Перша зустріч
Понад сорок років тому, коли я почав працювати у лозівській міськрайгазеті Харківської області, редактор випровадив мене у перше відрядження до Орільки. Було це напередодні Дня Перемоги. Колишній редактор і вже пенсіонер Михайло Нилович Максименков випросив редакційну машину, щоб з'їздити в орільський колгосп. Їхав виписати шматок м'яса. За радянських часів, коли бал правив тотальний дефіцит, це вважалося нормою. А мені редактор дав завдання написати що-небудь цікаве. Приїхали. В кабінеті голови колгоспу Івана Кудрі нам трапився літній чоловік. Після вітань Кудря зауважує, мовляв, тут зустрілися два Михайла – Сидорович і Нилович, а за це годиться й по "сто грамів" випити. І запрошує нас до "тамбурка". Але Сидорович раптом запротестував: "Іване, та хіба тобі не набридла оця клітка? Поїхали в степ!" Виїхали за Орільку. Довкола луки, канал Дніпро–Донбас, поряд прадавня Оріль… Дві течії – природна і рукотворна. Місцеві жителі чомусь називають селище Орількою, а річку – Орель.
Доки Кудря розкладав на скатертинці трапезу, я побрів луками. Чую, Михайло Сидорович гукає: "Дєтка, а чого ти відбився? Іди сюди!" Підходжу. Подають чарку, а я шепчу Ниловичу, що мені треба про щось цікаве у газету написати… Він – без роздумів: "Ось про нього й пиши!" І вказує на голову колгоспу Кудрю. Я виймаю блокнот. А той переводить стрілку далі: "Чого це про мене? Про Михайла Сидоровича пишіть. Він  – фронтовик, орден Леніна заслужив!" Я розгубився, а Сидорович спокійно: "Дєтка, не хвилюйся! Потім напишеш! Сьогодні не той день".
З відрядження я вернувся ні з чим. Але потім, буваючи в Орільці, щоразу записував розповіді про Михайла Сидоровича Удовіченка. В селищі й він, і його родина були дуже авторитетними. Пригадую парторга Володимира Шевченка, який казав: "Аби таких людей у нас була хоча б третина, ми б уже давно жили при комунізмі". А в розмовах орільчани полюбляли цитувати, "як казав Михайло Сидорович…" Один із таких виразів: "Замахнувся – рубай!" я й досі пам'ятаю.
У житті Михайло Сидорович зазнав чимало випробувань. У тринадцять років зустрів революцію. Разом з іншими наймитував. Працював у селянській артілі. Після колективізації його обрали бригадиром, а в 1937-му – головою колгоспу. Як переказували старі люди, тоді це була посада смертників: або посадять, або розстріляють. Михайло Удовіченко керував колгоспом до початку війни. Влітку 1941-го його мобілізували на фронт. Всю війну пройшов рядовим солдатом. А відразу після Перемоги його знову обрали  головою орільського колгоспу. При ньому господарство стало мільйонером. Його працю відзначено орденами Леніна, "Знак Пошани" і багатьма медалями. А в 1969-му Удовіченко, відзначивши 65-річчя, передав процвітаючий колгосп Івану Кудрі. Михайло Сидорович ніколи своїми нагородами не вихвалявся. Коли йому з нагоди чергової річниці Перемоги вручали орден Великої Вітчизняної війни, дідусь, як переказували очевидці, зауважив: "За таку нагороду на фронті треба було багато чого зробити…" А потім додав, вказуючи на свою бойову медаль "За відвагу": "Оце нагорода, а орден – то почесна відзнака".
Все життя Михайло Сидорович дбав про людей. І в родині усіх за цим принципом виховував. З цього приводу про Михайла Сидоровича в Орільці розповідали майже легенди. Як приклад ставили і його сина Василя, який працював рядовим колгоспним шофером, але, відстоюючи справедливість, ні перед ким не гнувся.
Із журналістського блокнота
· У Хижняківці, де живе Михайло Сидорович Удовіченко, є магазин. Але дідусь, якому понад 80 років, завжди ходить по хліб за
4 кілометри в Орільку. Селяни люблять цитувати його крилаті фрази: "Доки з людьми – доти й живеш" або "Як перебалакав з людиною, так і оживився".
· У конторі колгоспу імені Свердлова з бухгалтерії виходить літня жінка і бідкається. Мовляв, виписала молоко, а голови правління немає – нікому підписати документ. Коридором іде Михайло Сидорович: "Дєтка, чого ти причитаєш? Дай сюди бумажку!" Поклав накладну на коліно і підписав. Жінка хапається за голову: "Ой, Боже, ви ж не голова колгоспу! Це ж не той підпис! Його комірниця заверне!" Сидорович гладить її плече: "Іди, дєтка, получай! Мій підпис 30 років не вертали, і тобі видадуть!" Згодом дізнаюся: молоко селянці видали. А на зауваження голови колгоспу Івана Кудрі, чому видали не за його підписом, комірниця відповіла: "Так накладну сам Михайло Сидорович підписав! Як можна не видати?" Удовіченко на той час уже понад 10 років не був головою колгоспу.
· Початок 1960-х років. Засідає правління колгоспу. Перевиховують одного п'яничку. Його критикують парторг, профорг, інші активісти, а чоловік нахнюпився і мовчить. Тут підводиться Михайло Сидорович: "Ти хоч понімаєш, що погано робиш?" У відповідь: "Ага…" Сидорович: "От і хорошо! Давай робити краще. Будем краще працювати – краще будем жити! Ми тоді й оту нашу Америку перегонимо! Понятно?" А із залу: "Так вона ж не наша, ота Америка…" Сидорович: "Хто сказав? Значить, потім буде нашою! Понятно?" Члени правління дружно: "Угу!!!"
· Михайло Сидорович Удовіченко залишився у Радянському Союзі. Він пішов із життя навесні 1991-го на вісімдесят сьомому році. Я тоді вже працював у харківській обласній газеті. Якось, проїжджаючи повз Оріль, зупинив машину на тому місці, де колись Михайло Сидорович гукав до мене: "Дєтка, а чого ти відбився? Іди сюди!" Отам і народилися поетичні рядки:
Орель… Минувшина козацька…
Довкола половецький степ…
Старий Михайло до солдатських
Ста грамів долива "причеп".
На рушничку – цибуля, сало,
Домашній хліб… А дух п'янкий
Від трав накочує зухвало:
Настояний – бери та пий!
І над усім – безодня неба:
Ні в що упертися очам –
Бодай хмарина чи що-небудь
Десь появилися б отам,
У світло-синьому безмежжі…
Аж раптом якось обережно
Джеркнула й розлилася трель…
То жайвір голосом бентежним
Оспівує свою Орель…
 Друга зустріч
Час летить швидко. Я вже працював у “Зорі Полтавщини”. І 2003 року, коли на посаду голови облдержадміністрації призначили Олександра Удовіченка, мені подзвонили давні знайомі з Лозової, просили передати своєму земляку вітання і найкращі побажання. Тільки тоді я дізнався, що Олександр Васильович Удовіченко є онуком тієї мудрої людини, з якою я зустрівся у своєму першому журналістському відрядженні. Отоді професійна звичка наштовхнула мене на дослідження невідомого для полтавців періоду життя їхнього лідера. І знову допомогли давні зв'язки з орільцями.
Із журналістського блокнота
Класний керівник Олександра Удовіченка – Лідія Іванівна Кравцова – згадує його як активного, але врівноваженого юнака. Каже, мав нахил до математичних наук. Пов'язує це із впливом матері, яка викладала в орільській школі математику. На відміну від запальних діда і батька, Олександр був досить стриманим і врівноваженим, але ровесники визнавали його лідером.
Григорій Олійник – фермер, колишній однокашник Олександра Удовіченка – розповідав, що Сашко ніколи не був буяном, а тим більше "сявкою". Якщо збиралася ватага, щоб насолити, скажімо, комусь із учителів, він із презирством відходив геть. За ним ішли інші. А ініціатори такого бойкоту залишалися самотніми. Силу його духу відчували всі. Але він ніколи не проявляв зверхності над іншими.
Віктор Паращенко, учитель фізкультури, згадує: "Ровесники називали Олександра "королем волейболу". Він мав чудові здібності, й якби йому трапився гарний тренер… Головне – у нього були воля і рішучість. В Орільці багато хто повторює козацький вислів його діда:
"Замахнувся – рубай!" А Саша чудово "рубав" і на подачі м'яча, і біля волейбольної сітки!"

Народна мудрість повчає: яке дерево, такі й плоди. І раніше вважалося священним обов'язком знати своє родове дерево до сьомого коліна. Цим самим люди не тільки оберігали честь і добру пам'ять про своїх предків. На цьому трималися мораль, виховання. Бо належність до знаного роду накладає на людину додаткові моральні вимоги й обов'язки, яких треба дотримуватися, щоб не осоромити пращурів. Ці принципи діють завжди і не залежать від суспільного устрою або політичної системи. Тому знати родовід своїх лідерів треба не лише задля цікавості.