Ось тут і включається фантазія письменника Єшкілєва: він твердить, що з невідомих причин Вишневський Сковороду "від регентського чину звільнив і з капели вигнав", і той подався мандрувати по школах, заприязнився з багатьма вченими людьми, зійшовся з масонами, волею випадку зробився шпигуном царської охранки (завдяки чому, проте, легко отримував подорожні документи) й нарешті став "батьком українських дітей удови" – вільномулярських лож, які згодом виникли в нашому краї.

У творі йдеться про інтерес Сковороди до містики і тілесності, його "грішні" намагання зберегти активний розум супроти "глупоти смиренних", відкрити Бога через пізнання, а не сліпе вірування. Знаком Божественної цільності героєві уявляється Андрогін: "Це таке творіння Боже, яке гармонійно поєднує обидва споконвічні первні – чоловічий і жіночий. Як на тілесному рівні, так і на духовному. Ця істота володіє істинною рівновагою сущого, її природний магнетизм спрямований не назовні, а до власного гармонійного і самодостатнього єства. Зі всіх творінь Божих лише Андрогін перебуває у справжньому природному спокої, у стані Священної Ісихії. У такому безмежному спокої, яким долається тварне обмеження, накладене на всі істоти…" Допитливий школяр повсякчас шукає цю величну істоту і зрештою знаходить, а головне – прагне нею зробитися сам (попередньо твір і задумувався з назвою "Андрогін", наразі під цим заголовком автор планує видати російськомовний переклад).

Читач зустрічає спудея Сковороду у Львові: спочатку – в товаристві масона Зормоза, а пізніше – агента багатьох розвідок "татуся Прота"; разом із ним та цирком "Олімпус" мандрує до Італії (Трієст, Венеція), знайомиться з прекрасними представницями ложі "Марк Аврелій", дослухається велемудрих бесід "скіфа-космополіта" з масонкою Констанцею, стає свідком їхніх оргій та суперечок; із високих палат потрапляє в портові притулки "дранів", а тоді з "розвідувальною метою" вирушає в Австрію. Восени 1752 року Сковорода – вже послушник у Скиті на скелях в Опіллі (сучасна Тернопільщина), там шукає спасіння і вчиться смирення, але незабаром втікає від "науки афонських подвижників", відчувши поклик дороги. І знову – начебто випадково – стрічається з цирком "Олімпус", завдяки давнім приятелям щасливо рятується від хвороби і наглої смерті. У Чернелицькому замку князя Чарторийського на Поділлі – 2–4 грудня, саме в день свого народження, – Сковорода пізнає Андрогіна й долучається до таїн Ордену, стаючи наріжним Хранителем скарбу масонів.

Володимир Єшкілєв так задумав свій роман-апокриф, щоб він був цікавий не  тільки інтелектуалам, а й масовому читачеві. Цьому, зокрема, сприяє друга – самостійна, сучасна – сюжетна лінія: йдеться про молодого історика Павла Вигилярного, дослідника Сковороди, який стає свідком злочину (вбивства професора Гречика), а через викрадення речей загиблого – і його фактичним "співучасником". Удаючись до паралельної оповіді й дзеркального творення персонажів – із-понад 250-літньою ретроспективою (центральні герої проходять ті самі три стадії випробування – Венерою, Мінервою і Смертю – на шляху до утвердження в статусі "посвяченого", Вигилярний робиться "новим Сковородою"), митець по суті надає ідеального (метафізичного, вічного) виміру постаті нашого давнього філософа, говорить про його виняткове вселюдське значення як причетного до найглибших таїн Усесвіту й мудрого стража моральності. "Сковорода" – вже "і прізвище, і знання, і чин, і знак, і криївка посеред пустелі. Так сталося на цій землі, що лише Сковорода через Біблію створив свій окремий світ, замкнув на себе суверенні сенси й навік залишився найвидатнішим із Хранителів Навни, заповіданої цій землі предками".

Наскільки це справжній Григорій Савич, читацька і вчена публіка розмислює й дискутує. Але хочеться беззастережно потвердити, що твір написаний гарною мовою, його фрагменти – проблемні, дискусійні, як і ті, де окреслено високу місію Сковороди, аж просяться до цитування, насичена діалогами розповідь сприяє легкому читанню тексту, роль інтриги грають авантюрні, еротичні, містичні й, скажемо так, "екзотичні" елементи, бо саме в такому ракурсі постане для багатьох сучасників не надто афішована в суспільстві тема масонства. Безумовно, це – роман-провокація, але завдяки майстерності автора й розсудливості видавця (К.: ВЦ "Академія") він став не "ляпасом суспільному смакові", а приємним плодом для розмислів, яким настійно рекомендуємо поласувати й таки докопатися до сутності магічного Трикутника.