У 1821 році в келії на дзвіниці монастиря трудився чернець Данило Московченко. Він мав непересічний дар до писання ікон. І одного разу, шукаючи своїй душі духовних шляхів до підсилення побожних настроїв, написав фарбами на стіні, по звичайнісінькій штукатурці, зображення скорботної Богоматері. А також зробив напис: "Дева Мариамъ. Упование всехъ концевъ земли". Через деякий час чернець залишив полтавську обитель і до кінця своїх днів служив Богові в Києво-Печерській лаврі як ієромонах Єфрем.

Тим часом написана ним на стіні ікона зазнала чимало випробувань. Минали десятиліття, а її то забілювали, то заштукатурювали. Втім, яким би міцним не було це покриття, воно щоразу обсипалося, й перед очима ченців знову з’являвся скорботний образ Діви Марії. Невдовзі було помічено, що щирі молитви, прочитані перед її ликом, мають особливу силу. Й ті люди, які по-справжньому глибоко сповідалися – “уповали” на Божу допомогу, – обов’язково її відчували.

Дзвіниця з цією іконою вже не могла залишатися тільки дзвіницею, тут освятили престол, і так почалося життя нового храму. Однак ні про назву його, ні про час існування жодних даних не збереглося. Відомо тільки, що днем вшанування святої ікони було обрано понеділок. Влітку цього дня звершувалась Божественна літургія, після неї – соборний акафіст Божій Матері.

У радянську добу після закриття Хрестовоздвиженської обителі в 1923 році почалось руйнівне пристосування його приміщень під різні служби й установи: тут діяли клуб залізничників, архів Полтавського губернського архівного управління, а з 1933 року – дитяча трудова колонія НКВС. У кінці 1930-х років будівлі передали Полтавському педінституту під гуртожитки та їдальню.

Отож іще в довоєнні часи, а під час Великої Вітчизняної монастир значно постраждав від бомбардувань, дзвіниця та інші монастирські приміщення було поруйновано. Муляло очі бузувірам і зображення Божої Матері на стіні. Його ж бо не можна було знищити тим же способом, що й звичайні ікони. Але недолюдки не спинилися – у когось піднялись руки вибити ікону Божої Матері до цегли… Страшно навіть замислюватися, що коїли ті люди в хвилини розправи над святинею, як шматували Пречистий образ…

Втім, знамення Богородиці вічні й нетлінні. Ніхто не знає, чиєю рукою і коли з настінної ікони Божої Матері, іменованої “Уповання всіх кінців землі”, було зроблено єдиний список. Саме він і залишився вірянам. Цей образ був келійним у священномученика Василя (Зеленцова), єпископа Прилуцького, подвижницьке й жертовне служіння Церкві якого тісно пов’язане з Полтавою. Тож і в часи войовничого атеїзму віруючі полтавці продовжували шанувати ікону. Відомо, що тривалий час її зберігала раба Божа Іуліанія. Згодом образ знаходився в Свято-Макаріївському кафедральному соборі.

До Хрестовоздвиженського монастиря ікону передали вже після відродження обителі, на початку 1990-х, на прохання його насельниць. Спочатку її перенесли в монастирський храм  на честь Преподобного Серафима Саровського. Нині святиня знаходиться в головному соборі монастиря. Щонеділі під час вечірнього богослужіння перед іконою читають акафіст. Линуть до Небесної Покровительки палкі молитви й простих вірян, які сподіваються у своїх тривогах і болях на Її рятівне заступництво. Православна Церква вшановує ікону Божої Матері “Уповання всіх кінців землі” 6 листопада. Це особливо святковий день для Полтавської Хрестовоздвиженської обителі, для її соборного храму, для дзвіниці, в якій чернець Данило Московченко поділився колись з усім світом, з усіма й щонайдальшими куточками-кінцями землі, своїм духовним одкровенням.