– Сергію Дмитровичу, навряд чи Ви, будучи безтурботним хлопчаком, всерйоз думали про те, що в майбутньому станете директором великого підприємства. Чи, можливо, були такі мрії?

– Ні, в дитинстві я не думав, що працюватиму на заводі. Мені подобалася література, але зрештою за порадою батька обрав не гуманітарний, а технічний фах. Так би мовити, став не ліриком, а фізиком.

– Із якої сходинки почалося Ваше кар’єрне зростання?

– Після закінчення Полтавського технікуму м’ясної промисловості я пішов працювати на завод “Лтава” і паралельно здобув диплом інженера-механіка в Українському заочному політехнічному інституті (м. Харків). Пропрацював на цьому підприємстві 18 років, пройшовши шлях від техніка-технолога до начальника відділу. А потім в одному з відряджень до Москви тодішній директор Полтавського заводу штучних алмазів та алмазного інструменту Володимир Петрович Барабан запросив мене до себе заступником. Зізнаюся, довго вагався, адже посада відповідальна, сумнівався, чи справлюся, та  зрештою погодився… Працювалося на алмазному заводі непросто, було багато роботи, але якраз це й приваблювало. Мабуть, хотілося самому собі й іншим довести, що справлюся з цим непростим завданням” – і, думаю, справився.

– Ви працювали на кількох полтавських підприємствах, були заступником завідуючого промислово-транспортним відділом обкому партії, заступником голови облдержадміністрації. Де почувалися впевненіше – у заводських цехах чи у владних кабінетах?

– На адміністративну роботу мене покликали, так би мовити, добровільно-примусово. Тоді, на початку 1980-х, не питали, чи хочу я працювати в обкомі партії, – просто викликали і поставили доволі жорстку умову. Такий тоді був час. В обкомі я пропрацював менше року, але цей нетривалий період був для мене надзвичайно корисним – я познайомився з директорами усіх великих підприємств області. Микола Петрович Білоус, генеральний директор науково-виробничого об’єднання “Укрелектромаш”, запропонував посаду, яку до того займав сам, – директора заводу “Електромотор”. Тож я з радістю погодився. Але на посаду мене не призначили, а обрали.

– Сергію Дмитровичу, за той час, що Ви очолюєте “Електромотор”, відбулися кардинальні зміни не лише в політичному, а й економічному аспектах. Вони призвели до банкрутства навіть багатьох промислових гігантів. Що допомогло вижити очолюваному Вами підприємству?

– Успіх заводу “Електромотор” обумовило те, що він був єдиним у Радянському Союзі, тобто мотори нашої серії не випускало жодне з радянських підприємств, окрім нашого. Потім, у середині 1980-х, Михайло Горбачов для радянської промисловості поставив пріоритетне завдання – виробництво продукції групи “Б”, тобто товарів народного вжитку. Ми в той час виготовляли мотори саме для виробів такого плану, тож наша продукція користувалася неабияким попитом і на початку 1990-х років. Тоді, коли почали масово закриватися підприємства, ми виготовляли й реалізовували величезну кількість своєї продукції – понад  мільйон одиниць різних товарів. Нині ми за рік виготовляємо й реалізовуємо продукції стільки, скільки тоді – за місяць.

Коли інші підприємства почали дублювати наші вироби, ми перестали бути унікальними, і обсяги реалізації різко скоротилися. Але ми знайшли вихід – почали освоювати якісно нові види продукції, зорієнтовані, в першу чергу, на аграрний сектор, що нині активно розвивається. Так, ми розробили і вже більше 10 років випускаємо зерно- й кормоподрібнювачі. Ця продукція незмінно користується попитом. Так само – й культиватори, насоси. Мій син Всеволод, який працює у зерновому бізнесі, підказав, що в елеваторному господарстві є потреба у вітчизняних транспортерах, засувках, клапанах, конвеєрах. “Електромотор” освоює цей новий для нас напрямок. Крім цього, взяли курс на продукцію, розраховану на альтернативні джерела енергії: розробили гранулятор для пілетів. Плануємо налагодити їх виробництво.

Найвагоміша складова успіху нашого підприємства – колектив. У нас працюють висококласні спеціалісти, люди, які досконало знають свою справу. Їм не треба пояснювати, що і як робити, – перед ними ставиться завдання, і вони його виконують.

– Нині з новою силою заговорили про кризові явища в економіці. Чи відчуваєте Ви їх на своєму підприємстві?

– Безумовно. Ми працюємо, виробляємо певну кількість продукції, платимо податки, у нас немає боргів із виплати заробітної плати, але, так би мовити, тримати планку стає все важче й важче. Як буде далі – побачимо.

– Ви – голова спостережної ради провідного в своїй галузі підприємства, заслужений машинобудівник України, були відзначені орденом “За заслуги” ІІІ ступеня. Яким зі своїх досягнень пишаєтеся найбільше?

– Одним із головних здобутків вважаю вміння спілкуватися з людьми, ставити перед ними правильні цілі та разом досягати їх. Для керівника підприємства це – найнеобхідніші якості, адже від здатності переконувати багато що залежить.

– Які риси, на Ваш погляд, притаманні успішній людині?

 – У першу чергу – самодостатність, здатність відповідати за себе, за свою родину, за колектив. Наявність волі, уміння приймати складні рішення вирізняє успішну людину. На жаль, вдається не все задумане, не виходить бути для всіх добрим, але принаймні треба прагнути цього, пам’ятати, що будь-яка людина заслуговує на повагу і підтримку.

Мене часто запитують, навіщо мені в моєму віці напружуватися, ставити перед собою якісь завдання, зрештою ходити на роботу. Скажу так: людина в будь-якому віці хоче залишатися затребуваною, конкурентоспроможною. Робота для мене – це можливість розвиватися, самовдосконалюватися, тримати себе в тонусі. У мене ще багато різних задумів і планів, які б хотілося реалізувати.

– Ви народилися в Росії, у Твері, Ваші батьки – росіяни, але більшу частину свого життя Ви прожили в Україні: тут училися, тут працювали, тут народився Ваш син. Ким себе почуваєте більше – українцем із російськими коренями чи навпаки?

– Так, у мене є величезне бажання побувати на своїй малій батьківщині, там, де минуло моє дитинство. І сподіваюся, що найб
лижчим часом мені вдасться з’їздити туди. Але все моє нинішнє життя, мій син, мої онучки, робота пов’язані з Україною. Мої прагнення і мрії спрямовані на те, щоб жити в щасливій і заможній Українській державі. І я переконаний, що в Україні є всі передумови для побудови саме такого життя: це – і родючі грунти, і поклади корисних копалин, і вигідне геополітичне розташування, і працьовиті люди, і колосальний інтелектуальний потенціал. Україна приречена бути заможною й високорозвиненою країною, центром економічного й культурного розвитку. Але, на мою думку, розвиватися прогресивно нам заважає суцільна олігархізація.

– Хто найбільше вплинув на формування Вашого характеру й світогляду?

– Найперший, звичайно, – мій батько, Дмитро Євдокимович, якого, на жаль, уже давно немає. Він був суворою, але справедливою людиною, пройшов Велику Вітчизняну, був начальником політвідділу авіадивізії. Я дуже поважав його і намагався бути на нього схожим.

Формуванню мого світогляду я завдячую і багатьом наставникам. У першу чергу – колишньому директору алмазного заводу Володимирові Барабану, генеральному директорові НВО “Укрелектромаш” Миколі Білоусу й багатьом іншим людям. Особлива вдячність – моїй дружині Людмилі Володимирівні. Вона закінчила Харківську консерваторію, працює у Полтавському музичному училищі заввідділом.

– Так незвично: Ви – технік, вона – музикант…

– Оце і є поєднання тих самих фізиків і ліриків (сміється). Кожен із нас працює в своєму напрямку, а разом ми радіємо успіхам наших сина й онучок. Вони – наша найбільша радість. Не матеріальні здобутки чи успіхи на роботі, а все-таки сімейний затишок.

– Як часто Ви повертаєтеся думками в минуле і що б хотіли побачити у майбутньому?

– Я живу не лише спогадами. Так, іноді згадую щось приємне, але прагну жити і днем сьогоднішнім, і працювати на перспективу. Адже, яким би прекрасним не було минуле, майбутнє може бути набагато кращим. І саме до цього треба прагнути.

Від редакції. 11 жовтня Сергію Дмитровичу Кожемяку виповнюється 65 років. Зоряни вітають його із пам'ятною датою і зичать міцного здоров'я, родинного затишку, успіхів у всіх добрих починаннях.