Новий 1940 рік у своїх хатах уже зустрічали 25 сімей. Місцевий колгосп носив ім'я Чапаєва, очолював його Михайло Хоменко, полеводом був Яків Даценко, комсомольським секретарем – Михайло Кабак. Відкрили школу, будували клуб. Але мирні справи перервала війна. Майже двісті вільностепівців захищали Батьківщину, в село прийшли 83 похоронки. Зі 117 фронтовиків, які повернулися, нині залишився тільки один – Володимир Перекупка. Десять вільностепівських жінок зазнали невільницької праці в Німеччині, дві з них померли в рабстві, жива зараз одна –

94-річна Марія Гета, найстарша мешканка села. Відступаючи, фашисти спалили хату Якима Лопана, колгоспну клуню, поле проса.

Директор будинку культури, невтомний краєзнавець і головний організатор культмасової роботи Алла Бурда показує папери, де зафіксована повоєнна історія Вільного Степу. В різні роки колгосп очолювали Федір Коношенко, Андрій Хоменко, Іван Горошко, Григорій Науменко. У 1959-му Вільний Степ став бригадою крутобалківського колгоспу. Самовіддано, не покладаючи рук трудилися колгоспники: ланкова, учасниця Всесоюзної сільськогосподарської виставки Лідія Двірник, Марія Волошин, Любов Борисенко, Меланія Дігтенко, Ганна Кабак, Ніна Кудря, Поліна Кунич, Євдокія Лопан, Настя Наріжна, Марія Одарич, Лідія Ферфель, Лідія Шамота. Місцеву дітвору навчали Галина Гененко, Віра Супрун, Тамара Харенко. Не одне десятиліття на варті здоров'я людей стояла Лідія Проненко, а культосвітніми закладами опікувався Андрій Супрун.

Серед тих, котрі примножують здобутки старших поколінь, славно працюють нині в аграрному секторі Василь і Віталій Банки, Григорій Бардаков, Катерина Бондаренко, Віталій Борсківець, Валерій Виноградський, Ганна Волошин, Павло і Антоніна Клименки, Ольга Крапивіна, Сергій і Галина Михайленки, Леонід Носенко, Володимир П'ятак, Сергій Стіжко та багато інших.

Є що згадати 85-річному учаснику Великої Вітчизняної  війни Володимиру Степановичу Перекупці. Він розповідає, що у 1943-му його батька забрали на фронт, десь на Дніпрі й загубилися його сліди – прийшло повідомлення, що пропав безвісти. Багатьох зовсім юних вільностепівців мобілізували тоді, в

43-му, на передову, на форсування Дніпра. А Володимира призвали наступного року. Служив в уральському місті Кунгур, у запасному мінометному стрілецькому полку. Потім перевели на Далекий Схід, на кордон з окупованою Маньчжурією. Там уже випало служити в артилерії. Володимир Степанович – один із тих, хто довершував гіркий літопис Другої світової війни. Додому повернувся тільки в 1951-му, ще майже шість років довелося нести службу вже в мирний час. Підраховував Володимир Степанович, скільки років віддав колгоспному виробництву, та й із ліку збився, нарахувавши сорок із лишком літ. Був причіплювачем, скотарював на фермі, теслею працював. Тепер – у ранзі ветерана-пенсіонера.

Лідію Двірник називають "ходячою енциклопедією" – історію кожної родини від діда-прадіда переповість. Народилася вона у 1926-му, коли ще Вільного Степу на карті не значилося, були там тільки хутори одноосібників. Дідусь, коли почали агітувати у колгоспи, повів до громадського двору і конячину, і корівчину. А родич, що жив неподалік, був категорично проти колективного господарювання: моє – значить, моє. Так до нього приїхали активісти й клуню розібрали, і насильно відібрали худобу й реманент. Пригадує і голодомори, а найбільше – воєнне лихоліття. Береже листи від брата, писав, сподівався повернутися. Та не судилося… Довго розшукували могилу, доки встановили, що поліг він у місті на Неві – в Ленінграді.

Розповіла нам Лідія Двірник про забудову села, як тоді контролювали, щоб вулиці були рівними, сарай від хати – за 50 метрів. А ще – про повоєнну відбудову, коли працювали, не знаючи втоми, з однією думкою: швидше б залікувати рани, завдані війною.

– Вільний Степ вважаю обділеним у багатьох питаннях селом. Наче й люди небайдужі, роботящі, але у влади, мабуть, не завжди сюди руки доходили. Спочатку – центральна садиба, потім – Дудкин Гай, тільки тоді  – Вільний Степ, – розмірковує Алла Бурда. – Ото хіба з клубом і повезло: спорудили майже одночасно з крутобалківським. А люди тут особливі. Як шанують пам'ять старших поколінь! Побувайте на мітингах в День Перемоги чи на річницю визволення: зачитують Книгу пам'яті, й кожен стоїть у чеканні, коли назвуть прізвище дідуся чи прадідуся, аби понести квіти до пам'ятника.

До розмови приєднується керуючий відділком місцевого агроформування, депутат сільської ради Василь Філіпась. Нагадуємо, що він родом із Веселого Подолу, де народився сам Леонід Глібов, тож усі вихідці з цього села мають бути веселими. "Ви праві, – погоджується і додає: – А у Вільному Степу ще веселіші. Чому? Бо ж є чим зайнятися, є до чого рук докласти. Бо агрофірма працює успішно, надаючи людям усі необхідні послуги".

Василь Іванович не заперечує, що Вільний Степ одвічно вважали найвіддаленішим бригадним селом, однак виставляє вагомі аргументи, аби розвіяти вагання – перспективною чи неперспективною вважати районну околицю. "Молодь у нас є, двадцятеро дітей, от і недавно дитинка народилася. Так що певен: років із півсотні село гарантовано не зникне з карти району".

Василь Іванович називає вільностепівські умови життя: у селі є магазин і клуб, початкову школу давно закрили, тож місцеві школярики навчаються в Крутій Балці (підвезення організували керівники агрофірми). Не біда, що перестав діяти ФАП, – "швидка" оперативно виїздить на виклик. Майже немає проблем і з транспортним сполученням – п'ять днів на тиждень курсує автобус до районного центру.

***

…На току багатолюдно. Чоловіки й жінки, впоравшись із роботою, збиралися на обід. Спілкуємося з Володимиром Двірником. Ми назвали його військовим хліборобом, бо ж у Вільному Степу народився, тут школу закінчив, працював, затим 24 роки був на військовій службі, тепер повернувся в рідні краї. "Не розучився працювати на землі, це точно. Люблю я свій Вільний Степ, хоч село тепер не те, що було колись. Подивіться, тут же здебільшого ті, хто доживає віку. Пенсіонери. А молодь? Щоб вона залишалася, щоб було кому працювати на полях і фермах, раніше стільки житла будували! Тепер цього немає. Як і умов для молоді. Коли я був школярем, у футбольній команді грав, до клубу ходив, бо там як не фільм новий, то концерт чи танці. Зараз наш клуб відкривають тільки тоді, коли день села чи сходку треба провести. Пригадую, як привезуть у село морозиво – то маленьке свято. Тепер молоді люди до пивбару поспішають, там місце тусовки. Та, як би там не було, село я дуже люблю і певен, що житиме воно. Треба лишень не заважати людям, а якщо ще й підсобити, то селянин подолає всілякі кризи й іншим допоможе. Земля-матінка стільки
сил потребує, але ж і пропасти не дасть…"