Справа внизу зеленою гусеничкою проповз майже нечутний потяг – старий трудяга, із тих, що вже більше півстоліття звіддаля торохтіли тут вдень і вночі, але вночі – голосніше, аж інколи ця гора здригалася, коли потяг, загальмувавши, знову різко й рвучко набирав швидкості. Звичні тужливі сигнали місцевих жителів не будили, а швидше заколисували. Хіба гості чи нові поселенці Червоної Гори нарікали – мовляв, ну як можна жити побіля залізниці? Та швидко звикали до її звуків і рухів, які перетворювалися на декорації значно важливішого дійства у кожному дворі, що є тут окремим усесвітом. Як і там, зрештою. Там, звідки він, Олег, щойно повернувся. Хоч яке "повернувся" – солодкий самообман, бо на Червоній Горі він поживе, перебуде якісь два тижні, а повертатися вже мусить в інші, справжні, гори, в тепле навіть узимку містечко, дбайливо вибудуване в долині, під якою внизу – море. А за ним і берег турецький. І грецький недалечко.
Мусить звикати, та й уже дещо звик за цілий рік. Там краса довколишня лікує його від спогадів, але де їх подінеш – вони перейшли у сни. Затишок у квартирці, купленій донькою за проданий дім у Червоній Горі, обіцяє спокійну старість, яка не за горами. Й не за пригірками вже. Містечко тихе, спокійне – там навіть назви вулиць налаштовують на ліричний лад: Лагідна, Білих Лілій, Ранкова, Черешнева… У нього на Червоній Горі – вулиця Комінтерну. Сама ж гора дістала назву від осінніх барв: якщо дивитися на неї знизу, з боку міста, вона справді аж палає червоним на початку жовтня…
Йшов і прислухався до своїх думок, яким дав повну волю, мов пустив за течією. Ні там, ні тут гостро не відчував ностальгії. І самотності теж. Може, через те, що там, на вулиці Білих Лілій, він вмикає скайп у новенькому ноутбуці, де онук налаштував усі потрібні програми, й гомонить із цілим світом вечорами. Не він один, і не він перший – он скільки друзів раніше за нього обжилися в чужих краях. Ігор уже років із двадцять носить ковбойські капелюхи вільного художника нью-йоркськими авеню, точніше, возить у своїх антикваріатського штибу автівках, міняючи ті й ті досить часто. Йому й потрібні такі авта, просторі, як старий кадиллак, бо сам "виріс", як каже, на шість розмірів завдяки американським харчам. Раніше вони рідко спілкувалися, хіба Ігор міг дозволити собі інколи потелефонувати з якихось там дешевих ліній, а тепер – хоч і щодня спілкуйся, чи й кілька разів на день – безплатно. Навіть чарку випити у свято для них стало запросто: чок-чок у відеокамеру. І – очі в очі: будьмо! І Ромчик із Мюнхена в чаті випливе, приєднається. Й Оксанка десь там з італійської вершини на межі зі Швейцарією налаштується за покликом інтуїції на їхню віртуальну хвилю – тук-тук: хлопці, а про мене забули? Дідуся свого, з яким нянькається (а були й бабусі, й дідусь уже не перший, вона тепер, бачите, баданте, як інженер, хлопці знають – класний інженер, на рідних теренах давно нікому не потрібна. Вони, колишні колеги, архітектори, хоч до пенсії допрацювали, а її скоротили ще тоді, як Ігор почав вивчати англійську й шукати свій шлях за океан, що було непросто), уже спатки вмостила і – як метелик на голубенький скайповий вогник на моніторі. То її вихід у люди, до своїх. Само собою – долучаться й ті кілька друзів-однокурсників, що залишилися вдома, в Україні. Що залишилися – багатьох уже нема…
Підйом позаду, і земна куля вже не котиться м'ячем під ноги, рівна доріжка муляє крізь тонкі підошви дрібним щебенем. Між камінцями та споришами калюжки з відстояною за ніч прозорою водою, мабуть, учора пройшовся тут травневий дощик. Доцвітають вишні, і вже цвітуть яблуні й груші – якось усе відразу, без черги, як було раніше.
Свій рідний колись двір Олег проминув, не зазирнувши крізь кущі бузку, що там. А навіщо – все, воно уже не твоє. Й не оглядайся, йди собі. За поворотом вулички, на її вигині, як на острівці, його ждуть дальші сусіди, з якими приятелювала ще покійна дружина, котра була йому й колегою, Ірина. Їм і хазяйство залишив, бо нові господарі відмовилися від приданого – кота Парамона й собачки, яку він купив на ринку для онука крихітним щеням, але вже з іменем – Лінда. Внук не встиг виростити її, невдовзі з Болгарії питав діда у телефонних розмовах про кудлате чорне створіння, без родоводу, але із ноткою тибетського тер'єра в змішаній крові. Правда, внук приїздив раз на рік, і Лінда спала тоді на дивані у нього в ногах, а що вже вдень – гасали по всій Червоній Горі, нерозлучні: ні повідка, ні тим паче ланцюга для собаки не купували, не було жодної потреби. Хоч і змішана кров, але панянка була витонченою істотою з вишколом тибетських монахів у генах. А що вже сніг любила! Сніжинки ловила ротом на льоту, а в кучугури занурювала носа й невдовзі вже вся зникала у виритому сніговому тунелі, повзла, аж над нею здувалося біле полотно.
На ходу Олег розщібнув змійку, намацав у сумці, яку ніс на плечі, пакетик із печінковою ліверкою – на подив, удалося купити у привокзальному цілодобовому магазинчику. Колись вони здалеку винюхували її аромат, обоє, і бігли назустріч. Лінда не так ковбасі раділа, звісно, як йому, хазяїну, котрий повернувся з роботи чи ще звідки. І зустрічала щоразу так, наче вони сто років не бачилися, навіть якщо зовсім ненадовго відлучався з дому, як бувало у вихідні. О, то цілий ритуал! Кудлатий чорний клубок на коротких лапках літав по двору кругами, демонструючи свою радість, потім Лінда хапала в зуби що попадеться, а попадалися зазвичай капці, кимось залишені на порозі дому, або огірок, який вихоплювала на льоту з великої миски, де було зсипано зібраний на городі врожай, чи якусь ганчірку, що сохла на парканчику, – будь-що, аби не з порожніми зубами, і вже тоді підбіжить до Олега, кине йому під ноги свій гостинець, а сама підстрибує-злітає ледь не на висоту його зросту, лапами б'є в груди, в коліна. Він завжди сміявся, примовляючи: "Моя собака, моя хороша!", нахилявся, щоб погладити вухато-волохату голівку, і собача радість аж вихлюпувалася в протяжні звуки: "Умм, умм! Хм, хмм! Ууу! Ууу…" Тупотіла лапками по землі, а некупірованим розкішним хвостиком крутила з такою швидкістю, аж здавалося, що він зараз відірветься й покотиться так само кругами, як щойно й вона сама котилася колесом по двору. Завершальний етап ритуалу – мокрий собачий язичок встигав його лизнути в ніс, у щоки, в уста, як би він не намагався уникнути того щедрого "умивання". Якщо приносив печінкову ліверку (або желатинову кісточку чи й цукерку), свято тривало: Лінда елегантно брала ковбаску зубами і відходила вбік. Клала її на траву, передніми лапками, просто пальчиками, обхоплювала так, що ковбаса стояла стовпчиком, вертикально, а вона відкушувала згори по шматочку й насолоджувалася – жувала без поспіху, а не ковтала цілими шматками, як дворняжки.
Парамон за тим усім спостерігав мовчки, сидячи неподалік. Дочекавшись своєї черги, повагом підходив до хазяїна, обвивав хвостом попід колінами, разів зо два обходив довкола ніг і зазирав знизу вгору йому в очі, нарешті спокійно промовивши: "Мм-няв! Мрр… Мрр-няв!" І одержував свій шматочок, який тут же й починав жувати, вивертаючи голову так, щоб розкусити боковими зубами щільну плівку на ковбасі – натуральну, як значилося на ціннику в магазині.
Рік не бачив своє хазяйство. Цікаво, чи впізнають, питав сам себе, але добре знав, що впізнають. Усіх їхніх із Іриною гостей, хто хоч раз побував у цьому дворі, кіт і собака зустрічали вже наступного разу як рідних. Навіть Ігоря, котрий з'явився на їхні очі після чотирирічної перерви з часу першого знайомства. Та й де на очі – Олег сам виглянув у вікно, коли зачув, як Лінда шкрябає кігтями штахетний паркан, а хвіртка аж ходором ходить, брязкає засувом. Знак відомий: хтось прийшов. Уже з порога побачив, як Ігор видобуває себе із таксі (жигуль – не кадиллак!), а собака аж скімлить від нетерпіння. Парамон поважно сидить під хатою, лапки підібгав під себе, жмуриться, блимає очиськами. Мовляв, чого ото б
ігти, стрибати – прибулець і сам підійде, нагнеться, погладить. Може, й смачненьке щось підкине, а ні – то й нехай, ще тут ніхто з голоду не помирав.
 Доріжка від вулиці до будинку довша, ніж у них з Іриною була. Натиснув клямку, прочинив у двір хвіртку. Тихо. Йде доріжкою, оглядається попід яблунями – де тут хто? Ні звуку… Серце аж стиснулося і наче вниз провалилося – а раптом?..
– Дома є хто? – гукнув голосно, як міг, бо вже несила було чекати, а голос від хвилювання став хрипким.
– Ой, Олежику… А ми думали, хоч би до обіду дочекатися. Ти з Харкова, мабуть, швидкісним примчав? Адже через Харків добирався – не з Києва?
Кругленька жінка, Лариса, ступила на поріг із прочиненої веранди, якось ніяково поправляючи сиве пасмо над чолом, ніби тим рухом промовляючи: бачиш, що літа з нами роблять… Хіба такою хотіла б постати перед чоловіком покійної подруги – обидві були стрункі й чорнокосі. А він, Олег, хоч і сивий, так само привабливий, як і в молодості, навіть більше – він із породи тих чоловіків, яких роки лише красять: риси обличчя набувають якоїсь різьбленої завершеності, досконалості, як під стеком талановитого майстра. І стрункий, імпозантний. Просто тобі Дюрер із портретної галереї архітектурної майстерні їхніх студентських літ, хіба що сивий. А вона…
– Ларисо, а де ж мої?.. Ти казала, живі-здорові…
– Ой, ти про котиків-собачок своїх у першу чергу! Хіба не бачиш?
І показала рукою кудись за хату, погукала:
– Ліндо! Що таке, Ліндо? А дивися, хто до тебе приїхав! Ти чого там сидиш?
Олег повернувся за її рукою й побачив метрів за шість від себе собачу будку. За стіною будинку, справа, починався садок, а прямо вдалині – невелика грядка. Будка стояла посеред вільного простору, від неї тягнувся товстий дріт, вбитий у землю з двох кінців. Із будки, з її круглого отвору звисав ланцюг, який, видно було, легко рухався по дроті, прищеплений до нього широким залізним кільцем.
– Ліндо…
Жодних порухів…
Лариса пішла до будки, простягла руку в круглий отвір і потягнула ланцюг до себе:
– Та виходь же – хазяїна стрічай!
Мусила добре смикнути і далі вже із помітним зусиллям тягла собаку назовні, аж сердилася:
– Ти чого це? Ще не було таких коників, та вилазь же!
Витягла нарешті, а собака стала біля будки – і ні руш.
Олег пішов до них.
– Ліндо…
Простягнув руку із печінковою ліверкою.
Собака незрушно дивилася поперед себе, у бік городу, наче поруч із нею нікого й не було.
– Ліндо, йди сюди, моя хороша… Я ж скучив за тобою, Ліндо…
Нижня щелепа тварини дрібно-дрібно засіпалася. Очі – наче скляні, аж затуманені. І той дрібний трем судорожно пробіг по її тілу.
Лінда відвернула голову від людей, і в її поставі знову все немов завмерло, наче вона – кам'яна скульптурка.
Олег не міг вдихнути, горло перехопила судома, і гостро стрільнуло в серці.
Він одвів очі, ковзнув поглядом вздовж стіни, до порога, і раптом побачив Парамона. Кіт випростав з-під себе лапи й пішов під тим поглядом до Олега, на ходу смикаючи ніздрями – нюхав повітря. Підстрибнув, тицьнув лобом у коліно й потягнувся до руки із печінковою ліверкою. Олег поклав ковбасу в мисочку, яку помітив неподалік під стіною, і почув глухий шурхотливий дзвін, оглянувся – із будки звисав ланцюг.
– Не простила, – ніяково пояснив собі й Ларисі. – Значить, не простила…
За три дні на Червоній Горі Лінда жодного разу не вийшла у двір при ньому. Побачив з вікна, як уранці Лариса несла їй мисочку з їжею: собака неквапно йшла їй назустріч, хвіст ритмічно вітав хазяйку – мов "двірники" в авто: туди-сюди…
Олег переселився в місто, зателефонувавши колишньому колезі, другові з їхнього тісного студентсько-кавеенівського кола. Ще кілька днів збирав по конторах документи, за якими приїхав, уже остаточно оформивши продаж будинку, де пройшло його життя. А воно таки пройшло, зрозумів дуже чітко. В чужі гори він поїде доживати. У перший же вечір розповів Тарасові про зустріч із Ліндою.
Їм обом горло перехопило судомою, якусь мить мовчали – обидва собачники зі стажем, як жартували не раз ще в тому житті, до Олегового від'їзду, коли жива була Тарасова спанієлька, Юнка. За мить уже голосом без жодного трему Тарас коротко промовив:
– За любов! Справжню…
Дзенькнули чарками й пішли в іншу кімнату вмикати скайп. У веселій розмові з цілим світом – жодної згадки про Лінду. Розуміли без слів: таке можна переповісти тільки раз. І – не всім.