“Василя не вистачає”, – кажуть його друзі, побратими, коли перед ними постають, здавалося б, безвихідні ситуації. А їх нині, на жаль, все більшає. Втім, спогад про славного чоловіка, який залишив справді незглибиму пам’ять про себе, окрилює і допомагає долати труднощі. Нехай таким світлим і добрим спогадом про Василя Шапрана буде і ця публікація, надрукована у “Зорі Полтавщини” 26 вересня 1997 року до його п’ятдесятиріччя.

ЖИТТЯ – то дороги. Найперша – до школи, до науки. Інша – з далеких чи близьких світів до маминих і батькових порогів. Крута, терниста – до правди. І безкінечна дорога до самого себе. Бувають дороги, які ведуть нас, а є й такі, котрі самі будуємо, прокладаємо, проторюємо…

“СІЯ ГРАМАТИКА ПРИНАДЛЕЖИТ КОЗАКУ…”

НА ПОКУТІ – ікони. У скрині, серед нехитрого селянського скарбу, – шапка-кубанка, бурка. Була ще й шабля, та в круговерті часу пропала. А козацьку грамоту вдалося зберегти.

Знекровлене війною, зморене до краю важкою повсякденною роботою післявоєнне село було мовчазним і потаємним. Та про те, що в Шапранів є незвична посвідка, знали, мабуть, усі. Одні дивувалися, нащо зберігати такий документ, адже він відкриває шлях хіба що до Сибіру. Інші відверто кепкували: мовляв, якась там грамота, то ж не гроші й не корова. Ще інші не могли зрозуміти дивного діда, який, коли загорілася у війну хата, вихопив із полум’я онука та якусь ще там “бамагу”. Треба ж було кожуха чи ложки з мисниками вирятовувати, у хазяйстві пригодилося б.

Те полум’я, хоч і припалило грамоту, однак виявилося безсилим перед людською пам’яттю, обов’язком, гордістю за свій славний рід.

– Батька мого звали Михайло Платонович, діда – Платон Михайлович, прадіда – Михайло Максимович. Ось йому і належала грамота. У ній так і написано: “Сія граматика принадлежит козаку Михаілу Максимовичу Шапрану. Іюня 18 дня. 1905 года”. Мабуть, були ще якісь записи, але вогонь їх знищив, – Василь Михайлович цитує запис, а в цих протокольних формулюваннях вчувається далеке минуле і прожите та пережите сучасне, гомін житейського базару, на який багато хто ніс і дідівську славу, і родинну честь. Але були й лишаються такі, котрі не торгували цим. Дітям, онукам берегли.

Хоч багато хто в селі й не розумів діда, котрий віддав перевагу “бамазі”, а не хатньому скарбові, але здогадувалися, що в ній якась сила є. Адже не став би роботящий чоловік, добрий хлібороб, який всього бачив-перебачив на своєму віку, нехтувати заробленим важкою працею майном заради марнослав'я. Отож із ще більшою повагою поставилися до свого юного односельця Василя Шапрана, коли йому батько передав козацьку грамоту. Дорога вела від отчого порога. І батько дав тихе благословення: “Пам’ятай, синку, що ти, як і я, і увесь рід наш, – козак. А козак – душа правдивая”. “Людям служи, синку”, – додала мати, коли розчулена і з сумом в очах виряджала сина у самостійне життя.

– Батьківські настанови завжди дорогі для мене. Я не забуду і не відкину їх ніколи, доки житиму. Це вже навіки, – говорить тихо, але переконливо. Власне, щоб і часу не марнувати. Цей стиль Шапрана знають в області.

ДОРОГА

ВІД АСФАЛЬТІВКИ до Сасинівки – всього якихось 5 кілометрів. Це коли літом. Обабіч поля – прекрасні краєвиди. А восени чи взимку – аж цілих 5 кілометрів. Спробуй подолай їх ґрунтовою дорогою. Хіба що гусеничному трактору під силу. А якщо вкрай треба (чи то до лікарні, чи то з іншої причини) – хоч на крилах лети. Тоді запрягав селянин коника вороного чи буланого і намотував безкінечні кілометри бездоріжжя на дишло, віжки, воза. Так тривало роками і десятиліттями. Якось звиклися у селі, що Сасинівка, хоч і поблизу автомагістралі, та все ж і далеченько від неї. Здавалося, що життя іде, котиться, пролітає повз це мальовниче село.

Можливо, молодість, можливо, гірка образа за односельців чи дорікання вчителів та старшокласників (коли новообраний двадцятип’ятирічний голова правління місцевого колгоспу імені Ілліча Василь Шапран приїхав до села, то з сім’єю оселився у шкільному гуртожитку), а можливо, все разом змусило взятися за будівництво дороги.

У Пирятині терпляче і дохідливо пояснили, що дорога – то дуже дороге діло. До того ж коштів на найближчу п’ятирічку на будівництво шляху з твердим покриттям до Сасинівки в жоден із бюджетів не заклали. Отож доведеться почекати. А щоб не скучали в селі – то нехай плани виконують-перевиконують.

– У жоден із бюджетів? – перепитав молодий голова. – А якщо колгоспними коштами збудуємо?

Старший за віком і посадою співрозмовник із цікавістю подивився на нього:

– Я не зможу тобі нічим допомогти, та й мусив би розраяти, бо чи треба тобі такий пекельний клопіт у твої молоді літа. Але скажу: спробуй, можливо, щось і вийде.

Лише через кілька місяців, коли народна будова була в розпалі, коли голова не знав ні ночі, ні дня, ні свята, ні буднів, розриваючись між Києвом і Полтавою у пошуках техніки, матеріалів, хоч якогось фінансування, він зрозумів, що означали ті відверті слова досвідченого районного начальника. Можливо б, і не витримав шалених навантажень, які лягли на плечі, але поряд були люди, котрі повірили в зовсім юного голову, яких об’єднала, згуртувала будова. Ось уже вималювалась чітка перспектива дороги, пролягли перші сто, двісті, триста метрів асфальту і з ними появилися сто, двісті, триста авторів та ініціаторів, доброзичливців та бажаючих допомогти…

Той же пирятинський співрозмовник спокійно пояснив:

– Так завжди було, не дивуйся, хлопче. А в тебе вийшло. Ти зробив велику справу для людей. І для себе – не меншу. Це – найголовніший здобуток.

…Новою дорогою першим приїхав вершник. Копита дзвінко відчеканили мажорну мелодію. Село зажило новим життям.

Згодом молодий голова колгоспу цією ж дорогою виїжджатиме з села на роботу в Пирятин. То був один із перших переїздів Василя Михайловича. А всього протягом 30 років – 12.

– Робота в Пирятинському районі стала для мене справжньою школою життя, – говорить Василь Шапран. – Сьогодні я з вдячністю згадую своїх старших колег, тодішніх голів колгоспів Федора Петровича Плиса, Костя Петровича Гречку, Григорія Федоровича Прокопенка, Петра Павловича Антоненка. Уроки голови колгоспу “Авангард”, де я й розпочинав свою трудову діяльність бригадиром комплексної бригади, Олексія Тимофійовича Тарасенка, Героя Соціалістичної Праці, пам’ятатиму завжди. Чим вони для мене пам’ятні, чим авторитетний цей чоловік, у свій час дуже відомий на Полтавщині? Можна набути популярності, роздавши колгоспникам напередодні звітно-виборних зборів зерно, можна обіцянками побудувати кришталеві замки, можна критикою попередників створити собі ореол мученика і борця за справедливість, за народ. Є ще досить багато різних схем здобуття дешевого авторитету. А є повсякденна наполеглива і, якщо хочете, виснажлива праця. Іноді доводиться сперечатися з колегами, однодумцями, доводиться говорити людям гірку правду в вічі, критикувати начальство чи знімати премії з тих, хто гірше працює. І постійно “перти плуга”, брати на себе відповідальність, не боятися невдач, прорахунків, синців і ґуль. Знову братися за задумане і доводити його до кінця. Таким був Олексій Тимофійович Тарасенко.

КОЛОСИТЬСЯ

ЗАСІЯНЕ ПОЛЕ

У ХАТІ після гамірного і клопітного дня якось по-особливому затишно й тихо. Зимовий вечір зібрав усіх п’ятьох діток біля мами. Вона розгорнула “Кобзаря”, і вже для синочків та донечок нічого в світі більше не існує. Лише мамин голос, та ті страждання Катерини, чи походи Гамалії, чи розлючений Гонта з гайдамаками. А може, й дивний чоловік, який здійнявся над землею і полетів над рідним краєм, царськими палатами. Якої дивини він надивився, і про все розповів-описав. Ну, чим тобі не казка…

Зроблено уроки. Тепер ще треба наносити дров, води натягати з криниці, можна сісти за книжку. Нехай почекають хлопці та санчата. Учора недочитав “Прометея”. Де воно поет такі слова знаходить? Ніби й про наших односельців пише. А що ж чекає солдата? Невже таки стратять його фашисти?.. Перегортається остання сторінка поеми, і добра мамина рука лягає на хлоп’ячу голівку: “Не журися, синку. Такими були наші солдати. Тому й перемогли. А ти почитай іншу книжку. Он скільки їх у шкільній бібліотеці”.

Книг справді було немало, і в шкільній, і в сільській бібліотеці, та майже всі їх прочитав. Нині й сам дивується, як того часу вистачало…

У кабінеті першого заступника голови Полтавської обласної державної адміністрації Василя Шапрана висить оригінальний портрет

Т. Г. Шевченка. Художник зобразив не насупленого дядька в кожусі й шапці з грізним поглядом, а чоловіка з високим чолом і добрими, привітними очима.

З’явився цей портрет у кабінеті, мабуть, одночасно з приходом у нього нового господаря. Задовго до моди на “что-то національноє”.

– Василю Михайловичу, скільки книг прочитуєте протягом року?

– Специфіка роботи, темп життя такий, що вдається читати в дорозі або ж у лікарні. Скажімо, нинішнього літа, під час лікування, прочитав близько десятка книжок новомодних авторів Шитова, Абдулаєва, інших. Легка література. Легко й забувається. А залишаються Шевченко, Толстой, Малишко, Гребінка, Рильський.

– У вас класичні уподобання?

– Я не знаю, чому, але класику часто сприймають упереджено. Мовляв, нудне, нецікаве. Звинувачують школу, ніби вона не виховує естетичних смаків. Але саме школа відкрила для мене Малишка, Тичину, Панаса Мирного, Нечуя-Левицького. Я вважаю, що поема “Прометей” – неперевершений твір: “Ну от і все. Б’є барабан, Мовчить юрба. Завмер майдан. Стоять дівчата в три ряди, за ними – згорблені діди. А хати? За ними – хати. Пожежі чорної сліди…” Це – школа дала. Вже з роками прийшло:

Серед письменників молодшої генерації мені близька творчість моїх ровесників, друзів Михайла Шевченка і Тараса Нікітіна. Важко усвідомлювати, що Тараса вже нема. Його одержимість при створенні видавництва “Криниця”, його ніжна і якась потужна поезія, чесна, принципова життєва позиція були близькими і зрозумілими мені. Підтримував його, чим міг, вчився у нього: “Ще веселі заметілі справляють крижані весілля, а в серці в мене вже бринить весна”. Тарасова весна зігріває, радує багатьох.

…Стежка до тракторного стану пролягла полем. Нею швидко прямував ще безвусий бригадир. Сотні клопотів у нього. Але щось на хвилинку змусило його зупинитися, забути про запчастини, машини, пальне… Якась дивна сила піднесла його над буденними клопотами. То ніжно-зелена озимина, високе весняне небо, свіжий вітер несли гордість за зроблену власноруч роботу, віру в майбутнє, радість буття… Нині поле, засіяне Василем Шапраном, колоситься.