Осавулова донька

Жіночка у вишиванці, яка, як згодом з’ясувалося, днем раніше вперше відсвяткувала свій день народження в Україні, трималася серед нас усіх так звичайно й невимушено, що допоки її не представили офіційно – Лариса Лісовська, донька Юрія Городянина-Лісовського, більш відомого за творчим псевдонімом Горліс-Горський, – наше журналістське товариство ще продовжувало чекати на гостю. Переважна частина життя пані Лариси, чи то місіс Янг, пов’язана з двома країнами – США та Англією, окрім того, на її професійному рахунку викладача англійської мови – чималенький досвід роботи в Таїланді, Кореї, Непалі.

У 1994 році вперше приїхала в Україну. Лариса Юріївна сьогодні й сама дивується, що великого бажання на ті мандри у минуле своїх батьків тоді не мала. Тісних зв’язків із осередками української діаспори в США вона не підтримувала. Своїх трьох доньок, а тим більше онуків, української мови не навчала. Все, пов’язане для неї з тією майже фізично відчутною тугою за втраченою батьками землею, залишилося під дахом, де минуло її американське дитинство. Там до мами і вітчима приходили іммігранти- однодумці й довго ятрили свою зранену пам’ять про отчі пороги, там Лариса мала сувору настанову мами спілкуватися вдома тільки рідним, українським, словом, ходила до недільної школи при українській церкві, вишивала, тобто “росла в Україні, тільки в іншій державі”, як вона сама згадує про все те сьогодні.

З роками ці спогади потьмяніли, незмінно болісним залишалося тільки усвідомлення особистої втрати – до чотирьох років Лариса разом із мамою жила у Німеччині, Галина Іванівна ще чекала якогось чудесного повернення свого чоловіка, з яким їй судилось прожити лише неповних 3 роки, сподівалася, що Юрія Юрійовича радянські спецслужби відправили кудись до Сибіру. А маленька донька й не запитувала, де татко, адже він зник з життя дівчинки, коли їй минуло лише два дні. Згодом материні надії на щасливу звістку згасли, й вона поїхала з українським політемігрантом Василем Гришком до Нью-Йорка, там вони побралися. Жінка вирішила, що їй ще вдасться вселити Ларисі думку про те, що Василь і є її рідний батько. Зовні все ніби так і склалося, втім, як згадує Лариса Юріївна, вона завжди знала, що це неправда.

Викрилось усе невдовзі, коли дитині потрібно було оформлювати документи до школи й мала почула розмову, що на неї не розраховувалась. Однак викликати матір на відверту розмову дочці вдалося набагато пізніше. Ларисі було вже 12 років, коли матір нарешті наважилась розповісти їй про Юрія Юрійовича. Причому відразу все – що був він великим патріотом і в ім’я незалежності України пройшов багато пекельних боїв і тюрем, що, навіть опинившись за кордоном, ніколи не розлучався з револьвером, допоки цю зброю у нього не викрали, що багато людей знають і поважають його як українського письменника Горліса-Горського, що палким його захопленням була фотографія, що надзвичайно любив він український Львів і що в цьому місті 26 листопада 1943 року в Свято-Георгіївській церкві повінчався із нею, рівненчанкою Галиною Талащук…

Галина Іванівна наважилась на цю розповідь у далекій Америці приблизно наприкінці 1950-х, коли в далекому від них Чигиринському районі Черкаської області продовжувались обшуки у домівках селян – у них вилучали подаровані Горлісом-Горським примірники “Холодного Яру”. І нищівне викорчовування пам’яті про героїчні події української визвольної боротьби у 1920-х роках продовжувалося ще десятиліттями, адже особливий відділ з питань Холодноярської Республіки в радянських спецслужбах існував аж до початку переломних 1990-х.

На “святій” землі й на чужині

Постать Юрія Городянина-Лісовського й сьогодні, через 66 років після його трагічної загибелі, на порозі 115-ї річниці від дня народження (14 січня), залишається суперечливою. Безсумнівно, що багато фактів із його біографії не мають однозначного прочитання тільки тому, що радянські ідеологи протягом довгих десятиліть “випалювали” на його імені клеймо бандита і зрадника. Власне, як і на всій холодноярській війні. Навіть тогочасні архівні документи про Холодний Яр, зауважує кандидат історичних наук, доцент ПНПУ ім. В.Г. Короленка Віктор Ревегук, які він знайшов, зокрема, в Державному архіві Полтавської області, не можуть претендувати на справжню історичну цінність, на встановлення істини, адже автори їх – чекісти.

Життя Городянина-Лісовського, сина старшини Російської царської армії та польської шляхтянки, повернуло на той тяжкий шлях, якому він до останнього подиху залишався вірним, у 1918 році, коли Юрій двадцятилітнім юнаком став хорунжим Богданівського полку Запорізької дивізії Армії УНР. Через якихось два роки він потрапив у те майже виняткове середовище Холодного Яру, що гартувалося на Чигиринщині вогнем і мечем протягом довгих століть боротьби українців за свободу. І як тих, хто відвідує ці місця тепер, щоб вклонитися пам’яті Богдана Хмельницького, Тараса Шевченка, Максима Залізняка та ще десятків і десятків славетних українців, серед яких – і провідники Холодноярської Республіки брати Чучупаки, і їхній відважний осавул Залізняк, так і його самого тоді вражало все – від дивовижного гірського рельєфу, створеного високими пагорбами й глибоченними урочищами, що свого часу слугував природною пасткою для кочівників, які насувалися на українські землі з Дикого Поля, до велетенського пласта історії, що, навіки залігши тут, не може не випромінювати тієї особливої енергетики, яка, ніби пам'ять самої нації, надає сили для боротьби.

Холодноярська сторінка буремної молодості Городянина-Лісовського стала йому важким і безжальним іспитом на право воювати під прапором зі словами “Воля України – або смерть”, адже написана вона, без перебільшення, кров’ю – повстанців, їхніх катів, звичайних людей, які зі своїми слабкостями й страхами стали жертвами жорстоких змагань. Автобіографічний характер роману Горліса-Горського змушує сприймати за достовірну, зокрема, й історію про те, що його палко кохана наречена Галя, яка заради визволення Юрія із в’язниці видала ворогам імена кількох повстанців, зазнала смерті саме від його рук… Приголомшливе зізнання довго не давало спокою сучасним історикам-дослідникам. Найвідоміший із них, Роман Коваль, розповідає кандидат філологічних наук, доцент ПНПУ ім. В.Г. Короленка Віра Мелешко, в листуванні з дружиною Городянина-Лісовського довго допитувався, чи не вона є та сама Галя, про яку йдеться в романі. Адресатка тривалий час чомусь “не помічала” цього інтересу. Але згодом все-таки відписала, що таки ні, але та Галя направду існувала.

Показовим штрихом до масштабів більшовицьких злочинів в Україні початку 1920-х років є уривок з роману “Холодний Яр”, де розповідається про вилучені в червоних документи. “…Дзєржинський писав, що за відомостями, які він одержав, в Україні, після заняття її червоним військом, значно поширилися “шовіністичні” настрої. “Куркульське” село і українська інте
лігенція мріють про самостійну Україну. З огляду на те, що війна з Врангелем, Петлюрою і поляками ще не скінчилася, це криє в собі велику небезпеку для існування совітів в Україні. Треба дати відчути населенню тверду руку совітської власті. А тому він наказує головам всіх губчека в Україні провести масовий розстріл осіб, у відношенні яких може бути підозріння, що в дальшій боротьбі вони можуть стати по стороні ворога. Особливо ж треба натиснути на розстріл осіб, у відношенні яких хоч і нема підозрінь, що вони можуть прийняти активну участь в боротьбі, але знані серед населення і мають на нього впливати або користуються повагою… Нижче йшов поданий Дзєржинським з Москви цифровий плян розстрілів по окремих містах. Одеса і Київ мали розстріляти по вісім тисяч чоловік. Полтава, Харків, Катеринослав і Вінниця – по шість. Житомир і Єлисаветград – по чотири тисячі. Чернігів і Херсон – по дві. Головам губчека наказувалося виробити негайно цифрові пляни розстрілів для повітів…”

Ці викривальні рядки роману побачили світ у Галичині в середині 1930-х, коли в радянській Україні псевдомитці наввипередки захлиналися одами на честь товариша Сталіна, коли справжні патріоти були вже на Соловках, коли Горліс-Горський уже мав за плечима успішний досвід роботи в українському підпіллі (провалив не одну операцію ЧК), коли цілком виважено дійшов до висновків про причини поразки холодноярської боротьби – “український селянин готовий боротися на життя і смерть з ворогом лише… під своїм селом, найдальше – під своїм повітовим містом”, тоді як українська армія під проводом Петлюри воліла сподіватися на їхню перемогу, спостерігаючи з-за кордону…

Після поразки Карпатської України (1939) для Городянина-Лісовського почався шлях на Захід – Румунія, Югославія, Фінляндія. І чомусь здається, що це саме з виїздом за межі України, з віддаленням від святих, за його ж словами, місць Холодного Яру пов’язана й низка фатальних помилок, які опоненти закидають йому й до сьогодні…

Згодом останнім пристанищем Городянина-Лісовського став табір для переміщених осіб у Новому Ульні (ФРН). Що сталося з ним 1946 року, достеменно невідомо. Між різними гілками політично активної української діаспори тоді точилися суперечки. Матір Лариси Юріївни Лісовської згодом розповідала доньці, що батька вбили бандерівці. Але сьогодні дослідники доводять, що розправу над ним вчинили радянські спецслужби. Тіла його не знайшли, могили його немає. Нібито повернувся осавул Залізняк знову шукати правди до свого Холодного Яру…

“Я приїхала, щоб нарешті його знайти”

Після першого приїзду в Україну в 1994 році Лариса Лісовська побувала тут іще тричі – викладала англійську, відвідала мамину рідню у Рівному, познайомилась із багатьма дослідниками, які працювали над розвідками, присвяченими історії Холодноярської Республіки (1919–1922) й разом з тим і відважному холодноярському осавулові Залізняку.

Ларисі Юріївні важко сказати напевно, коли саме вона зрозуміла, що від’їжджати з України більше не буде. Можливо, тоді, коли і її приголомшив своєю красою Львів, коли віднайшла там вулички, якими колись ходив її батько, познайомилась із людьми, які чули від своїх старших родичів чимало спогадів про Горліса-Горського… Здавалося б, біда, яка спіткала її два роки тому, мала розвіяти всі ці ностальгічно-романтичні настрої – жінка занедужала, й лікарі поставили їй фатальний діагноз, – але й це виявилося ніби сходинкою на шляху до повернення: зробити їй операцію, що врятувала життя, у Лос-Анджелесі наважився тільки один лікар – українець, його колеги-американці вважали стан хворої безнадійним. Через цю обставину Лариса Юріївна ствердилась у рішенні перебратися до Львова назавжди. Разом із нею приїхала й донька Лорелайн, в Україні її тепер називають Лялею. Зраділа у Флориді доньчиній сміливості й Галина Гришко, зараз їй 87 років, за нею доглядає молодша донька, тож про те, щоб податися вслід за своїми нащадками, яких покликала родовідна пам’ять в омріяну Юрієм Городянином-Лісовським незалежну Україну, старенька дозволяє собі хіба що іноді мріяти.

Осіння подорож на Полтавщину на запрошення обласного медіа-клубу стала для Лариси Юріївни справжнім подарунком до дня народження. Вона вперше побувала у селі, де народився її батько, у Демидівці Решетилівського району. І, здавалося, жінці було абсолютно байдуже, що спогадів про “теплу зустріч” із батьковими земляками у неї не залишиться – цікавість до заходу виявило дуже мало демидівців: переважно про Юрія Городянина-Лісовського тут або нічого не знають, або сполітизовують будь-яку спробу донести цю інформацію до абсурду, розцінюючи її як агітацію від конкретних політичних сил сучасної України. Але Лариса Юріївна переймається зараз тим, що стало для неї важливішим за усілякі підозри й чвари.

– Я все життя думала про свого батька. Дуже страждала, що не мала можливості його знати, – говорить Лариса Лісовська. – І ось тепер приїхала в Україну, щоб нарешті його знайти…

Лариса Юріївна досить добре володіє українською мовою, тож навряд чи у змісті цих слів варто вбачати неточне висловлювання. Тепер вона живе планами про відкриття у Львові музею Горліса-Горського, розмірковує про ті відчуття, які їй подарувала можливість трішки пожити в тому самому будинку №5 на площі Ринок, де Юрій Юрійович працював над своїм найвідомішим романом, сподівається віднайти у Києві батькову племінницю і продовжує власну літературну роботу – пише книгу. Адже, почувши у дванадцять років мамину розповідь про батька як про письменника, загорілась бажанням наслідувати його.

– Я пишу історію про мене і про мого батька, про те, як я його чекаю. Називається вона “Козак і зірки”, – говорить Лісовська.

Зворушливо прозвучала й розповідь Лариси Юріївни про те, що вони з Лялею, коли ще не мали свого житла у Львові, мешкали в одному з місцевих монастирів. Для самого Городянина-Лісовського шлях в осавули почався також із обителі, з Мотриного монастиря, що на Чигиринщині, де він через хворобу змушений був залишитися під час Зимового походу Армії УНР…