– Миколо Івановичу, в кожного своя історія вибору професійного шляху. А коли радіожурналістика стала частиною Ваших мрій?

– Мені було років шість, коли до нашого хутора дісталася радіофікація. Причому відбулося все тоді настільки стрімко, що й сьогодні продовжую дивуватися такій оперативності. Пам'ятаю, як уже на ранок після того, як нашу Карпиху навідали два серйозних, поважних чоловіки й наказали хуторянам копати ями для встановлення стовпів, робота кипіла перед кожним двором. Моїй мамі довелось шукати підмоги в сусідів, бо за роботою на свинарнику не було коли й угору глянути. Підвезли стовпи, розкидали по хутірцю, і у кожній хаті люди почали мізкувати, за що б його придбати собі репродуктор. Моя мама старалась для мене з усіх сил – дуже хотіла, щоб її дитина надолужила все те, чого саму її позбавили і війна, і наступні тяжкі роки, що тягли з неї здоров'я на виконання та перевиконання сталінських п'ятирічок. Я був другим на хуторі, у кого з'явився патефон, майже та ж історія і з гармошкою. Отож репродуктор вона купила на ті часи найкращий – "Волгу". Коли ми вмикали його під хатою, гомонів на півхутора…

Всі дивились тоді на це диво техніки, як на якесь божество. Та й усе, що відбувалось довкола нього, – таки споріднене з ритуалом: хуторяни, в яких не було репродуктора, йшли зимовими вечорами, щоб послухати радіо, в гості. В грубі палахкотів очерет, і звідти пливли скупі потічки тепла, але більше всіх зігрівало інше полум'я – української пісні, яка линула з репродуктора. І ми всі також співали її з артистами в один голос. Нині вже досліджено, що в ті роки велись прямі трансляції концертів. Тож тільки уявіть собі масштаби оцього духовного єднання, коли, розкидані по містах і хуторах, незнайомі одне одному люди об'єднувалися мелодією, вистражданими багатьма поколіннями словами народної пісні…

А потім на хуторі з'явився гучномовець, і радіопередачі супроводжували нас, де б ми не були, аж до самої півночі. Як і більшість хлопчаків, я з нетерпінням чекав футбольних матчів, нетямився від радощів, почувши хриплуватий голос невдовзі вже улюбленого спортивного коментатора Миколи Озерова.

– Перший підготовлений до друку чи до ефіру матеріал – це завжди напівжартівливі, напівзворушливі спогади на все життя. Про що вони у Вас?

– Зокрема про практику після першого курсу факультету журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Я проходив її у семенівській районці й одного разу отримав від редактора завдання написати про тваринників Веселоподільської дослідної селекційної станції. Приїхав на ферму, а там корів уже подоїли, й нікого із працівників не застав. А мені ж зволікати ніколи, пощастило, що я й сам там у юності працював, тож людей знав доволі добре. Свіжу інформацію мені "підказала" дошка соціалістичного змагання, де були і прізвища передовиків, і показники. Але відправним для мене став зовсім інший нюанс, асоціативний, – трьох найкращих працівниць звали Маріями, точнісінько, як і мою трудівницю маму. Написав легко, а згодом цю публікацію підготував до ефіру редактор районного радіо. Звісно, не тому, що була вона якась надзвичайна, – у короткі строки формував випуск та й натрапив на неї в газеті, але все ніби само собою знову повертало в радійне русло.

– У студентські роки для Вас почалася й практика на Полтавському обласному радіо…

– З цим пов'язано немало яскравих і на все життя визначальних для мене подій. У 1972 році, після четвертого курсу, Василь Федорович Котляр, який очолював тоді радіокомітет, направив мене у несподіване й багато в чому доленосне відрядження. Це був жовтень, практика моя в Полтаві була вже завершена, і я мав повертатися у столицю на заняття. Тільки він і півслова заперечень не слухав – телефонуй декану і все: додзвонишся – поїдеш, не додзвонишся – все одно поїдеш. Тоді в країні на честь відзначення 50-річчя утворення СРСР проводили всілякі заходи. Отож так званим поїздом дружби разом з іншою, тоді майже не знайомою мені, студенткою-практиканткою із Львівського університету, моєю нинішньою дружиною Ніною, ми з легкої руки Василя Федоровича вирушили у творчу подорож від Полтави аж до Іркутська – протягом місяця в дорозі написали в співавторстві 16 нарисів, героями яких були українці, що жили в різних куточках країни. За запізнення на заняття я був розжалуваний в університеті з посади громадського декана й за те, що "втратив совість", мав клопіт цілий рік бути редактором нашої студентської газети "Слово – зброя". Але подорож до Сибіру з приємністю згадується ще й тому, що на Всесоюзному конкурсі наші з Ніною Іванівною нариси були високо оцінені, ми посіли друге місце.

Не завдяки, а всупереч…

– Миколо Івановичу, з якими настроями, думками, планами у 1992 році переступили поріг кабінету керівника телерадіокомпанії?

– Відверто кажучи, з переляком і зі страшенним бажанням повернутись назад, на посаду власкора Держтелерадіо України (вона тоді була ще вільна, а я пропрацював на ній 12 років, знав кожне село Полтавської області, керівників усіх районів, багатьох господарств). Я й сьогодні вважаю, що власкор – це та найвища, так би мовити, "солдатська", посада, до якої має прагнути кожен кореспондент, адже це – визнання, це, врешті, – довіра. Керівником телерадіокомпанії мені довелось стати в надзвичайно важкий для країни час – іде жахливий спад виробництва, стрибають ціни на хліб, нервують очільники міста, області. У перший же день на новій посаді, на нараді у керівництва області, довелося вислухати несправедливі й доволі зухвало висловлені звинувачення у бік телерадіокомпанії, і я навіть не намагався проковтнути їх, узяв слово… У свій робочий кабінет повернувся тоді вичавлений до останнього, навіть не подивився на пульт, щоб розібратися, звідки пролунав дзвінок. Поговорив із тим, хто зателефонував, як із чужою людиною, якій можна сказати все як є, – завеликий, мовляв, для мене директорський кабінет, на лиху годину мені ця посада потрібна, повернусь, мабуть, назад. А на іншому кінці дроту: облиш такі думки й впрягайся у роботу, вітаю з призначенням. Виявилось, що то був представник Президента України у Полтавській області Микола Іванович Залудяк.

– У 1992 році колектив телерадіокомпанії був зовсім невеликим, а сьогодні це 250 працівників. Організація є потужним об'єктом медійного простору, в структурі якого й телебачення, й дротове та  FM-радіо "Ваша хвиля", налагоджена співпраця з Бі-Бі-Сі, "Німецькою хвилею", SBN… Як набирали обертів?

– На тлі економічних негараздів у 1990-х все відбувалось, можна сказати, не завдяки, а всупереч. На радіо був сильний творчий колектив, схиляю за це голову, зокрема, перед наставницею інформаційних кадрів Раїсою Петрівною Самойленко
, але слабкою була матеріально-технічна база. Телебачення належало ще фактично створювати. Ми починали з простої побутової відеокамери, яку подарував Микола Іванович Залудяк, використовували списану з московських “Лужників” після Олімпіади-80 пересувну телестанцію, яка перед тим, як потрапити до нас, певний час використовувалась у якомусь іншому обласному центрі. Найсильніших подразників, що підштовхували мене вирішувати питання з розбудови телерадіокомпанії, було щонайменше два. По-перше, постійно повторюване на всіх рівнях гасло "Полтава – духовна столиця України", тобто потрібно було підтверджувати це й у нашій справі, зробити все й на своєму місці, щоб реальність справді відповідала цим високим словам. По-друге, я по-доброму не хотів відставати від керівників інших обласних телерадіокомпаній. Нехай конкурувати з тими, хто працював у містах-мільйонниках, було тоді й неможливо, але, наприклад, Житомир, де тією ж справою, що і я тут, опікувався мій хороший товариш Віктор Бойко, змушував мене не зупинятися на цій дистанції…

– Що на сьогодні є      Вашою найбільшою професійною гордістю?

– Безсумнівно, колектив. Техніка – це вже другорядний чинник. А людей треба було набрати, згуртувати, як творчих працівників, так і технічних. Обладнання зараз використовуємо переважно японське. Ось-ось маємо вже повністю перейти на цифрове мовлення. Тобто від світового розвитку галузі не відстаємо. Наш сигнал не тільки розповсюджується всією Полтавщиною, а й додає нам телеаудиторію з Харківської, Черкаської, Дніпропетровської, Сумської, Київської областей. У нас десять передавачів, і це лише на два менше, ніж у гірському Криму. Зараз у нас дуже важкий період, бо ми мовимо й в аналоговому, й у цифровому режимах, технічні служби працюють цілодобово.

 Щодо дротового радіо, то скільки б не називали нас ретроградами, ми продовжуємо його відстоювати. Якщо кабельне телебачення існує і вважається сучасним, то навіщо відмовлятися від дротового радіо? Тут біда, що в державі "роздерибанили" матеріальну частину цієї структури, приплітають до її проблем різні політичні кольори. Але, звісно, ми маємо працювати на те, щоб наш голос було почуто. Шукаємо виходи. Сьогодні у нас найбільша в Україні потужність роботи в FM-режимі – шість передавачів уже є, плануємо сьомий. Ми думаємо про свого слухача так само, як і про глядача, усвідомлюємо, що на тлі того потоку бруду й крові, який ллється сьогодні з ефіру майже всіх центральних телерадіокомпаній, маємо залишатися тим голосом, що повертає людей до вічних цінностей, маємо й надалі удосконалювати свою професійну майстерність, щоб якісний продукт, над яким працюємо, допомагав людям жити, пізнавати світ, збагачуватися духовно. І саме тому, що наші прагнення є такими людськими, в Україні не відбувається майже жодного професійного журналістського конкурсу, з якого б наші працівники не привозили найвищих нагород.

Поетичні маяки у прозі життя

– Миколо Івановичу, сім'я, у якій подружжя ділить одну професію на двох, – це нелегке випробування чи, навпаки, ознака гармонії?

– З одного боку, це важко, адже я не можу вразити дружину якимись своїми знаннями чи вміннями у журналістиці – вона також професіонал, заслужений журналіст України. Щоб залишатися для неї цікавим, мені потрібно опановувати інші теми й бути на висоті в них. Так само і їй. А з іншого боку, нам легко вдвох, тому що ніколи не виникало потреби пояснювати одне одному виробничу необхідність терміново їхати у відрядження чи ще якісь нюанси із зайнятістю на роботі. У нас це не обговорюється. Вона – власний кореспондент Національного радіо: зателефонували з Києва, що треба їхати у Чорнухи, то що тут треба пояснювати? Наш син вибрав собі іншу професію, а от донька вирішила продовжувати династію. Скажу чесно, відмовляв. Я ж пам'ятаю, як у студентські роки у нас на факультеті з ініціативи декана, славного професора Дмитра Михайловича Прилюка, спеціально була створена комісія, яка відмовляла дівчат вступати на цю спеціальність, їм пояснювали, наскільки тяжка праця прихована в цій професії за зовнішньою привабливістю. Але, звісно, Марина має право на власну точку зору, і я це вітаю.

– Пісні на Ваші вірші виконують відомі українські артисти, були вони і в репертуарі нашої великої землячки Раїси Опанасівни Кириченко. Як віднаходите при посадовій завантаженості час на поетичну творчість?

– Це майже нереально. Єдине, що можу сказати, найпрекрасніші вірші у мене народжуються, коли мені дуже тяжко. І, ви знаєте, – переважно вони не сумні, я ніби шукаю у такий спосіб посеред пітьми й бурі рятівний маяк. За характером я ж оптиміст. Пишу про щось хороше, справжнє і так ніби витягую себе з безодні лиха. Мені пощастило з товаришем по творчості – заслуженим діячем мистецтв України, композитором Олексієм Івановичем Чухраєм. Це він постійно переконує мене, що треба писати, треба збирати всі твори докупи й видавати чергову книгу. Але час на це можна викроїти, хіба що обділяючи увагою своїх рідних. Читати люблю Бориса Олійника, Івана Драча, Ліну Костенко, Михайла Шевченка. Кожне таке спілкування з ними через поезію – пошук їхніх відповідей на запитання, проблеми, які мучать і мене. Минуле літо було надзвичайно напруженим – попри всі негаразди ми таки йшли до довгоочікуваної події – відкриття на території телерадіокомпанії пам'ятника незабутній Раїсі Кириченко. Знову дякую всім, хто мене підтримав. Те, що цей задум реалізовано, так приємно підтвердило, що у нашій державі, області, місті справді багато людей із сильним, справжнім почуттям патріотизму.

– Миколо Івановичу, відкрийте кілька секретів про ті бажання, які задумуєте напередодні ювілею.

– Особисте, сокровенне – це здоров'я моїх онуків. Про це молюся щоранку й щовечора. Як керівник великого колективу, я дуже вболіваю за те, щоб поліпшилося фінансово-матеріальне становище наших працівників, щоб за свою працю вони отримували гідну зарплату. А оскільки у колективі багато молоді – щоб усе в них складалось із сімейним затишком.

Зоряни приєднуються до найкращих побажань на адресу ОДТРК "Лтава" і її керівника Миколи Ляпаненка. Успіхів, наснаги, нових творчих злетів!