Бо це саме він у різні роки був і є їхнім рушієм та натхненником.

14 жовтня, на Покрову, Володимир Іванович Приходько відзначатиме

70-річчя. На порозі ювілею він погодився поділитися з читачами “Зорі Полтавщини” і цікавими спогадами, і міркуваннями про сьогодення, і своїм баченням майбутнього українського пасажирського вагонобудування.

Рятівне безальтернативне рішення

Зацікавившись історією та сьогоденням ПАТ “Крюківський вагонобудівний завод”, нескладно помітити, що найчастіше обізнані люди вживають стосовно підприємства слово “унікальне”. У цьому сенсі цілком обґрунтовано хочеться наголосити – незмінно унікальне. Адже йдеться, зокрема, і про славну минувшину заводу, який підняв із післявоєнних руїн та розбудував до гіганта важкої промисловості на теренах тодішнього Радянського Союзу видатний господарник, Герой Соціалістичної Праці, батько Володимира Івановича Іван Митрофанович Приходько, і про не менш унікальний виробничий досвід крюківських вагонобудівників у економічно непевні 1990-ті роки. Тоді в країні не тільки призупиняли роботу, а й зникали тисячі підприємств. На КВБЗ не відступили перед обставинами, а почали на них своєрідний наступ: взялись за освоєння нового для українського виробництва напряму – пасажирського вагонобудування. І невдовзі підприємство вже стало визнаним піонером у цій галузі, а разом із тим і єдиним на території СНД виробником двох видів вагонів – пасажирських та вантажних. А хіба не унікальним є і той факт, що знайти шляхи, щоб зберегти й вивести завод на якісно новий, конкурентоздатний на міжнародному ринку, рівень, довелося саме Володимиру Івановичу Приходьку, старшому сину легендарного директора підприємства 1947–1960 років?

Винятковим, щоправда з вираженим відтінком парадоксальності, є і сьогодення ПАТ “Крюківський вагонобудівний завод” як флагмана українського машинобудування. Його колектив продовжує розробляти та втілювати в життя найамбітніші виробничі плани – лише за кілька останніх років вдалося освоїти випуск швидкісних електропоїздів та міжрегіональних швидкісних поїздів локомотивної тяги, однак, незважаючи на це, надії стати постачальником електропоїздів для швидкісного пасажирського руху на замовлення Укрзалізниці так і залишаються надіями. Та й загалом понад 70 відсотків продукції заводу йде на експорт, хоча Україна закуповує, як засвідчила майже скандальна ситуація з поїздами фірми “Хюндай”, далеко не кращі її аналоги за кордоном. Із державною підтримкою підприємству було легше навіть у скрутні

1990-ті, згадує президент компанії, голова наглядової ради  ПАТ “Крюківський вагонобудівний завод” Володимир Приходько.

– Тоді рішення про започаткування на підприємстві пасажирського вагонобудування було безальтернативним, – говорить він. – Завод втратив оборонний сектор виробництва. Потрібно було освоювати якийсь новий напрям машинобудування. Варіанти були різні, до головного рішення ми йшли тоді навпомацки. Запровадили в той період зокрема дорожнє машинобудування, вже саме як засіб виживання підприємства, адже розуміли, що якщо не зможемо зберегти хоча б дві третини колективу, зібрати його знову вже ніколи не вдасться. У країні ж уже практично легально існувала ситуація, коли устаткування заводів розпилювалося на металобрухт. Пам’ятають такі приклади і кременчужани. Але разом із тим мушу сказати, що нашу ініціативу з пасажирським вагонобудуванням підтримали на державному рівні. Дуже інтенсивно йшла робота із залучення іноземної компанії-партнера, нас навіть квапили з її вибором, активну позицію займала й Укрзалізниця.  Постанову про заснування вітчизняної галузі пасажирського вагонобудування було підписано в 1994 році, невдовзі після того, як посаду Президента України обійняв Леонід Кучма. Так що на старті виробництва ми добре відчували, що в державі нас чують, розуміють і підтримують. Сьогодні ця підтримка за межами області за великим рахунком закінчується. Виявилось, що отримати міжнародне визнання підприємству легше, ніж дочекатися цього у своїй країні.

Особливі спогади у Володимира Івановича – про співпрацю з колишнім гендиректором Укрзалізниці, міністром транспорту та зв’язку України Георгієм Миколайовичем Кірпою. І не лише менеджером він був, на думку Володимира Івановича Приходька, неперевершеним, а ще й умів так допомогти виправити помилки, щоб у жодному разі не обітнути крил ентузіастам. У зв’язку з цим Володимир Іванович пригадує, як у 2001 році вони продемонстрували Кірпі перший пасажирський вагон власного виробництва. Він похвалив за все, в тому числі й за інтер’єр, від якого сам Приходько, зі сміхом тепер зізнається, був у захваті – червоне дерево, хіба не краса? Георгій Миколайович майже відразу після схвалення результату направив на підмогу Володимиру Івановичу потрібного фахівця, і через три місяці готовий вагон уже виставили до 10-ї річниці Незалежності України, адже він був першим вітчизняним пасажирським.

Чи міг Приходько двадцять років тому уявити ті завдання, які сьогодні ставить перед колективом? За його ж словами – ні. Й наголошує, що головне на шляху сміливого поступу відбулося в колективі заводчан саме кілька років тому – вони повірили, що здатні створювати нову продукцію, йдеться про міжрегіональні електропоїзди, до того ж у набагато коротші строки, ніж це здавалося ще зовсім недавно.

– 15 років тому я справді не міг би сказати, що ми зможемо створювати електропоїзди, які рухаються зі швидкістю понад 200 кілометрів за годину. Та навіть три роки тому на мою ідею займатися цим виробництвом багато хто на заводі дивився, як на авантюру, а тепер ось ставлю перед головним інженером на 2013 рік три нових завдання, зокрема про створення рельсового автобуса, дизель-поїзда, приміського електропоїзда. За реалізацію двох проектів він, стримуючи емоції (сміється), ручається, а щодо третього – має сумніви. Але я навіть у думках не припускаю, що спосіб втілити його не буде знайдено.

Серед найамбітніших планів КВБЗ – збільшити до 50 відсотків частку пасажирського виробництва в обсягах загальної продукції, тоді

як, наприклад, минулого року завод випустив 10 750 вантажних та 28 пасажирських вагонів.

“Те, що зробив, –

зробив недаремно”

Свого часу батько радив сину йти в науку, адже, по-перше, бачив його непересічні успіхи на цьому шляху, а по-друге, не бажав синові настільки виснажливої праці, яка витіснила з його власного життя багато звичайних для кожної людини радощів.

– Я спра
вді тягнувся до науки, – розповідає Володимир Іванович. – Зокрема на АвтоКрАЗі був начальником випробувального центру, заступником технічного директора, із захопленням працював у проекті зі співробітництва виробничого об’єднання “АвтоКрАЗ” та Академії наук УРСР у галузі створення нової техніки і нових технологій. Познайомився ще з молодим тоді академіком Борисом Патоном, із надзвичайно талановитими й цікавими директорами кількох десятків науково-дослідних інститутів, що підпорядковувалися Академії наук. Власне, відчував, що я на вірному шляху. В 1986 році, після закінчення Академії народного господарства при Раді Міністрів СРСР, обійняв посаду директора ВНДПТІ вагонобудування. І ця робота була мені під силу, результат ріс, адже на той час я був кандидатом технічних наук, професором, за спиною мав п’ять закінчених у Радянському Союзі й за його межами інститутів та академій.

Втім, наступний поворот у своєму житті Володимир Іванович хоч і називає наслідком політики Горбачова, за якою колектив мав шляхом голосування вибрати собі керівника, та, мабуть, зовсім не випадково говорить про нього не інакше, як про повернення на рідний вагонобудівний завод. І навряд чи йдеться лише про роки, якими він після закінчення технікуму розпочав на цьому підприємстві свою трудову біографію звичайним робітником.

– На посаду директора підприємства було тоді висунуто кілька кандидатів.  З одного боку, мені нібито було потрібно лише встати й сказати, що ні, шановні, я залишаюсь в інституті, але з іншого… Це ж було зібрання, на якому мені в очі дивився весь колектив вагонобудівників.

Про інші, так звані політичні, важелі, що вплинули на рішення Володимира Івановича, він розповідає лише кількома словами й із гумором – авторитет тодішнього  першого секретаря Кременчуцького міськкому партії Миколи Залудяка, який прибув на вибори, нагадував Приходьку про недвозначну настанову: якщо люди довірять – навіть не думай відмовлятись. Отак у 1988-му все й вирішилось, на порозі таких кардинальних і тяжких для економіки змін, про масштаби яких ніхто тоді й не підозрював.

– Звісно, зараз я уже можу давати оцінки минулому й скажу відверто, що озираюся на 1988 рік принаймні без спогадів про те, що був не правий. Я зробив успішну кар’єру менеджера, але разом із тим я вибрав роботу-каторгу, яка не має часового обмеження, адже й сьогодні, коли минуло понад двадцять років від початку цього шляху, не можу говорити, що настав час пожинати плоди, що починається нова ера й можна отримувати задоволення від роботи на розвиток галузі, як у державному механізмі. Задоволення сьогодні отримую від двох факторів. По-перше, це результати роботи підприємства. Я бачу, що те, що я зробив, – зробив недаремно. І моя роль у цьому значуща. По-друге, я усвідомлюю, що все-таки можу дещо довести й далі, ніж за межами Полтавської області.

У Володимира Івановича Приходька багато високих державних відзнак та нагород,  втім, як стверджують люди з його оточення, чи не найбільше він гордиться тим, що має вчену ступінь кандидата технічних наук. І зрозуміти, чому так, – нескладно: 15 років віддав підготовці дисертації, згадує Володимир Іванович. Сідав за неї уже тоді, коли повертався додому після робочого дня з АвтоКрАЗу, не раніше восьмої години вечора, коли голова вже гуділа від перевтоми. По-різному бувало, іноді здавалося, що така розумова напруга межує із божевіллям, але роботу потрібно було або завершувати, або кидати. Переміг. Взяв, здавалося б, непосильну планку й нині впевнений, що саме та праця навчила його організовувати свою роботу, підходити до неї системно, отримувати й формулювати лаконічне рішення масштабного питання. А ще – назавжди прищепила розуміння того, як складно людині, яка самовіддано працює на результат, адже те, що пережив сам, завжди будеш цінувати і в іншому, говорить Володимир Іванович.

Для Володимира Приходька ще з часів навчання у Крюківському машинобудівному технікумі, куди директорський син пішов після семи класів школи, великим стимулом стала можливість спілкуватися з людьми, які багато знають за своїм фахом. Попри те, що надто сумирним студентом ніколи не був, умів, як годиться, й прогулювати лекції, але навчатись, прагнути більшого щиро хотілося. І тим більше, коли вже переступив поріг кузні інженерних талантів – Московського вищого технічного училища імені Баумана.

З білокам’яною в житті Володимира Приходька тоді було пов’язано багато, пов’язано і тепер – там живе родина сина Павла, там внучка Настя нещодавно пішла навчатися до ліцею за спеціальністю “бухгалтер-економіст”, надзвичайно порадувавши дідуся таким же, як колись і у нього, раннім прагненням набути професію.

Життєва конструкція з норм і принципів

Життя Володимира Приходька вже багато десятиліть розписано на кілька тижнів наперед, але й сьогодні його такий режим не бентежить, єдине, про що завжди жалкує, – що не вистачає часу на спілкування з друзями, на якесь заняття окрім роботи. Щодо дружини, Наталії Вікторівни, то для неї надмірна завантаженість чоловіка на роботі вже давно з розряду не тих реалій, на які можна вплинути, а тих, що вже відбулися. Так само, як для нього – усвідомлення того, що надійний сімейний тил є.

І хоч відпочинок для Приходька – явище рідкісне, наповнювати його звик змістовно: книги, кіно, Інтернет. Однак передусім – фізичні навантаження, отож за моложавий, козацький вигляд (а це комплімент, до якого він уже звик) має дякувати не тільки батьковим генам. Володимир Іванович віддає перевагу ходьбі на чималенькі, іноді й до 15 кілометрів, дистанції.  А от баяніст, власне, як і піаніст, Приходько вже у минулому. Обидва баяни давно нудьгують без уваги господаря. Зітхаючи, що на інструментах западає клавіатура, Володимир Іванович із задоволенням пригадує, як колись завдяки музичній практиці дивував колег по конструкторському бюро вмінням вправно працювати на перших на той час обчислювальних машинах десятьма пальцями відразу. Зате стрілець Приходько, як і раніше, влучний – вибиває 85 очок із 100.

Багато про життя Володимира Івановича Приходька поза роботою не розкажеш, і не тому, що це тема, природно, приватна, а тому, що у життєвій конструкції його повсякдення вона – лише одна із сотень інших важливих деталей. У Кременчуці, значною частиною розбудованому саме завдяки його батьку Івану Митрофановичу, він продовжує політику соціальної відповідальності ПАТ “Крюківський вагонобудівний завод”. Навіть у складні для підприємства роки

тут віднаходили на потреби громади близько

2 мільйонів гривень. Цього року зроблено чергову й знову ж таки унікальну, на тлі надто гучного “передвиборного” будівництва в країні, справу – без жодних політичних лозунгів 5,5 мільйона гривень вагонзавод вклав у капітальний ремонт Кременч
уцької ЗОШ № 9. І справа не в тім, говорить Володимир Іванович, що це його рідна школа, що він багато років живе у наддніпрянському місті, – навіть відсторонено від цих обставин подібні рішення він вважає для себе нормою. Точнісінько так, як і рішення попри все продовжувати працювати на розвиток українського пасажирського вагонобудування.

Зоряни приєднуються до найщиріших побажань на адресу ювіляра Володимира Івановича Приходька. Зичать козацького здоров’я і натхнення на нові звершення.