Міста в Україні отримували можливість мати власний герб із наданням їм Магдебурзького права про самоврядування, а в ХVІІ столітті гербами "обзаводилися" вже й  інші міста. Існують класичні герби поселень України, серед них – Полтави, Пирятина, Лохвиці, Чорнух… І хоча деякі з них сьогодні відомі як селища міського типу чи просто села, історія свідчить, що принаймні з часів Гетьманщини вони мали загальновизнаний статус міст або містечок. Герб Куріньки розглядається в контексті символіки Лохвиччини. Як повідомляється в журналі "Науковий світ" (№ 6, 2010 р.), колишній Лохвицький повіт Полтавської губернії – нинішня територія Лохвицького району Полтавщини й Варвинського району Чернігівщини – регіон, віддавна славний своїми козацькими традиціями. Тоді за адміністративним поділом Лівобережної Гетьманщини ХVІІІ століття ці землі, як і село Яцини (нинішнього Пирятинського району), входили до складу двох полків – Прилуцького та Лубенського; статус сотенних міст тут мали Лохвиця, Чорнухи, Варва, Городище, Сенча, Янишпіль (Брисі), а також містечко Курінька. У ХІХ столітті майже всі давніші сотенні центри Лохвиччини, разом із ними й Курінька, отримали підтвердження свого містечкового статусу.

Геральдика міст і містечок нашого краю, як і всієї Гетьманщини, своїм корінням сягає здебільшого ХVІІ століття. Наприклад, місто Лохвиця користувалося Магдебурзьким правом, адже там існувало ремісниче цехове братство, відповідно й тогочасний герб міста, відомий із ратушних печаток із характерним символом укріпленого міста (міська брама з трьома вежами), аналогічним символам Львова, Житомира, Станіслава (нині – Івано-Франківськ).

Геральдична символіка сотенного містечка Куріньки доби Гетьманщини відома з численних відбитків печатки Курінської сотенної канцелярії, зафіксованих на документах 1760–1770 років. На ній виступає багатофігурна, але знову ж таки властива самобутній геральдиці Гетьманщини, композиція: у полі печатки – правиця в лицарських обладунках, що тримає шаблю, супроводжувана вгорі серцем, з лівого боку – півмісяцем, а з правого – восьмикутною зорею, що аналогічна алатирю. По колу печатки викарбуваний напис – "печать сотнЬ курЬнскои".

Деякі з дослідників старовини потверджують: мовляв, козаки були настільки примітивними у військовій справі, що навіть не вміли викувати собі шабель або мечів і змушені постійно воювати трофейними: "…в ХVІ–ХVІІІ століттях єдиним містом на Україні, де існував цех мечників (шабельників), був Львів". Для виковування шаблі необхідно мати більш глибокі знання і володіти особливими технологіями. Одначе такі майстри-шабельники завше працювали в козацьких кузнях, сталь виплавляли також на місцях. Наприклад, між Курінькою і Нитратівкою в Удай впадає його притока – річечка Рудка, що наводить нас на думку: тут у давнину видобували залізну руду… Першим, як відомо, залізну зброю виготовив скіфський цар Саневн.

Нам продовжують нав'язувати міф про інтелектуальну й культурну відсталість наших предків, міф, на якому випещено німецький соціал-фашизм. Такі горе-історики-норманісти й досі в школах засмічують голови наших учнів: "Мечі слов'яни запозичили у варягів, які в свою чергу взяли їх від франків".

Можна безкінечно наводити свідчення давніх істориків, що саме наші пращури скіфи вчили спочатку греків і римлян, а потім і германців, виготовляти добрі мечі. Знаменитими антськими мечами воюють навіть герої англосаксонського епосу "Беовульф", а в археології існує науковий термін "мечі антського типу". І є переконливий факт, який розвінчує вигадки норманістів: аж до ХVІІІ століття при коронації імператорів Священної Римської імперії германської нації володарів опоясували священним мечем-шаблею, котрий був виготовлений у Києві (це знаменита "шабля Карла Великого"). Виготовлений за найдосконалішою технологією на високому рівні українського зброярського мистецтва, він ще має назву "Меч Атілли", у нього дуже багато спільного із зображенням шаблі-палаша на знаменитому Збручанському ідолі, а в далекій Індії, куди переселилися наші прапредки у VІІ тисячолітті до н. е., подібний різновид меча-палаша також носив назву "атілл".

 У Київській Русі меч вважався символом влади. Меч був емблемою Чернігівської землі, про що свідчить зображення на печатці знаменитого меча Арія. В давній щедрівці згадується "Золотий меч", котрим загороджено нашу землю від ворогів.

За норманською ж теорією виходить таке: Іван Грозний, овдовівши черговий раз у 1568 році, хотів одружитися з польською королівною, але йому відмовили, бо не приймав католицтва. Мати його, Олена Глинська, – з відомого ординського роду хана Мамая. Можновладець намагався довести, що він походить із роду римських імператорів по батьковій лінії й еллінських монархів – по материній. Для цього Іван Грозний змусив скласти новий родовід московських правителів від вигаданого варяга Рюрика, існування якого історично не доведено. Родовід Івана Грозного досконало вивчили західні історики, історичний обман сьогодні вже не може нас задовольнити.

Легенду про Рюрика ревно підтримав Петро І і, зокрема, змусив Феофана Прокоповича пропагувати її, що спричинило між ними конфлікт. Дехто з московських істориків та їхніх недолугих послідовників і сьогодні вважають Рюрика історичною особою, бо це вигідно імперському великодержавію. Подібні факти яскраво підтверджують, як московські ординці безсовісно фальсифікують історичну правду.

Варяги не залишили на нашій землі своїх слідів у мові, побуті чи праві. Це означає, що вони ніколи не правили, а були лише професійними вояками-найманцями. Про це йдеться у дослідженні Миколи Галичанця (Українська нація. Тернопіль, "Мандрівець", 2005).

На печатці Курінської сотні символом є меч, який наші предки мали на озброєнні ще в далекі докнязівські часи, і виготовляли їх свої ковалі-зброярі. Кімерійські, сарматські, згодом скіфські мечі широко використовувалися в Європі з VІІ століття. Древні греки їх називали "махайра", іспанці – "фальката".

Доказом того, що наші пращури належали до високорозвиненої цивілізації, слугує прадавній меч із написом, викарбуваним праукраїнською мовою: "коваль Людота". Майстер увіковічив на своєму досконалому витворі власні ім'я і фах, і сталося це задовго до Кирила й Мефодія.

Історики-норманісти пояснюють, що

виготовляти мечі вчили германці. Саме це й заперечує історія нашого знаменитого меча, знайденого в селі Хвощувате на Полтавщині. Микола Руденко присвятив цьому мечу свою поезію.

Легенди про правицю з чародійним ме
чем існували у козаків спрадавна. Саме правицю з мечем зображували на одному з козацьких знамен часів Богдана Хмельницького, відома також легенда про правицю отамана Сірка. Вірували в меч як символ небесного караючого вогню наші древні предки-арійці. Високоякісна сталь для виготовлення мечів і шабель називалася у козаків крицею, адже в давнину саме ударом меча об кремінь висікали священний вогонь. Цей обряд провадився на честь бога Ярила (Арія). В Україні існує давній звичай запалювати в четвер перед Великоднем свічки, які, як і на Стрітення, називаються "громничними", що вказує на зв'язок цього обряду з громовиком Перуном, котрий із часом перебрав військові функції Ярила-Арія. Недаремно в народі говорять, що Перун блискавками креше. Саме цим обрядом пояснюється таємнича загадка жертовників Ярила-    Арія (Арея) – скіфи не робили жертовників нікому, окрім Арія.

З цими символами пов'язана цікава композиція: озброєна шаблею правиця, серце і небесне світило герба на печатці Курінської козачої сотні ХVІІІ століття. Серце – символ вірності предківським козацьким звичаям.

Зоря з вісьмома кінцями, або алатир, є символом дуже древнім. Мова може йти про ХІІ–ХV тисячоліття до н.е., коли останній льодовик почав відступати з нашої території. Відтоді й домінує основа живої структури – тривимірність, що є ознакою життєздатності – хай то буде молекула, жива істота, ойкумена, зоряна система. Споконвічна тріада руху від малих до неосяжних обсягів і складає єдиний енергетичний алатир, розбалансування якого є катастрофічним. В умовах Землі чинними є тривимірність по вертикалі й горизонталі та парність всього сущого, як і парність тривимірності (3+3+2) із взаємовходженням одна в одну автономних структур.

Колядницька Звізда у вигляді кола з вісьмома відрогами-протуберанцями – це символ народження Сонця. Зоря у переносному смислі – мати, вона провіщає різдво Сонця, саме в цьому вичерпна суть її "материнства". Восьмикутна зірка-мати, будучи розміщеною в сонці-колі з протуберанцями разом оприлюднюють зустрічний взаєморух за і проти годинникової стрілки. Невипадково цифра 8 – символ вічності, безконечності та досконалості.

Герб Куріньки поверхово нагадував тогочасні герби деяких міст Угорщини у складі цісарської Австрії, а саме: Годмезе-Вашаргей, Кікінда, Марош-Вашаргей, Секей-Удваргей, однак тут, судячи з усього, схожість є тільки зовнішньою, і курінський герб має суто козацьке походження.

Як доведено, геральдична символіка містечка Куріньки, а також інших містечок Лохвиччини та Лубенського козацького полку, є яскравою сторінкою в історії символіки української козаччини ХVІІ–ХVІІІ століть. І, як наголошує у "Науковому світі" дослідник     В. Панченко, цей факт (використання згаданих гербів на печатках козацьких урядових установ, тісний зв'язок їхньої тематики зі світоглядом українських степових лицарів) є більш ніж достатнім аргументом для того, щоб пам'ятки старої емблематики були використані й сьогодні, щоб вони були відроджені в юридичному вжитку відповідних давніх населених пунктів.