Бузкові фантазії
Якщо міряти відстань спритністю п'ятирічної дівчинки, якою Яніна Яценко була в        1931-му, коли родина Яценків тільки-но перебралася з  Харкова до Полтави, то сьогодні жінка мешкає зовсім недалеко від того місця, де сталася на все життя пам'ятна для неї пригода. Мама, Генріха Йосипівна, вперше після переїзду вивела своїх доньок на прогулянку, і Яніна, ледве опинившись за дверима під'їзду, раптом  заціпеніла: її легенько торсали й нетерпляче гукали, та мала забула про все на світі й не могла відвести очей від гігантської вази з небаченої краси букетом…
 – Таке враження справив тоді на мене Петровський парк, – розповідає Яніна Яківна, – дивовижної величності огорожа й пишні віти бузку, що перехилялися через неї й спадали квітковими гірляндами мало не до землі…
1934 року Якову Лукичу Яценку нарешті надали житло на дослідній станції. Провідником у спогади, пов'язані з життям у станційному куточку, для Яніни Яківни назавжди залишився дід Йосип, місцевий садівник. Тоді вона боялася його суворого голосу до тремтіння, а тепер згадує старенького як доброго чародія, завдяки працелюбству якого все довкола цвіло, радувало зав'яззю, а згодом і найсолодшими плодами. За садом на станції був дендрарій, у якому промайнуло дитинство Яніни Яківни. Говорить, що пізніше, скільки не намагалася віднайти про нього якісь документальні дані, до пуття так нічого й не з'ясувала. Він – її загадка, й це відповідає тим настроям, із якими свого часу вивчала в ньому кожну незнайому рослину, з якими "екзаменувала" всіх станційних агрономів: ті з відповідями частенько губилися, адже їхньою справою була селекція кормових трав, а не розведення екзотичних дерев та кущів, які з'явилися тут стараннями попередніх працівників.
 – Там я вперше побачила оцтове дерево, амурський оксамит, а також іргу – чагарник північних лісів, скуштувала її смачні ягоди, й, до слова, сьогодні вона росте на присадибних і дачних ділянках усіх моїх знайомих, – усміхається Яніна Яценко.
Полтавські яблука й поволзький паслін
Взимку так медово-солодко, як у серпневому садку діда Йосипа, пахло в підсобних приміщеннях розташованого неподалік від станції Полтавського технікуму плодоовочівництва (колишня Нижча школа садівництва і городництва). Разом із Яніною татко спускався до підвалу, де у велетенських діжках зберігався сік, щоб наповнити ароматною рідиною свій бідончик. Наступною зупинкою був підвал, у якому на полицях стояли кошики з яблуками. Жовті, білі, червоні, рожеві, оранжеві – всі вони бачили однакові сни про літнє пшеничне поле, адже дрімали на духмяній, вручну обмолоченій соломі…
У воєнні роки, коли родина була в евакуації у колишній автономній республіці німців Поволжя, Яніна Яценко багато разів згадувала про полтавське садове багатство, адже на землі їхнього вимушеного прихистку рясно родив хіба що паслін. Відтоді він невідступно асоціюється з пережитим у ті часи: на іншому березі Волги впродовж багатьох місяців палала заграва – точилися бої за Сталінград, а дівчина куталася від холоду в роздобуту десь батьком куфайку з латкою на самому "серці", пірнала у величезні солдатські чоботи (один – німецький, другий – вітчизняний) і вирушала за 8 кілометрів до школи, нерідко "на пару" із вовком-сіроманцем – вигулькне звідкись посеред степу й бреде за нею…
До Полтави Яценки повернулись навесні 1944 року. Для Яніни то була радість, поєднана з відчаєм. Коли дісталися до станційної домівки, відразу ж побігла провідати свій повний загадок парк, із якого за звичкою з дитинства вилізла через дірку в огорожі, щоб хоч здалеку привітатися із Шведським лісом, однак від побаченого мало не задихнулася – від його величі й могутності не лишилося і сліду. Окупанти знищили вікову діброву.
Нова сторінка
1962 року Яніна Яківна наважилась перегорнути семирічну сторінку викладацької роботи у Полтавському технікумі плодоовочівництва (нині – Аграрно-економічний коледж Полтавської державної аграрної академії).  Певною мірою ці події перегукувалися зі студентським минулим: спочатку ж вступила до Полтавського будівельного інституту, а вже після другого курсу поїхала до Харківського сільськогосподарського, зі стін якого 1950 року вийшла дипломованим вченим агрономом-плодоовочівником зі спеціалізацією з лісомеліорації. Прикметно, що саме факт звільнення Яценко з технікуму посприяв її наближенню до справи всього життя – знайомі, дізнавшись, що в Полтаві планують відкривати дендропарк і шукають туди спеціаліста, відразу ж повідомили новину вже кілька днів як безробітній Яніні Яківні.
 – Моя кандидатура на посаду інженера дендропарку відразу ж влаштувала головного архітектора міста Льва Вайнгорта, адже я мала уявлення про проектування таких об'єктів,  – згадує вона.
Увага високопосадовців до дендропарку була надзвичайна, закладали ж за розпорядженням Ради Міністрів України. І для Полтави він був надією певною мірою замінити втрачену під час війни діброву, зупинити ерозію на спустошених землях. Спочатку планували представити у дендропарку різні географічні зони, та згодом від ідеї відмовились – дорого. Працювали над відтворенням ландшафту допетровських часів (парк є частиною історичного Поля Полтавської битви), над створенням парку тихого відпочинку з дендрологічним ухилом. Спогадів про ті події може вистачити й на кілька книг. Хіба можна забути, наприклад, те, як Лев Вайнгорт особисто прокладав алеї: вскочив у кабіну "Студебекера" (американська вантажівка) й керував водієм. За ними прямував землевпорядник, який кидав кілки, а слідом – інший працівник, який забивав їх у зорану на 70 сантиметрів землю. А  як часто пригадується той казус, яким закінчилася посадка перших    30 тисяч саджанців! Атмосфера була святкова – виступи начальства, музика, після офіційної частини задіяним у заході школярам пояснили, як саме потрібно заселяти деревцями мішаний ліс. Тільки де там… Через дві години піонери з музикою повернулися на уроки, а Яніна Яківна вхопилась за голову: діти садили кому що дісталось.
Втім, приймалось усе, як з легкої руки, росло як з води. Стільки було радості, коли вже через кілька місяців у дендропарку з тернових кущів озвався перший соловей! Щоправда, вдень співи тут лунали зовсім інші – міліцейського свистка. Якщо звук протяжний – це садівник Іван Минович Сало сповіщає Яніні Яківні, щоб негайно бігла до комірки – приїхало начальство. Якщо Минович свистів двічі – гостей потрібно чекати на місці. Пізніше, коли першого садівника парку не стало, його замінив такий же добрий і світлий чоловік – Яків Григорович Негруб.
Одна з робочих поїздок у столицю в 1963 році  пам'ятна Яніні Яківні завдяки зустрічі з однокурсником, відомим науковцем-дендрологом Сергієм Івановичем Івченком, який тільки-но повернувся з Казахстану, з півострова Мангишлак, де 8 років провів у засланні Т. Г. Шевченко. Настрій у однокурсника був відмінний, однак Яніна Яківна швидко помітила, що першопричиною тому була не їхня випадкова зустріч, а  вербова гілочка в нього на столі. Почала розпитувати – тільки жартував. Потім здався, але за умови: пообіцяй, що просити не будеш, а я для вашого дендропарку й таку рідкісну рослину подарую, й іншу… В Полтаву Яніна Яківна привезла і всі екзоти, які Сергій Іванович обіцяв їй за недопитливість, і шматочок тієї дорогоцінної гілочки, яку він зрізав на Мангишлацi від верби, посадженої Тарасом Шевченком.
 Ялини почули,
а чиновники–ні…
Якось дали знати Яніні Яценко, що в Тростянецькому дендропарку (Чернігівська область) є 200 зайвих саджанців ялини. Поїхала, але ж дорога неблизька та ще й осінні дні дуже короткі, тож, коли повернулася, вже сутеніло. Місяць у небі, а роботи біля ялинок ще сила-силенна. Один із співробітників, дужий, але не особливо сумлінний чолов'яга, зголосився взяти, як то кажуть, у
дар на себе. І допоки Яніна Яківна завершувала дрібні справи в одному кутку парку, він "хазяйнував" у іншому.
 – Біжу я подивитися, чи не потрібна йому допомога, тільки-но піднялась на гірку, так і сіла – плачу. Він же, аби швидше скінчити роботу, попри мої настанови, кожне деревце брав за верхівку, а це фатальна рана для розташованої там бруньки – більше воно не ростиме… Посіріли невдовзі мої ялинки. Як же я їх і цілувала, і обнімала: "Простіть, що смерть вам заподіяли"… Зимою пожовкли, а навесні осипались. Боляче було й з'являтися в тому кутку парку – це біля вулиці Лугової. Та не встигло все довкола ще відбуяти, як біжить один із наших співробітників й аж сяє від радості: "Яніно Яківно, на ялинах проросли бруньки!" Вони вижили всі до одної. Наче пожаліли мене, почули…
До 1981 року Яценко опікувалась не тільки дендропарком, а й  озелененням міста, її посада називалась "інженер із благоустрою", і тільки за цю роботу вона отримувала зарплату. Коли спробувала довести, що це несправедливо, почула від одного з посадовців таке: "У мене також є захоплення – автомобілі, от на вихідних ними й займаюсь. Це стосується і вашого дендропарку"…
А ще ж мала звичайні жіночі клопоти дружини, мами, а згодом уже й бабусі. На все потрібні були сили. Дякувати Богові, дендропарк їх не віднімав, а навпаки – відновлював.
Дорога до
"Землі жінок"
Сьогодні всі, хто навіть побіжно цікавиться історією Полтавського дендропарку, звертають увагу на такий приємний факт у його "біографії", як здобуття у 1987 році на Всесоюзному конкурсі рекреаційних зон, що проводився у рамках ВДНГ СРСР, другого місця. Полтавці тоді розділили його з київським Золотоворітським сквером, поступившись першістю Ізмайлівському парку в Москві. Здавалося б, тріумф. Втім, у спогадах Яніни Яківни про ті події розчарувань не менше, ніж гордощів.
 – Про конкурс я дізналася випадково й обіцяної підтримки від свого керівництва не отримала. Пощастило, що мала в місті справжніх однодумців – молодих людей, які в студентські роки проходили в дендропарку практику, в майбутньому вони стали відомими зодчими – це, зокрема, Анатолій Євгенович Чорнощоков, Євген Вікторович Ширай, мене виручило їхнє, дуже модне на той час, захоплення фотографією, адже на конкурс потрібно було представити кількаметрові стенди зі світлинами дендропарку, зробити слайди, фотоальбом  – у готовому вигляді він важив 8 кілограмів! Але найбільше клопотався тоді разом зі мною ландшафтний архітектор Геннадій  Федорович Ільїн, світла йому пам'ять.
Це він примчався на допомогу, коли дізнався, що обіцяного транспорту, який мав доправити всі ті стенди до вокзалу, Яніні Яківні не дають, – прилаштував до свого "москвичика", а потім самотужки ледве позатягував у поїзд. Втім, як Яценко у Полтаві провели, так у Москві й зустріли. На взятому за власні карбованці вантажному таксі вона доїхала лише до воріт виставки, далі транспорт не пропускали. Допомогли місцеві піонери – за "морозиво для всіх" школярі із задоволенням перетворилися на носіїв. У павільйон Яніна Яківна заносила стенди, вже зібравши всі сили й нерви, втім, коли оцінила матеріали конкурентів, втому зняло, як рукою. Переваги Полтавського дендропарку були очевидні.
Зовсім несхожими на описані перипетії були обставини перемоги Яніни Яківни в минулому році в конкурсі екологічних проектів "Terre de Femmes" ("Земля жінок") від Фундації Ів Роше (Франція). За внесок, спрямований на захист та збереження рослинного світу, Яніну Яценко удостоїли першої премії. Її віднайшли самі – зателефонували й довго пояснювали ошелешеній новиною вісімдесятип'ятирічній жінці, що йдеться не про жартівливий розіграш, а про серйозну справу, що на неї з нетерпінням чекають у Києві…
У майбутнє
У 1990-му Яніна Яківна була змушена залишити роботу, щоб доглядати за хворою мамою. Але ще багато років її маршрут із дому пролягав у двох напрямках: до дендропарку, який поступово перетворювався на суцільні хащі та смітник, та до приймалень чиновників. У 2000-х, протягом чотирьох років поспіль, щосереди вирушала в дендропарк разом зі старшим науковим співробітником краєзнавчого музею Оленою Володимирівною Халімон, щоб скласти списки вцілілих рослин. Раділа тому, що колись висаджувала рідкісні екземпляри не тільки на колекційній ділянці (її, на жаль, розграбували "любителі екзотики" найбільше), а й у різних куточках дендропарку, де серед хащів злодюги їх не помітили… Колись у парку було зібрано до 400 видів рослин, тепер залишилось тільки 260.
…Нині у Яніни Яківни дендрологічних планів, причому конкретних і обґрунтованих, знову майже стільки ж, скільки було й замолоду. Із задоволенням відзначає порозуміння з директором дендропарку Михайлом Шлафером. Настанови тим, хто колись продовжуватиме її справу, вона залишила у своїй праці "Парк на Полі Полтавської битви", яка, до речі, доступна й інтернет-користувачам.
Тренувати пам'ять Яніні Яківні допомагає давнє захоплення кросвордами, відпочивати ж звикла, не покладаючи рук, – за вишивкою. Загалом створила вже близько сорока гобеленів, і переважно "засаджені" її  полотна квітами, кущиками, деревцями… Ось-ось, здається,  озветься посеред тої краси соловей –  це тому, що настрої у Яніни Яківни сьогодні такі ж, як і 50 років тому, – великих сподівань і невсихаючої любові…