Та, не маючи можливості щось змінити на краще, через деякий час він залишає бібліотечну справу і влаштовується на роботу писарем у Старосанжарський волосний суд, де здобуває авторитет людини національно свідомої, чесної та непідкупної.

Поєднання людських чеснот із чіткою національною позицією сприяє стрімкому росту авторитету Стеньки серед мешканців козацького містечка. Незабаром Якова Миколайовича обирають волосним старшиною, головою волосного суду, гласним повітового земства. Зі зміною посад зростають і можливості для проведення культурно-просвітницької роботи. Тож, отримавши офіційні важелі впливу, він не зраджує своїм переконанням і, попри небезпеку позбутися посади, продовжує пропагувати українську справу, тепер уже на терені усього Полтавського повіту. І, як свідчать документи, робить це з особливою завзятістю.

Упродовж 1905–1912 років Яків Стенька реалізує конкретні проекти передовсім в інтересах місцевої громади. За його ініціативою, приміром, у Старих Санжарах були побудовані народний дім та вища початкова школа (причому матеріали для будівництва народного дому підвозилися безкоштовно, а значна частина робіт виконувалася толокою). Разом із однодумцями (священиком Андрієм Геращенком, вчителем Миколою Ілляшевичем) засновує церковне братство, зусиллями якого українізується місцева парафіяльна школа, створюються національний хор та музично-драматичний гурток; під приводом бесід на релігійні теми періодично влаштовуються українофільські публічні заходи.

Саме з ініціативи церковного братства у містечку започатковуються сільськогосподарське, кредитне й споживче товариства, діапазон діяльності яких сягає далеко за межі їхніх офіційних статутів. Свідченням того, що кооперативні інституції знаходилися тоді повністю під впливом українофілів, є те, що Яків Стенька і Андрій Геращенко на з'їзді діячів дрібного кредиту в 1912 році виступили ініціаторами заснування друкованого періодичного органу винятково українською мовою.

Цікаву інформацію про один із заходів під назвою "Зняття жита", що організували старосанжарське волосне правління та місцеве сільськогосподарське товариство 27 червня 1911 року, подає полтавський часопис "Хуторянин". Традиційне свято праці організатори заходу намагалися водночас використати у просвітницьких цілях для пропаганди української культури та відродження національних традицій.

Тогочасний свідок так описував атмосферу цього святкового дійства: "Після церковного дзвону урочиста процесія під проводом трьох священиків рушила до показового поля. Зачаровували хоругви, під орудою вчителя Миколи Степановича Ілляшевича співав хор, а позаду рухався натовп, де було багато інтелігенції в національному вбранні. Перед початком жнив було відслужено молебень, а вже згодом поле вкрилося женцями. Священик із косою на житниці, вчительки та інша сільська інтелігенція за участю святково вдягнених селян косили, жали, гребли, співаючи мелодійні українські пісні. Співали витримано, з належною майстерністю, виконуючи здебільшого пісні М.Лисенка. Тут же поряд із дорослими гралися малюки, бігцем схоплюючи ласощі, які їм кидав голова правління сільгосптовариства Яків Стенька. Дійство вдалося, всі були задоволені і природним національним колоритом дійства, і "смашною польовою кашею", якої вистачило на всіх. Тож селяни, повертаючись додому, висловлювали велике бажання влаштовувати такі свята щорічно".

Зрозуміло, що публічні заходи старосанжарської інтелігенції не могли не непокоїти повітове і губернське начальство. Кілька років влада терпіла "українофільське неподобство", та після чергового донесення жандармського пристава терпець таки урвався. Під різними приводами політично неблагонадійних українофілів почали переводити із Старих Санжар в інші населені пункти губернії, головним чином у зросійщені містечка та села. Найважче випало Стеньці: на початку Першої світової війни його мобілізували до війська і відправили до Сибіру.

Минуло кілька років, і революція знову затребувала  найдіяльніших та найсвідоміших українців до активної політичної й громадської роботи. 1917 року Якова Стеньку обирають головою управи демократичного складу Полтавського повітового земства, головою селянської спілки. Він стає палким прихильником політичного курсу, що визначає Українська Центральна Рада (УЦР), відтак – поборником незалежності України.

Автору пощастило віднайти документ, датований 17 липня 1917 року, в якому Яків Стенька, вже перебуваючи на посаді полтавського повітового комісара (тобто представника УЦР у Полтавському повіті), ратує за українізацію органів місцевого самоврядування. Це досить цікава пам'ятка, яка яскраво характеризує позицію національно свідомих представників влади у той час у провінції.

Його праця на теренах краю у період визвольних змагань українського народу 1917–1921 років справді є помітною. 27 березня 1917 року Стенька входить до складу організаційного комітету з'їзду губернського селянства. А після трьох тижнів проведеної організаційної роботи бере активну участь у селянському з'їзді, що відбувається у Полтаві (про масштабність форуму свідчить хоча б те, що на нього з'їжджається більше півтори тисячі селянських уповноважених від волостей із усієї губернії). Головою з'їзду обирається М.Ковалевський, товаришами голови – Ю.Соколовський, Я.Стенька, писарями – М.Токаревський та Макаренко.

По закінченні своєї роботи селянський з'їзд ухвалив стратегію щодо політичного ладу. Поміж головних знаходимо досить сміливі на той час позиції:

"1. Найкращою формою правління в Росії єсть Демократична федеративна республіка з автономією країв, які заселені окремими народами;

…4. Треба, щоб усіх українців, які одбувають військову повинність, не одсилали в чужі краї, а оставляли на Україні;

5. З'їзд бажає, щоби временне правительство привселюдно признало право українського народу на національно-територіальну автономію;

6. З'їзд визнав потрібним широку демократизацію земства і суда на основі прямого, рівного, тайного і всенароднього виборчого права;

…13. На Україні служба Божа має правитись рідною мовою і щоби по всіх установах (суді, земстві і т.д.) негайно була заведена українська мова;

14. Для найскорішого проведення в життя української просвіти домогатися од временного правительства призначення на Полтавщину виборного комісара, який би помогав заводити українську просвіту…"

Варто наголосити, що ідея автономії України впродовж 1917 року широко під
тримувалася народними масами, й автономізм зовсім не був запереченням української державності, а тільки шляхом до неї. Модель автономного статусу України, що її дотримувалася у той період УЦР та яку пропагував Михайло Грушевський, мала практично всі елементи, ознаки й атрибути держави: народ, територію, вищий законодавчий орган – сойм, виконавчу та судову владу, законодавство, військо, контроль над ресурсами, економікою, політикою і культурою.

 Високий авторитет Яків Стенька мав як у Полтаві, так і в Києві. Про це свідчать такі факти. 10 травня 1917 року він був включений до складу дипломатичної місії від УЦР до Тимчасового уряду Петрограда. У складі української делегації значаться такі відомі постаті: Винниченко, Єфремов, Ковалевський, Сторубель, Одинець, Пилькевич, Письменний, Чернявський, Сніжний, Стенька, Барановський, Мозженко.

5 квітня 1918 року Рада Народних Міністрів (уряд Української Центральної Ради) затверджує Якова Стеньку та Аристарха Терниченка товаришами народного міністра земельних справ, а згодом, за Гетьманату, Яків Миколайович – член правління Полтавської спілки споживчих товариств, інструктор союзного будівництва. Однак, зважаючи на калейдоскопічну зміну влад, проявити на повну силу свої знання, організаторські здібності для Української Народної Республіки, Української Держави полтавцю не судилося. Українська революція 1917–1921 років закінчилася поразкою. І в контексті тих трагічних подій цілком прогнозовано склалася і доля старосанжарського очільника. 22 лютого 1920 року Яків Стенька відійшов у вічність, помер у Харкові, на шляху із Ростова, куди був насильно вивезений денікінцями.

Так обірвалося життя справжнього патріота, поборника незалежності України. Втім, незважаючи на трагізм обставин, поразку визвольних змагань на початку ХХ століття, зерна національної свідомості, так щедро посіяні Яковом Стенькою, тисячами його побратимів, усе ж дали сходи й неодмінно стануть ваговитим колоссям попри всі політичні посухи й буревії.