І саме о цій порі, наприкінці літа, у далекому 1953 році для нього все тільки починалося: тоді у Полтаві зустрілися, прибувши на роботу, два випускники журналістських факультетів – Харківського і Київського університетів. Як зазначає Володимир Майорчик: “…Все редакційне моє життя було пов’язане з життям Леоніда Федоровича. Ми в один день прийшли у “Зорю Полтавщини”. І з тих пір не розлучалися… 11 років я працював поряд з ним відповідальним секретарем редакції, і, з огляду на службові обов’язки, наше спілкування починалось із самого ранку і кінчалося часто вночі – газета вимагала цього…”

Газета, яку вони безмежно любили і якій віддавали своє життя, бо вона того вимагала. Звичайно, “Зоря Полтавщини” існувала й до них, але роль її керманича упродовж 17 років, а саме стільки очолював колектив Леонід Кізь, була головною у становленні багатьох творчих особистостей, у життєдіяльності великої, дружної редакційної сім’ї. Найкраща ілюстрація до цих слів – спогади колишніх його колег. До всього, читач має помітити: це не просто спогади, це ще й мимовільна демонстрація того, якої душі люди, якого таланту працювали поруч із ним.

Григорій Гринь, заслужений журналіст України, секретар Національної спілки журналістів України, голова обласної організації НСЖУ, головний редактор “Зорі Полтавщини”:

– Я прийшов на переддипломну практику в “Зорю…” у лютому 1980 року, у відділ АПК, як сьогодні його називаємо. Його завідувач – Микола Коляда, нині покійний. Кореспондентом там працював Льоня Думенко, якого теж немає… Анатолій Васецький – теж покійний. Згодом заввідділом став Євген Архипов – і його немає. Були відрядження, репортажі, замальовки і навіть нариси. Коли практика закінчувалася, Леонід Федорович покликав мене і запропонував: “Іди до нас на роботу!” На той час це було круто! А я закінчував п’ятий курс журналістики в Київському університеті, й була у мене мрія – поїхати попрацювати у Тюмень. Побачивши мої вагання, редактор наголосив: “У нас один раз запрошують – дивись!” Але доля так склалася, що через два роки я з Тюмені знову приїхав у Полтаву, хоч мав змогу працювати в Києві, але тягнуло в рідні краї. І Думенко, з яким листувався, гукав сюди: “Є вакансія”, – писав… Зайшов я в кабінет Леоніда Федоровича якраз після планірки. Він викликав завідуючу відділом Марію Володимирівну Архипову, питає її: “Ви ж знаєте Гришу? Він у вас практику проходив”. “Звідки б я його знала, – каже вона, – я тоді була у відпустці”. Редактор продовжує – мовляв, у вашому відділі є вакансія, а Марія Володимирівна знову різко на те: “А я хіба що – не справляюся?! Він мені потрібен?!” І триває така собі перепалка між редактором і заввідділом, потім він мені: “Вийди!” Чекаю у приймальні, згодом і Марія Володимирівна вийшла, дверима грюкнула. Знову я в кабінеті, Леонід Федорович питає: “Ти пойняв? Іди працюй! Не спрацюєшся – вижену!”

І почалася робота. Марія Володимирівна – нормальний керівник, дещо владний, тож школа у мене була дуже хороша. Леонід Федорович згодом питав: “А чого ви не гризетеся?”, знаючи, що з Архиповою через її характер важко спрацюватися. Він також емоційним був, але швидко відходив: накричить, а через п’ять хвилин погукає – вибачиться. За талантом він був сильний аграрій, як керівник – трохи обережний, але своїх “не топив”. Добра, приємна, нормальна людина. Майже двадцять років очолював колектив – це дуже багато, до всього, очолював і обласний журналістський осередок. Тираж був дуже високий, “Зоря Полтавщини” – одна з кращих газет України, творчий колектив сильний – тоді працювали Яворська, Миколенко, Чернецькі, Бакало, Нанкевич, лише в штаті десь сімдесят осіб… Леонід Кізь був хорошим редактором, а свою посаду передав Леоніду Думенкові – то був його вибір. І ми також тримаємося – традиції “Зорі…” незмінні…

Надія Турчина:

– За час моєї роботи у “Зорі Полтавщини” (а це майже 36 років) змінилося п’ять редакторів. Випадкових, кому ця посада дісталася “на блюдці з облямівочкою”, не було. Усі починали служіння журналістиці з найнижчого щабля – дописувача, кореспондента, усі глибоко розумілися в непростій газетній справі, були асами-професіоналами, вміли спрямовувати і керувати, тримати колектив “у тонусі”.

Леоніда Федоровича Кізя Бог (чи батьки? чи саме життя?) обдарував багатьма чеснотами. Мав вражаючу, якусь надлюдську інтуїцію, дивовижну здатність оцінювати ситуацію і “прочитувати” людину, був по-життєвому мудрим і проникливим. Та найбільший його дар, найголовніший талант, на мою думку, – талант людяності. Леонід Федорович любив свій колектив і дбав про нього, як добрий батько. Бувало, сварив (ще й як!), але, вийшовши з кабінету, де тільки-но “грім гримів”, наче нічого й не сталося, звертався до винуватця: “Дай закурити…” Він, здається, знав про всіх усе: у кого захворіла дитина чи запив чоловік, у кого в сім’ї “пробігла кішка” чи залили квартиру сусіди. І всім допомагав. Ходив у гості “на чай”, а насправді делікатно мирив подружжя, організовував лікування, витягав із витверезника (і таке було), одружував, хрестив дітей, віддавав шану померлим.

Був у моєму житті тиждень, коли очікувала результату аналізів, а подумки готувалася до найгіршого для себе вердикту. Думала: кому скажу про свою біду? Мамі? Нізащо! Чоловікові? Ні, не тепер, тягтиму якнайдовше. Звісно ж, Леоніду Федоровичу зізнаюсь. Він і таємницю вміє зберігати, і триматися навчить, допоможе. Слава Богу, обійшлося.

Леонід Федорович пішов з життя 1 вересня. Літо поступалося осені, діти знову йшли до школи – починався новий відлік, новий виток буття. Так сталося, що саме цього дня, 1 вересня 1992 року, мене призначили заступником головного редактора. Призначив тодішній головний редактор Леонід Васильович Думенко, якому Леонід Федорович, збираючись на пенсію, свого часу довірив редакційне кермо. Ні, Леонід Федорович не пішов з нашого життя, він просто передав естафету…

Ніна Кондратюк:

– Леонід Кізь назавжди залишиться головним редактором у моєму творчому житті: він приймав мене в “Зорю…” З перших днів розчарувалася: як кореспондента відділу листів мене “завалили” чорновою роботою, і я почала сумніватися, чи правильно вчинила, що прийшла в редакцію після вільного життя й самостійної роботи редактором радіомовлення. Леонід Кізь дивним чином відчував настрої своїх працівників. Зайшов у мій кабінет і сказав: “А чого ти сидиш? Їдь у відрядження! Розберися із цим листом…” І поклав на стіл лист анонімника. То було моє перше відрядження, після якого з’явився матеріал “Відповідь анонім
нику”. На цей виступ прийшли відгуки, які підтвердили мою позицію. А редактор похвалив: “Молодець!” Саме з того часу почалася моя справжня творча робота. І всім, чого я набула за майже 25 років у “Зорі Полтавщини”, завдячую своєму першому редактору Леоніду Кізю і когорті професіоналів його покоління, які працювали тоді. “Зоря Полтавщини” була для Леоніда Федоровича головним дітищем його життя. Він не набув якихось особливих матеріальних статків за час свого редакторства, але підняв газету до високого професійного рівня, виростив не одне покоління журналістів “чистої проби”, жив, дихав роботою.

Надзвичайно вимогливий, водночас глибоко чуйний, миттєво реагував на найменші прояви несправедливості. Пам’ятаю, коли дізнався, що мій батько, Сергій Писаренко, пенсіонер-зорянин, тяжко хворіє і його помістили в палату без вікна, буквально спалахнув гнівом, зателефонував начальнику управління охорони здоров’я,

і питання одразу ж було вирішено.

Почуттям гумору Леонід Кізь був прямо-таки пронизаний. Навіть у хвилини гніву воно не полишало його. Згадую, як він, “пропікаючи” за серйозний “ляп” у публікації одного з колег, завершив свою тираду словами: “Підеш у відпустку взимку”. А після паузи додав: “У в’югу, в пургу…” Ми ледве стримували сміх. А привітання до ювілеїв колег редактор починав словами: “У житті кожного настає момент, коли він виростає з коротких штанців…”

Він назавжди залишився таким у нашій пам’яті – зовні суворим і милосердним у душі, готовим підтримати в скрутну годину, зробити для тебе все і навіть більше…

Тетяна Дениско:

– Що залишає по собі людина, коли йде від нас у інший світ? Дітей, добрі справи, добру пам’ять. Її відхід нагадує нам про невблаганну реальність смерті, про те, що кожна людина унікальна, неповторна, одна така на цій грішній землі. Й водночас смерть ніби стирає усе те дріб’язкове, неголовне, що траплялося у наших стосунках зі спочилим, висвітлюючи в нашій вдячній пам’яті найприємніші, найсвітліші миті спілкування. І можемо скористатися його досвідом, його уроками, наснажитися його оптимізмом.

У “Зорю Полтавщини” привела мене свого часу хистка практикантська стежина. Чому хистка? Тому, що мені хотілося працювати в молодіжній газеті, але там не потребували новачків. А в “Зорі…” саме відбулася зміна редакторів: Івана Сподаренка покликали до столиці, і його крісло мав посісти Леонід Кізь. Він і запросив мене після завершення практики на роботу. Мій перший редактор.

Леонід Федорович не тільки володів рідкісним даром неформального лідера, природа нагородила його ще й вельми розвиненою інтуїцією. Очевидно, він здогадувався, що його попередник покличе частину досвідчених творчих працівників із собою у “Сільські вісті”, тож вирішив на шаховому полі під назвою “Кадри” (а був він і на реальній шахівниці досить вправним гравцем) вдатися до відчутного омолодження колективу. Ця далекоглядна тактика виправдала себе: коли настав час іти на заслужений відпочинок зорянським “зубрам”, молода поросль уже почувалася в творчому сенсі досить впевнено.

Пам’ять послужливо вихоплює з минулого окремі – незабутні! – епізоди. Як він самовіддано любив газетну справу, як умів цінувати творчий порив колег, як радів кожній помітній публікації. І – ні грамини заздрощів, як це часто буває серед творчих людей. Згадую свою першу (й останню) догану. Перевіряла одного листа з допомогою телефона (якась райспоживспілка “сплавила наліво” шафу для одягу, яку обіцяли продати інвалідові війни) і не запитала прізвища співрозмовниці, а доблесні торговельники потім відмовилися від своїх слів. Отак. Це знання, яке не здобувається теорією. Леонід Федорович, як справжній психолог, добре це знав. Я, звісно, тоді цього не розуміла й образилася, похнюпила носа. Минає три дні. Іду коридором, а назустріч – редактор. І так весело, доброзичливо: “Чого плечі опустила? Он який гарний матеріал зробила! Молодець!” І вже про догану забуто, проте віднині я не забуватиму вточнювати прізвища…

Після відрядження завжди цікавився: “Як з’їздилось? Як матеріал?” Щось ненав’язливо радив, але крил не обрізав ніколи (майже ніколи). Тут годилося б згадати, що керувати головною газетою Полтавського краю Кізеві довелося в дуже непростий час, що його ми тепер називаємо застоєм, коли інформаційний простір був переповнений офіційною брехнею, коли треба було всіляко демонструвати відданість владі. Але він за таких складних обставин ніколи не втрачав людяності, оптимізму і такою ж робив свою газету.

Кажуть, що колектив поступово стає схожим на свого керівника. Тоді зоряни дружили по-справжньому: кумували, ходили одне до одного в гості, разом відзначали свята, і кожен був у тому колективі важливий, кожного він цінував, кожному був готовий допомогти. Пам’ятаю, як він сам запропонував редакційну машину, щоб відвезти мене з малою дитиною до батьків. Як, не вагаючись, узяв на роботу гнаного Данилейка. Як справедливо розподіляв тодішні наші поїздки в Болгарію і Польщу…

Якось одному високопосадовцю страшенно не сподобалося слово “чиновник” у моїй публікації. Редакторові влетіло на горіхи ще до початку робочого дня. Викликає він мене і каже: “Шуруй швиденько в обком партії, кабінет № такий-то, і пояснюй сама, що ти там понаписувала”. А очі сміються. Що робити? Тупцяю в “білий дім”. Заходжу в кабінет, він довгий такий, начальник сидить за столом, сісти не пропонує. Я від дверей бадьоро пояснюю йому, що слово “чиновник” належить до нейтральної лексики і жодного негативного навантаження в цьому контексті не має. Власник кабінету ошелешено прощається. Повертаюся на робоче місце. Редактор, звісно, хоче знати, чим завершилася моя зустріч. Тепер він сміється уже відкрито.

Любив і вмів пожартувати. “Кізя критикувать ніззя!” – цей його афоризм належав до улюблених наших жартів.

Наодинці міг дуже проникливо, не ранячи, поцікавитися особистими проблемами, морально підтримати.

Не чіплявся за керівне крісло, на відміну від багатьох, жодного дня – пішов на пенсію рівно в 60. Та не покинув улюблену газету. Багато ви бачили редакторів, які після десятків років перебування біля керма можуть цілком успішно працювати рядовим кореспондентом? А Леонід Федорович працював, доки дозволяло здоров’я.

Його дачна ділянка була неподалік моєї. Він часто загукував мене, щоб розпитати про редакційні новини. Ле
жав на ліжку, паралізовану руку ховав під ковдру. Ніколи не скаржився на хвороби. З інтересом ловив кожну зорянську звістку. Видно було, як не вистачає йому газетної справи, газетної біганини, повсякчас напруженого життєвого ритму – навіть за крок до вічної оселі.

Звичайно ж, я попросила поділитися спогадами про чоловіка і Зою Гаврилівну Кізь. За кілька годин вона передзвонила й крізь сльози зізналася, що їй дуже важко щось написати. Уявляю, скільки пережила жінка за ці кілька годин. І розповіла про те, як прийшла в “Зорю…” через кілька місяців після Кізя й Майорчика, ще не відаючи, що тут чекає на неї її доля. Про те, як Леоніда Федоровича кликали на роботу в Київ, але він нізащо не покинув би рідну Полтавщину. І про те, що перша його серйозна публікація в “Зорі…” мала назву “Дві дороги ведуть до села”, а останньою стало інтерв’ю на цілу шпальту із священиком, владикою. Віра – то було найбільше його відкриття в останні роки життя. А що все не так випадково, зрозумів із захоплень дружини астрологією. Його “вела” в житті “дев’ятка” – народився 9 грудня 1929-го о 9-й вечора. Помер 1992 року – наче хто поміняв місцями дві останні цифри у датах народження й смерті… Рано пішов, міг ще жити й жити, але так зорі стали в його долі…

Коли ховали Леоніда Федоровича, Максима, 11-річного внука, на похорон не взяли, щоб не травмувати дитину. А хлопчик надвечір утік із дому, поїхав на кладовище шукати могилу діда. Не знайшов, переночував у друга і зранку продовжив пошуки. За ту ніч його батько, Володимир, посивів. Прийшов до Зої Гаврилівни, вся родина зібралася, гадали, що робити, де шукати хлопчика, а тут він подзвонив у двері. Висипав із-за пазухи купу яблук: “Будемо поминати дідуся…” Знайшов його могилу, а яблук нарвав у колгоспному садку поруч…

Дачу облаштовувала дружина – Леонідові Федоровичу ніколи було тим займатися, як і домом. Але вже на пенсії, незадовго до відходу, зізнавався: “Якби знав, що тут так добре, не просився б на роботу”. Але то слова, насправді Зоя Гаврилівна знала: йому хоч сторожем, але аби в редакцію…

Молодший внук, Юра, ще студент, недавно розказав бабусі, як на лекції один із викладачів сільгоспакадемії, прочитавши його прізвище в журналі, сказав: “Колись у Полтаві жив прекрасний, добрий, відомий чоловік – ваш однофамілець, Леонід Федорович Кізь. Він був редактором “Зорі Полтавщини”… І розповів студентам про Леоніда Федоровича. Юра вже потім зізнався: “Це мій дідусь”…

Таким він був удома і в колективі. І кожен, хто знав його, згадає більше. Привід вагомий – 20 років без Леоніда Кізя. Але людина живе, доки її пам’ятають. Тож він – “просто передав естафету…” Нам, зорянам.