У часи творчого злету вона була єдиною в українській літературі жінкою-письменницею. Росіянка за походженням, вона дебютувала як українська авторка, хоч писала й російською мовою, швидко завоювала славу і донині належить до найвідоміших класиків української прози. Тарас Шевченко й Олександр Герцен порівнювали її із Жорж Санд, Іван Тургенєв і Микола Добролюбов – із Гаррієт Бічер-Стоу. Вона захоплювала багатьох українських та російських літераторів свого часу і навіть грала фатальну роль в їхньому житті, а сама роками жила в атмосфері слави, скандалів, пліток – навіть сьогодні деякі з них важко відділити від реальності.

Народилася майбутня письменниця

22 грудня 1833 року в маєтку Єкатерининське Єлецького повіту Орловської губернії у збіднілій дворянській сім'ї. Через трагедію і втрати ввійшла майбутня письменниця в життя: рання смерть батька, нещасливе дитинство у садибі, перетвореній на пустку вітчимом-алкоголіком. Навчання у пансіонаті й непевна, принизлива роль чи то вихованки, чи то гувернантки у багатому, респектабельному домі тітки Катерини Мордовіної, де для дівчини не знайшлося навіть окремої кімнати. Шлюб у 1854 році з Опанасом Маркевичем (колишнім кириломефодіївцем, який відбував трирічне заслання в Орлі) поклав край цій принизливій непевності.

Під час весільної мандрівки по Україні (Остер, Борзна, Конотоп, Ніжин, Прилуки, Пирятин, Золотоноша) Марія вперше поринає у стихію народної мови, зачарувавшись нею. Проживаючи упродовж 1851–1858 років у Чернігові, Києві, Немирові, вона з великим захопленням вивчає побут, мову, пісні, звичаї селян. Допомагає чоловікові в його фольклористичній роботі. Усе почуте, побачене, перепущене через розум і серце, визрівало, щоб зрештою вилитися у живому, зворушливому народному слові.

Наприкінці 1857 року в Петербурзі вийшла збірка під назвою "Народні оповідання Марка Вовчка", яку захоплено зустріла передова громадськість. Сучасників вона вразила не лише тематикою – життя кріпаків дореформеної Росії, а й мовою – ніби сам народ заговорив про своє життя, про гірку долю, про свій пекучий біль і бажання визволитись від ненависного гніту. До Марка Вовчка ні в українській, ні в російській літературі не було автора такого соціального і критичного політичного масштабу. Попри чоловічий псевдонім в українській літературі вперше зазвучав жіночий голос. І оповідачки, і героїні її, за невеликим винятком, – селянки, які переповідають історії свого життя, кріпаччини і свого, як правило, нещасного кохання. Оповідання ці зворушливі, часом сентиментальні, сюжети їх без винятку – трагічні.

У січні 1859 року Марко Вовчок переїжджає до Петербурга. Тут її оповідання виходять окремою збіркою в російському перекладі І.Тургенєва під назвою "Украинские народные рассказы". Тоді ж з'являються "Рассказы из народного русского быта" та перша повість "Інститутка", присвячена Т.Г.Шевченку. Їхнє знайомство відбулося 1859 року, пізніше зав'язалися дружба і листування (до речі, останній в житті лист Тарас Григорович одержав від Марії Олександрівни). На згадку про цю незабутню для обох зустріч поет написав вірш "Марку Вовчку", висловивши своє захоплення в хрестоматійно відомих рядках: "Господь послав Тебе нам, кроткого пророка і обличителя жестоких людей неситих. Світе мій! Моя ти зоренько святая! Моя ти сило молодая!"

Марко Вовчок відображала і виражала, власне, те саме, що відтворював, чим надихав свою поезію Шевченко. Горпина, Одарка, Олеся, Оксана, Марта та інші героїні Марка Вовчка – наче рідні сестри Шевченкових героїнь, старих і молодих, але однаково знедолених, зганьблених, понівечених. На знак глибокої пошани й приязні до Марка Вовчка Тарас Шевченко присвятив їй поезію "Сон" ("На панщині пшеницю жала"), подарував свій "Кобзар" з написом "Моїй єдиній доні Марусі Марковичевій і рідний, і хрещений батько Тарас Шевченко".

Упродовж 1859–1867 років Марко Вовчок жила за кордоном (у Франції, Німеччині, Швейцарії, Англії, Італії). Завдяки І.Тургенєву (він деякий час супроводжував Марію Олександрівну під час мандрівки) письменниця познайомилася з відвідувачами салону видатної французької співачки Поліни Віардо й серед них – Гюставом Флобером, Проспером Меріме (пізніше він переклав французькою її оповідання "Козачка"), Жулем Верном, Полем-Жаком Сталем (Етцелем) – видавцем знаменитого журналу "Виховання і розваги". В цьому журналі вперше опублікував свої науково-фантастичні твори Жюль Верн. До речі, п'ятнадцять його романів на російську мову переклала Марко Вовчок – їй одній французький письменник надав ексклюзивне право.

Ширшає обсяг її життєвих вражень, в оповіданнях з'являються нові оригінальні постаті, нові мотиви і художні засоби. Пошуки привели до появи таких психологічних повістей і оповідань, як "Не до пари", "Три долі", "Павло Чорнокрил", "Лихой человек", "Червоний король", що склали другий том "Народних оповідань".

Серед українських творів Марка Вовчка, написаних за кордоном, помітне місце посідають соціально-психологічні казки "Кармелюк", "Дев'ять братів і десята сестриця Галя"; "Лимерівна", "Ведмідь". У такому ж ідейному ключі, з бунтарським підтекстом, написані історичні твори Марка Вовчка "Гайдамаки", "Наймичка", "Маруся". Остання у перекладі П.-Ж.Сталя (Етцеля) була надрукована в Парижі й удостоєна нагороди Французької академії наук. За кордоном Марко Вовчок написала цикл нарисів-репортажів під об'єднаною назвою "Листи з Парижа".

У 1867 році вона із сином Богданом повертається в Росію. У Петербурзі починається активна праця Марка Вовчка в журналі "Отечественные записки", де друкуються її романи й повісті. Багато енергії Марія Олександрівна віддавала й громадській діяльності. Згодом письменниця залишила Петербург і разом зі своїм другим чоловіком, морським офіцером М.Д.Лобачем-Жученком та молодшим сином Борисом відправилась місцями його служби. Сім років – на Північному Кавказі та в Новоросійську, наступні вісім – в Україні. І в цих умовах Марія Олександрівна писала, збирала фольклорні матеріали, упорядковувала повне семитомне видання своїх творів, займалася перекладами.

Пам'ятник на її могилі – то задумливий образ українки, яка крізь сніги, дощі чи весняні грози немов іде до нащадків.