Цьогорічний фестиваль зібрав рекордну кількість гостей з різних куточків області. Про це стало зрозуміло ще на під’їзді до Свято-Миколаївського храму, в якому проходив заключний етап дійства, – тут було велелюдно, як на велике церковне свято. Навіть до того, як озвалась дзвіниця, люди з цікавістю спостерігали за учасниками фестивалю, адже їхні національні строї найкрасномовніше розповідали про дорогу, яку дзвонарі здолали заради зустрічі з ними, – окрім майстрів та початківців цієї справи з різних обителей України, були тут і росіяни та представник Білорусі.  Загалом же у фестивальній програмі взяли участь 19 дзвонарів. Організатори заходу незмінні – Полтавська єпархія УПЦ, Диканська райдержадміністрація та Фонд відродження пам’яті Марії Башкирцевої, який очолюють московські меценати з диканським корінням Тетяна і Микола Швеці.

Втім, щороку проведенню фестивалю сприяють й інші благодійники. З благословення митрополита Полтавського і Миргородського Филипа секретар Полтавської єпархії, протоієрей Михайло Волощук вручив їм грамоти за активну допомогу. Окрім того, саме їм доручили й почесну місію започаткувати нову традицію: під диригуванням відомого майстра дзвонної справи Володимира Петровського (Архангельськ, Росія) сповістити про відкриття фестивалю, випробувавши себе у ролі дзвонарів.  

– Важливо, що між учасниками немає с

уперництва, головне для них – творче і просто людське, православне  спілкування, яке, звісно ж, сприятиме відродженню канонічного дзвону, – розповів Володимир Мар’янович Петровський. – Про “Диканські передзвони” вже добре знають в Росії, й багато дзвонарів виявляють бажання побувати у цих гоголівських місцях, піднятися на дзвіницю Свято-Миколаївського храму, тож ми стараємося, щоб ця мрія здійснилася у всіх, і кожного року запрошуємо нових учасників, як професіоналів, так і початківців.

Серед наймолодших дзвонарів дійства був десятирічний Кирилко Борисов з Челябінської області (Росія). Хлопчик переконаний, що таким красивим голосом, як у дзвонів, не володіє ніхто в світі, пізнавати це мистецтво вже півроку його навчає мама, Марія Михайлівна Ларіонова, дзвонарка храму Покрови Пресвятої Богородиці. Доки жінка виконувала у рамках фестивалю “Богородиці Різдвяний святковий дзвін”, за Кирилком наглядав старший колега-дзвонар якраз саме з полтавського храму Різдва Богородиці (Хрестовоздвиженський монастир) Володимир Величко. Він уперше видобув мелодію з дзвонів шість років тому, в Почаївській лаврі. Втім, на думку чоловіка, вчитися цій справі належить усе життя. Адже осягнути силу церковних дзвонів, які одного разу на його очах розігнали хмари й перетворили похмурий день на сонячний, може далеко не кожен. Передусім, доведеться розпрощатися з власним скепсисом, що для сучасних людей надзвичайно непросто.

Найстаршою учасницею “Диканських передзвонів” цього разу була сімдесятип’ятирічна Лідія Юхимівна Ставкова з Великих Будищ. Дзвонарною наукою колишня вчителька оволоділа 7 років тому в місцевій Свято-Троїцькій церкві. Жінка зізналась, що за перебігом першого і другого фестивалів, попри умовляння Володимира Петровського, лише спостерігала, й лише тепер наважилась показати своє прочитання церковних мелодій.

– Приємно, що ще за півроку до проведення чергового фестивалю дзвонного мистецтва місцеві жителі починають очікувати на цю подію, – зазначила співголова Фонду відродження пам’яті Марії Башкирцевої Тетяна Дмитрівна Швець. – Переконана, що тепер, коли захід став і традиційним, і популярним, Фонд уже може сподіватися на те, що надалі ним опікуватимуться інші співорганізатори. На Фонд нині покладаються дуже відповідальні завдання – наступного року виповнюється 155 років з дня народження Марії Башкирцевої, тож плануємо провести міжнародну конференцію за участю вчених з Америки, Франції, Росії. Окрім того, йдеться про будівництво в Диканьці музею. Де саме він буде і що стане його родзинкою – поки що секрет, але запевняю, що подібного немає не тільки в Полтаві, а, за винятком одного зі столичних музеїв, навіть у Києві.

Родзинкою ж самого фестивалю цього разу став приїзд народного артиста Росії, соліста оперної трупи Великого театру (м. Москва) Олега Кулька. У заключному етапі дійства, на імпровізованій сцені біля Свято-Миколаївського храму всесвітньо відомий тенор, якому аплодувала славетна італійська “Ла Скала” та інші оперні театри, виконав кілька творів: “Дивлюсь я на небо, “Там, де Ятрань круто в’ється”,  а також вперше у своїй творчій біографії – “Аве, Марія”.

Олег Кулько із задоволенням розповів, що на фестиваль його запросили очільники Фонду відродження пам’яті Марії Башкирцевої, його друзі й земляки, подружжя Швеців, адже сам він – полтавець, і хоч уже три десятиліття минуло відтоді, як залишив рідне місто, частенько навідується сюди до мами, Ірини Павлівни. Співак поділився спогадами про дитинство, яке пов’язане аж із п’ятьма полтавськими школами, а також про юність, коли навчався у Полтавському ПТУ №1 за майже неймовірною для майбутньої зірки опери спеціальністю – слюсар-інструментальник. Добрим словом згадав людину, яка свого часу визначила його професійний шлях, – викладача Полтавського музучилища ім. Лисенка Галину Никифорівну Корчевську, до якої ще школярем ходив у оперну студію, що діяла при Будинку профспілок. Саме Галина Корчевська порадила Олегові Кульку вступати до Київської консерваторії.

– Із задоволенням я приїхав сюди не тільки тому, що це дивовижна, магічна гоголівська земля, а й тому, що сама дзвонна музика мені надзвичайно близька, – розповів Олег Петрович. – У мене вдома є маленькі дзвоники, які я обожнюю як музичний інструмент.

У найближчих планах співака – творча поїздка до Ізраїлю, де він буде виступати з національним симфонічним оркестром цієї країни. Глядачі зможуть почути його у “Піковій дамі”. Готує видатний тенор подарунок і для киян та донеччан – у цих містах наприкінці вересня візьме участь у заходах, присвячених пам’яті Анатолія Солов’яненка. 

Звісно, багато гостей прибули на фестиваль заради того, щоб послухати саме спів Олега Кулька, однак варто зазначити, що віряни не менш теплими оплесками зустрічали й хор полтавського храму святих мучениць Віри, Надії, Любові та матері їхньої Софії, у виконанні якого прозвучали церковні піснеспіви, а також світські твори, зокрема на вірші Тараса Шевченка.

Як небесне благословення учасники та гості фестивалю сприйняли й теплу погоду, яка панувала у дні проведення дійства. Незвичайна музика не стихла з від’їздом дзвонарів, вона ще довго відлунюватиме не тільки у полях і гаях навколо церков, а й у душах людей
, які почули її істинну мову й суть…