Велика родина Шкуратів любила українські народні пісні, всі гарно співали. Отож і він підспівував своїм голосочком-дзвіночком…

 Летіли роки. Зростав, мужнів хлопець, допомагав батькам. Бувало всього – і наймитував, і пічникував, майстерно володіючи мулярським ремеслом. У вільний час виступав на аматорській сцені.

У пошуках кращої долі у 1905 році Степан Шкурат переїздить до Ромен, нині Сумської області. Тут він займався своєю улюбленою справою – пічникував. Пізніше працював у залізничному депо. Мав до пічникарства неабиякий хист, його охоче запрошували всі, хто будував нові оселі. Звісно ж, брав активну участь у самодіяльності, а ще підробляв актором у Роменському народному музично-драматичному театрі. У 1918 році Степан Шкурат працював муляром на спорудженні у Ромнах пам'ятників Тарасу Шевченку та Жертвам революції, автором яких був тоді вже відомий скульптор і режисер Іван Кавалерідзе. Саме він і звернув увагу на працьовитого, кмітливого і розважливого муляра Степана, який не лише вправно володів кельмою, а й чудово співав, імпровізував.

Аж через десяток років він згадає про Степана і запросить на Одеську кінофабрику, де зніматиме картину "Злива". У цій епічній романтичній стрічці Степан Шкурат майстерно зіграв роль селянина Івана. Це був його екранний дебют, досить вдалий. Саме тут, в Одесі, Степан Шкурат познайомився з молодим кінорежисером Олександром Довженком, який був у захваті від його акторських здібностей, вольового обличчя, класичного тембру голосу, товариськості й порядності.

Не дивно, що він без вагань затвердив актора-самородка на роль Опанаса Трубенка у своїй новій картині "Земля", яка вийде на екрани у 1930 році. Свій епохальний твір Довженко знімав на Полтавщини, у мальовничих Яреськах. За визначенням міжнародних кіноекспертів, "Земля" – один із кращих фільмів усіх часів і народів. Олександр Довженко зніме Степана Шкурата у фільмах "Іван", "Аероград" та "Щорс", де актор створить гострохарактерні образи.

1933 року режисери брати Васильєви запросили Степана Шкурата на роль денщика Потапова у фільмі "Чапаєв". Картина мала великий прокатний успіх. Це була одна з кращих ролей актора. Про Степана Шкурата позитивно відгукнулися преса, критика і, звісно ж, глядачі. Не дивно, що у 1935 році йому було присвоєно звання народного артиста РРФСР. Не забував про свого мистецького хрещеника й Іван Кавалерідзе, який зробив так багато корисного у ті роки для екранізації української й оперної класики. Першою була екранізація славнозвісної "Наталки Полтавки", у якій Степан Шкурат блискуче зіграв роль Миколи. Фільм вийшов на екрани у 1936 році. Далі Іван Кавалерідзе знімає його у фільмі-опері "Запорожець за Дунаєм" у ролі Карася. Драматичний талант, унікальний голос актора, його виконавська майстерність забезпечили безперечний успіх у втіленні цього образу на екрані.

Після війни Степан Йосипович Шкурат знявся у таких відомих кінотворах, як  "Тарас Шевченко", "Тривожна молодість", "Гори, моя зоре!", "Григорій Сковорода", "Дівчина з маяка", "Педагогічна поема", та інших. До речі, на початку зйомок "Педагогічної поеми" режисери-постановники Олексій Маслюков та Малгожата Маєвська приїздили до Полтави, щоб пройтися стежками, де ходив великий педагог-новатор Антон Макаренко, де жили і працювали вихованці трудової колонії імені Горького. У свою поїздку запросили й Степана Шкурата, який виконував у фільмі роль одного з керівників Полтавської губерносвіти, та молодих кіноакторів Юрія Саранцева і Євгена Зінов'єва, котрі знімалися у ролях колоністів Буруна та Галатенка.

У 1971 році Степану Шкурату було присвоєно високе звання народного артиста Української РСР. Його останніми екранними роботами були фільми "Повія", "Українська рапсодія" та " Вій", у яких він створив, як і в десятках інших, незабутні народні образи. Всього ж на творчому рахунку народного артиста – 36 різножанрових, повнометражних фільмів. В основному він тісно співпрацював із Київською кіностудією художніх фільмів, яка з п'ятдесятих років минулого століття стала носити безсмертне ім'я Олександра Довженка.

Коли не було зйомок, Степан Шкурат охоче займався своєю улюбленою справою – пічникарством. Скільки виклав добротних печей – не перелічити. Був порядним сім'янином, турботливим батьком – разом із дружиною виростив  13 синів і доньок; до останніх своїх днів співав у Роменському народному хорі.  26 лютого 1973 року відійшов у Вічність.

Степан Йосипович Шкурат прожив довге трудове і творче життя. Вважав себе щасливим, бо слугував його величності кінематографу рідної України. Фільми, в яких знімався наш незабутній краянин, і сьогодні люблять глядачі.