А співала в Черкаському народному хорі, була солісткою. Підійшов до неї і запитав, звідки вона, поцікавився, чи не хотіла б заспівати під оркестр. І красуня відповіла: "Із задоволенням". "А у Вас є яке-небудь почесне звання?" – питаю. "Народна артистка", – відповіла просто.

Тоді, в колишньому Союзі, отримати звання навіть заслуженої артистки було надзвичайно важко, а тут – народна. У мене аж подих перехопило.

Після тієї розмови ми довгий час не зустрічалися. Але я згадував про неї, мріяв, щоб Раїса Кириченко заспівала мою пісню. І нарешті така подія відбулася. Якось, коли прочитав текст пісні "Подорож до села" Людмили Покотило з Ірпеня, я сказав: "Це для Раїси Кириченко!" Ми на той час із нею спілкувалися, але Раїса Опанасівна вже серйозно хворіла. Показав пісню, вона їй сподобалася, і співачка сказала: "Я її запишу". Можна тільки уявити, з яким хвилюванням я чекав цієї хвилини.

Пісня для співачки була нелегкою, але вона без жодної скарги чи примхи виконувала всі авторські вимоги. Коли приніс касету із записом на радіо, там здивувалися незвичайній манері виконання. Сама артистка сказала, що коли її сестра почула пісню "Подорож до села", то заплакала.

 А Раїса Опанасівна вже готувалася до операції. Тоді народній улюблениці люди допомагали хто чим міг. Мені вона розповідала: "Приїхала одна старенька жіночка в лікарню і дає мені три гривні: "Візьміть, вибачте, я більше дати не можу". У Раїси Опанасівни, казала, аж наче струм по спині пробіг. Не хотіла брати ті гроші, а жіночка заплакала і просить: "Візьміть, я Вас так люблю, не ображайте мене…"

Ось така всенародна любов була до великої співачки.

Незабаром я приніс Раїсі Опанасівні ще одну пісню на слова Миколи Довчина "Моє село". Вона прослухала і сказала: "Нікому її не давай, я приїду з Німеччини, поправлюся і запишу". Пісня виявилася вдалою. Відомий поет Вадим Крищенко похвалив мене за цю пісню, співак, народний артист України Фемій Мустафаєв сказав: "Ти поцілив у десятку!" А одна радіослухачка надіслала листа, де написала, що ця пісня – гімн селу.

 Дуже уважно ставилася Раїса Опанасівна до молодих виконавців. Одного разу поряд із нами записувалася дівчинка, і хтось у студії попросив імениту співачку висловити свою думку про її спів. Раїса Опанасівна розпитала юне дарування, де навчається, скільки їй років, про ставлення до співу, а потім сказала спокійно, без будь-якого повчання, що дівчина повинна багато працювати, не зазнаватися, робити свою справу, як буденну роботу, не красуватися на сцені, а думати, як краще донести пісню до слухача.

 Зі сміхом згадувала Раїса Опанасівна, як на одному з концертів на сцену вийшла маленька дівчинка і сказала самій Кириченко: "Ану дай мені мікрофон. Я тобі заспіваю". Та як врізала "Ой у полі два дубки" – у всіх у залі й у самої співачки подих перехопило. З тих пір вона працювала з цією талановитою дівчинкою.

Згадуючи велику співачку, не можу не сказати кілька слів про її чоловіка Миколу Михайловича. Якось запитую: "Раю, як ти познайомилася з Миколою?" Вона сміється: "Я хлопцями не дуже цікавилася, жила піснею. Микола почав за мною упадати, допомагав по господарству, щось майстрував, дрова рубав, а мати й каже мені: "Раю, дивися, який хлопець, – усе вміє, дуже роботящий, такого тобі треба, Раю". Оце, мабуть, і було вирішальним".

Микола Михайлович став для своєї коханої дружини всім: другом, кухарем, медичною сестрою, музикантом… Микола Кириченко, заслужений артист України, проніс через усе життя своє велике кохання і відданість.

…Сама доля подарувала мені зустріч з цією визначною співачкою і цікавою людиною. Під час однієї з розмов я дізнався, що її матір, як і мою, звали Марією Євдокимівною, ми народилися в один рік і закінчили ту ж саму консерваторію – Харківську. На жаль, співачка не змогла жодного разу виступити на моєму авторському концерті. Якось після одного з таких концертів у Жовтневому палаці ми з дружиною Надією приїхали до Кириченків у гості на київську квартиру. Спілкувалися години чотири, Раїса Опанасівна розповідала дружині, як вона огірки консервує. Прослухала весь мій концерт на касеті, мої дитячі пісні – а їх дві збірки. Багато теплих слів мені сказала, попросила два комплекти з автографом для школи на Полтавщині.

А як ретельно готувалася до концертів Раїса Опанасівна. За кілька днів разом із чоловіком – а він чудовий музикант – "проганяла" свій репертуар, хвилювалася, щоб усе вийшло як потрібно. Стежила за своєю зовнішністю. Люди були їй дуже вдячні. За талант і бездоганну зовнішність її буквально засипали квітами на сцені. Усе своє життя Раїса Опанасівна присвятила пісні, любові до народу, до рідної землі.

Вона була і залишається справді народною. Її заслуги високо відзначила держава – присвоєно звання Героя України, лауреата Національної премії України імені Т.Г.Шевченка, вона кавалер трьох орденів княгині Ольги, народна артистка України. На одному з останніх своїх концертів при врученні їй Зірки Героя України у заключному слові вона сказала, хвилюючись: "Я – щаслива людина. Вдячна і людям, і Президенту України. Як же мені треба співати, щоб віддячити вам усім за тепло людських душ, за шанування мого скромного таланту. Я все зроблю, наскільки вистачить моїх сил, щоб віддячити вам усім".

Отакою і залишилася у нашій пам'яті велика людина, незрівнянна Раїса Кириченко. Такою вона і пішла, залишивши кожного з нас із запитанням: "Як же ми не змогли її врятувати?"

м. Київ.

Від редакції. У суботу, 13 жовтня, о 12-й годині поблизу ОДТРК “Лтава” у Полтаві (вул. Раїси Кириченко, 1) буде відкрито пам’ятник Берегині української пісні.