Віталій Григорович знову й знову повертається спогадами у своє дитинство, у ті два довгих, вистражданих, розгублених по лісах та болотах, роки, коли він разом із батьками був у партизанському загоні…

Гостини

– Коли почалася війна, мені було шість років…

Цим реченням Віталій Григорович лише нагадав уже відому мені з його біографії інформацію, втім, вона прозвучала все одно несподівано…

Тоді, влітку 1941 року, долю Волкових вирішило фашистське бомбардування. Стривожені звісткою про початок війни Григорій Іванович та Ольга Іллівна разом з сином Віталиком намагалися якнайшвидше повернутися від родичів з Білорусії, куди приїхали у відпустку. Обоє – залізничники, тож з’явитися на робочому місці у Сталіне (Донецьк) мали негайно. Однак звичайного сполучення вже не існувало – всі ешелони були задіяні для потреб військових та для евакуації.

У Мінську через військкомат Григорій Іванович ледве домовився супроводжувати евакуаційний ешелон із заводським обладнанням. Вже за кілька днів усе воно було знищено під час фашистського авіанальоту десь між Чернігівською та Сумською областями. Волковим пощастило, вони вціліли. А чи не кожного третього з тих, хто супроводжував вантаж, після припинення бомбардування товариші похоронили.

Молитвами Монастирського лісу

Близько тижня люди зі знищеного ешелону блукали незнайомою місцевістю. Ще не зрозуміло було – порятунком чи пасткою стали для них довколишні ліси й болота. З надіями зупинитися в котромусь із найближчих сіл швидко довелось розпрощатися. Звідти вже доносилися постріли. Втім, одного разу таки вдалося натрапити на ще вільний куток у лісовому краї.

А через кілька днів блукачі зустріли партизанів із загону Семена Руднєва й попрямували на їхню базу. Як можна зробити висновок із відомої сьогодні інформації – у Монастирський ліс (поблизу Путивля). Тут Віталик вперше побачив землянки. Майже на дотик відчув, яке сире в них осіннє повітря. Воно липнуло до тіла, мов мокре холодне листя, навіть попри те, що посеред землянки у саморобній пічці-буржуйці палали дрова. Приносити ці дрова, нарубані чоловіками, відразу ж стало обов’язком малого Волкова та ще кількох дітей, батьки яких прибилися до загону трохи раніше.

Тут, у лісі, названому Монастирським, Віталик часто спостерігав, як мама молиться. Помішує у величезному спільному казані кашу, а думками видно, що десь далеко. То кривляться її губи, ніби від болю, то знову ворушаться, палко промовляючи зовсім тихе: “Спаси, Господи, Гришу…” Це так вона чекала на повернення чоловіка із завдання.

Руднєва діти у партизанському загоні називали дядьком Сенею і любили за веселий характер та доброзичливі жарти. Малий Волков радів, коли була потреба послужити йому: щось віднести, когось покликати… Втім, із шанобливого ставлення до Семена Васильовича дорослих було зрозуміло, що надокучати йому своїми стараннями не годиться. Тож у вільну хвилинку Віталик намагався скласти компанію розвіднику дядьку Василю. Добрий вусатий козарлюга захоплював його своїм бойовим запалом. Однак тривало це товаришування недовго – якось трійка розвідників, у складі якої дядько Василь вирушив на завдання, не повернулася.

Ковпаківці

Невдовзі розвідка загону Семена Руднєва зустрілася з розвідкою загону Сидора Ковпака, й партизани з Монастирського лісу вирушили на базу Сидора Артемовича в Спадщанський ліс (теж неподалік Путивля). Уже з середини осені ковпаківці успішно відбивали наступи фашистських карателів, пускали під укіс бронепоїзди й ешелони, висаджували в повітря залізничні станції, вузли зв’язку, громили гарнізони противника на Сумщині та в російських Орловській та Курській областях, а згодом і на території Київщини, Житомирщини, Рівненщини та суміжних з ними областей Білорусії.

В особливо тривожні моменти, коли місце розташування ковпаківців було під загрозою викриття фашистами, партизани відводили чи відносили на ношах своїх поранених товаришів у більш безпечні ділянки лісу, згадує Віталій Григорович, його завданням тоді було підносити їм воду, а за потреби й напувати. Жінки, які в загоні доглядали за хворими, прали закривавлені бинти та розвішували сушити, адже їх постійно не вистачало, а потім частенько просили дітей змотувати ці жовто-руді смуги знову в рулончики.

Найпочеснішим дорученням для малого Віталика було прохання старших вилізти з біноклем на високе дерево. Бувало, що бачив через ті дивовижні скельця й цілі колони фашистів. Але найнезабутніші враження на нього у ті часи справляла нічна доставка на парашуті в розташування загону продуктів харчування та зброї. І ця подія була очікуваною не тільки тому, що обіцяла трохи приглушити постійне відчуття голоду. Вона захоплювала – у лісі розводили вогнище, яке виконувало для пілота роль маяка, й невдовзі вже пильно й схвильовано стежили за плавними рухами вантажу, що, зачіпаючи верхівки дерев, опускався все нижче і нижче.

Годинник і медаль від Руднєва

Близько двох років Волкови всією сім’єю залишалися у складі партизанського загону. Переломним для таких, як вони, став 1943-й. Після звільнення частини української території жінок з дітьми відправляли у рідні міста і села. Для Ольги Іллівни з Віталиком час повертатися до мирного життя настав після звістки про визволення Полтави, адже жінка була родом із цього міста, тут на неї чекали батьки. Цікаво, що прощання з партизанами Віталій Григорович згадує як доволі урочисту мить, адже Семен Васильович Руднєв подарував йому на пам’ять свого годинника, а також з усією серйозністю, якої вимагав привід, вручив медаль “За відвагу”. Звісно, обіцяних тоді до неї документів ніхто Волкову пізніше не прислав, але нагорода й досі гріє йому серце.

Батько, Григорій Іванович, певний час іще продовжував воювати у складі партизанського з’єднання, але загострення давньої хвороби вибило його з рядів ковпаківців. Повернувшись до сім’ї, він розповів про загибель Семена Руднєва під час Карпатського рейду.

1943 року Віталик Волков пішов у Полтаві до першого класу, в школу №21. Втім, до того, щоб по-справжньому сісти за підручники, було ще далеко. Місто лежало в руїнах і тисячі людей, переважно старі, жінки та діти не покладаючи рук працювали над розбиранням завалів, впорядкуванням територій.

***

З причалу сьогодення Віталій Григорович Волков із задоволенням поринає у спогади про минулі часи, адже багато із задуманого в житті справді вдалось досягти – і під час роботи в Свердловську, й пізніше – в Полтаві. Але немає для нього спогадів більш дорогих і водночас болісних, як ті, в яких він прокидається маленьким хлопчиком у наскрізь промерзлій партизанській землянці. Про все, що пережито у ті далекі й страшні воєнні роки, чоловіку ще з дитинства нагадує медаль “За відвагу”.