подальшому розвитку і зміцненню землеробства республіки. Ці погляди вченого залишаються актуальними і нині, багато в чому зумовлюючи вирішення питань виробництва зерна і кормів. До цієї проблеми належить також і питання вирощування сої в Україні.

У 1920–1930-х роках селекційно-генетична наука тогочасного СРСР виходила на передові світові рубежі. Вагомий внесок зробили вчені України А.О. Сапегін, Г.А. Левитський, Л.М. Делоне, М.М. Кулешов, М.М. Гришко, В.Я. Юр’єв, Б.П. Соколов та інші. Микола Іванович особисто знав і високо цінував своїх українських колег. У 1929 році М.І. Вавилова було обрано академіком Всеукраїнської академії наук. “За характером багатьох своїх робіт академік Вавилов у значній частині своєї діяльності належить Україні”, – наголошувалося у  характеристиці-рекомендації з цієї нагоди.

До молоді М.І. Вавилов завжди ставився з великою увагою і чуйністю. “Я не пам’ятаю ні одного випадку, коли б Микола Іванович відмовився нас прийняти чи вислухати”, – згадував його учень і соратник професор В.С. Соколов. Микола Вавилов кожного ранку починав свою роботу з перегляду дослідів аспірантів та вчених-початківців. Молодим науковим співробітникам він не раз казав: “Розширюйте коло інтересів, кругозір”. Із особливим зацікавленням Микола Іванович ставився до стажування молодих спеціалістів за кордоном. Своїм вихованцям він писав: “Беріть більше від поїздок за кордон. Набирайте максимум вражень, знань. Чекаємо від вас багато чого”. Найперше, що вимагав досвідчений наставник від молодих дослідників, – це “прочитати якнайбільше книг і оволодіти повністю мовами, щоб не заглядати у словник!” Сам він знав 22 мови та діалекти і вважав, що початкуючий вчений повинен оволодіти 2–3-ма іноземними мовами. Сьогоднішнє життя яскраво підтверджує цю вимогу вченого.

М.І. Вавилов писав: “Коли я був в Україні, то кожного дня,.. у кожному вузі, втузі, університеті мені доводилося по два-три рази на день виступати, проводити бесіди зі студентами… Я робив це, відгукуючись на численні клопотання тієї величезної маси студентства та наукових працівників, із якою мені доводилось зустрічатися”.

Працюючи з молоддю, М.І. Вавилов намагався прищепити своїм послідовникам палку відданість науковим пошукам, нетерпимість до лицемірства у науці. “Якщо ти став на шлях ученого, то пам’ятай, що прирік себе на вічні пошуки нового, на неспокійне життя”. “У кожного вченого повинен бути могутній ген неспокою. Він мусить бути одержимим”, – не раз наголошував він. Ось чому особистість Миколи Івановича Вавилова – кращий приклад для наслідування. Адже заради торжества істини він не пішов ні на які компроміси, залишився вірним своєму принципові: “Будемо горіти, але переконань своїх не зречемося”.

***

Коли в 1930-х роках у біології запанували тенденційні погляди, перекручувались наукові факти та звеличувались наукоподібні напрямки, створені на основі “лисенкової генетики”, М.І. Вавилов і його послідовники зазнали гонінь та репресій. Монопольне становище Т.Д. Лисенка в науці того часу затримало розвиток біологічної та аграрної науки в нашій країні. Академік М.І. Вавилов боровся проти “лисенківщини”. Він відважно захищав істину і не пішов ні на які змови. У цьому моральна та духовна сила геніального вченого.

Брехливий донос Шликова, завідуючого відділом тодішнього Всесоюзного інституту рослинництва, фундатором і директором якого був Микола Іванович Вавилов, став фатальним для видатного вченого. М.І. Вавилова назвали “ворогом народу”. 6 серпня 1940 року в Чернівцях під час своєї останньої наукової експедиції він був заарештований. Почалися найтрагічніші дні в житті вченого. Та, незважаючи на це, Микола Іванович до кінця залишався справжнім громадянином, патріотом, переконаним у правді своєї справи. 25 квітня 1942 року він, очікуючи більш як півтора року на “вищу міру”, пише із в’язниці всемогутньому сталінському наркому Л.П. Берія: “…Перед лицем смерті, як громадянин СРСР і як науковий працівник, вважаю своїм обов’язком перед Батьківщиною заявити,.. що я ніколи не зраджував своєї Батьківщини і ні в думках, ні в справах не причетний до будь-яких форм шпигунської роботи на користь інших держав. Я ніколи не займався контрреволюційною діяльністю, присвятивши себе цілком науковій роботі. …Я був би радий, якби у важкі часи для моєї Батьківщини мені дозволили займатися моєю спеціальністю як рослинника в справі збільшення рослинної продовольчої та технічної сировини”. Ці слова яскраво свідчать про величезну силу волі видатного вченого, про його громадянську позицію. У в’язниці він підтримував слабших, підбадьорював знайомих і незнайомих людей, читав їм лекції з генетики, пророкуючи цій науці велике майбутнє. Ген неспокою, який мав Микола Іванович Вавилов, і за тяжких умов всебічно проявлявся. Тортури й знущання сталінських поплічників зробили свою справу: 26 січня 1943 року у в’язниці міста Саратова життя

великого вченого обірвалося. Та ген його неспокою проявляє себе й нині, живе у продовжувачах справи Вавилова, в усьому, що він устиг зробити для сучасників і прийдешніх поколінь.