Закінчивши Київський інститут народної освіти, працював учителем в Овручі, а згодом переїхав до Харкова, працював журналістом.
Упродовж 1935–1940 pоків видав збірки “Батьківщина”, “Лірика”, “З книги життя”, “Народження синів”, “Листи червоноармійця Опанаса Байди”, “Березень”, “Зоревідні”, “Жайворонки”. У цей же період написав поеми “Трипілля” (надруковано лише уривки), “Ярина”, “Кармалюк”, “Дума про козака Данила”. У 1941–1944 pоках був військовим кореспондентом газет “Красная Армия”, “За Радянську Україну”, “За честь Батьківщини”, де виступав і як поет, і як публіцист; видав сім збірок поезій: “До бою вставайте!”, “Україно моя!”, “Понад пожари”, “Слово о полку”, “Битва”, “Полонянка”, “Ярославна”.
Працював також відповідальним редактором журналу “Дніпро”. За поему “Прометей” 1947 року був удостоєний Державної премії СРСР. У 1950-му з’явилася збірка “За синім морем”, написана після відвідин поетом Канади та США із групою діячів культури. Наступного року він отримав за неї другу Державну премію СРСР. Не стало поета
17 лютого 1970 року.
Читаймо, згадуймо вірші незабутнього поета у день його сторічного ювілею. Вони звучать піснями в наших серцях. А музику до багатьох написав він сам.
У мудрості свої закони
Андрій МАЛИШКО
Правда
Мене навчала мати ще колись:
Як виростеш, моя мала дитино,
То мудрим будь і мужнім будь в житті.
Скупі два слова. Нелегкі два слова.
У мудрості свої закони є:
І цвіт, і злет, і несходимі пущі.
Пізнай краплину і точіння зір,
Зерно, і камінь, і могутній всесвіт,
А правда лиш одна – вона колюча,
Гірка й жорстока. І завжди в біді.
Тож мужнім будь –
оборони її,
Карай себе і серце рви на частки,
Збивай коліна в кров,
Упавши – встань,
І знов іди, і знов шукай її.
Як проклянуть лукаві –
проклянися!
Як одречуться друзі –
що ж, даремно,
Залишать рідні одного –
хай так!
Як треба вмерти –тілом ляж за неї,
Ох, нелегкі два слова.
Нелегкі!
Пісня про рушник
Рідна мати моя, ти ночей недоспала,
Ти водила мене у поля край села,
І в дорогу далеку ти мене на зорі
проводжала,
І рушник вишиваний на щастя дала.
І в дорогу далеку ти мене на зорі
проводжала,
І рушник вишиваний на щастя, на
долю дала.
Хай на ньому цвіте росяниста доріжка,
І зелені луги, й солов’їні гаї,
І твоя незрадлива материнська
ласкава усмішка,
І засмучені очі хороші твої.
І твоя незрадлива материнська
ласкава усмішка,
І засмучені очі хороші, блакитні твої.
Я візьму той рушник, простел
ю, наче
долю,
В тихім шелесті трав, в щебетанні
дібров.
І на тім рушничкові оживе все знайоме
до болю:
І дитинство, й розлука, і вірна любов.
І на тім рушничкові оживе все знайоме
до болю:
І дитинство, й розлука, й твоя
материнська любов.
Гомін
Гомін, гомін по діброві,
А над полем все заграви,
А над полем все заграви,
Пожовтіли буйні трави.
Станьмо, хлопці, при долині.
Станьмо, хлопці, таборами
За полями, за борами,
Під густими яворами.
Вже нема шляху додому,
Я іду тепер в поході,
Б’ють гармати за горою,
Коні мчать на Жовті Води.
Глянь, Богдане, квітка в’яне,
Дай-но січі, дай-но грому!
Топче шляхта дикі терни,
Загубивши шлях додому.
Гомін, гомін по діброві,
А над полем все заграви,
А над полем все заграви,
Пожовтіли буйні трави.
Цвітуть осінні тихі небеса
Цвітуть осінні тихі небеса,
Де ти стоїш блакитна, мов роса.
В очах засмуток темний, мов ожина, –
Моя кохана, мріялось, дружина.
Як сон далекий, видиво майне…
Хоч не забудь, а згадуй ти мене.
Я під вікно прилину навесні,
Щоб ти знялася пташкою ві сні,
Де цілувала кучері волосся,
Де пригортала те, що не збулося,
Що не воскресло в літечко сяйне…
Хоч не забудь, а згадуй ти мене.
У тебе смуток – в мене ревний жаль,
У тебе вечір – в мене ніч і даль.
Я під вікном постою із журбою,
Куди ж мені подітися з тобою?
Хай серце серцю звісткою майне…
Хоч не забудь, а згадуй ти мене…
Рубрика: 
