Козацького роду

– Петре Васильовичу, з Оржицьким районом, інтереси жителів якого представляєте в обласній раді,  Ви пов'язані не тільки депутатськими обов'язками, там ваша мала батьківщина…

 – Та навіть більше – там витоки всього нашого козацького роду. В селі Круподеринці, де я народився, є  куток, який місцеві так і називають, – Воронівка, у кожній хаті там мешкають мої однофамільники. Село старовинне, засноване козаком Гамалією. А ще є на території    району  Воронинці. Є село Яблуневе, з яким пов'язане дуже приємне для мене відкриття, – у гадяцькому козацькому реєстрі записано, що сотником Яблунівської сотні був   Петро Ворона. І я щиро вірю, що причетність до козацького роду дається взнаки в будь-якому поколінні, позначається на моїх переконаннях депутата, громадянина – не мислю себе інакше як патріотом всього українського.

Я народився в простій сім'ї: тато працював будівельником, механізатором, мама – дояркою. Назвали мене на честь діда Петра, який загинув на фронтах Великої Вітчизняної. І знаєте, я ніколи не забував, що несу в собі частину життя цього сильного, як мені розповідали, мудрого чоловіка. Батько дуже хотів віднайти місце його поховання, певною мірою з цим був пов'язаний і його глибокий інтерес до історії Великої Вітчизняної війни, та, на жаль, надто рано відійшов за межу (мені тоді виповнилося лише п'ятнадцять років). І от два роки тому, після тривалої пошукової роботи, я нарешті вклонився могилі, де захоронений дід. Це у Білорусі, в селі Антонівка Могильовської області. Ми побували там разом із дружиною та молодшою донькою.

– Ваше серйозне захоплення спортом почалося ще у шкільні роки?

– У восьмому класі. До цього весь вільний час поглинало читання. Любов до книг я успадкував від батька. З бібліотеки завжди приносив книжку і йому, і собі. Хата у нас в Денисівці, куди ми перебралися з Круподеринців, була тоді під стріхою, з піччю. Ото на тій печі й перечитав я всього Александра Дюма, Джека Лондона, Шарля де Костера, Джеймса-Фенімора Купера. Більше за їхніх благородних літературних героїв мене вражали тільки спогади бабусі, Анастасії Іванівни Шматко, про те, що пережили наші односельці в голодні роки та під час війни.

Спортом спочатку займався самотужки, більш професійно – вже під час навчання у виші (я вступив до Луганського педагогічного інституту на географічний факультет), а з повною віддачею – в армії. Тож, коли знову повернувся до навчання в інституті, не тільки засів із новим запалом за підручники, а й здобув звання кандидата в майстри спорту з боротьби (самбо). Виш закінчив із відзнакою, пропонували братися за наукову роботу, але я, як і вчили нас тоді, не шукав легких доріг, вирішив, що більше потрібний у рідному селі, в нашій школі.

– Ви віддали їй одинадцять років. Про що згадуєте найчастіше?

– Мені доручили викладати, зокрема, й історію України. А це ж 1991 рік, підручників не було. Тож почав збирати відповідну бібліотеку й учив дітей за Субтельним, Грушевським. Налагодив співпрацю із Малою академією наук. Мої учні писали прекрасні наукові роботи й посіли перше місце в області на секції історичного краєзнавства та друге – на секції етнографії. Після цього я став учителем вищої категорії. Інший бік мого вчителювання у рідній школі –  реалізація мрії, якою жив у юнацькі роки, – про захоплюючі походи з палатками. Я заснував секцію туризму. Наприкінці 1990-х діти з Оржицького району вперше побували на Говерлі. Ентузіазм був величезний, настрій – запаморочливий. Якось я навіть пообіцяв, що, коли піднімусь на вершину, зроблю неймовірний для себе вчинок – поголю вуса. І дотримався слова, друзі потім кепкували з мого оновленого "іміджу"…

Зараз маю чимало справ як голова обласної федерації зі спортивного орієнтування. 

Депутатські будні

– Петре Васильовичу, Ви – депутат обласної ради трьох скликань поспіль, з  2006-го по 2010 рік були заступником голови обласної ради. Що за час депутатст- ва Вам запам'яталося найбільше і що вважаєте своїм внеском у життя області?

– Щодо моїх депутатських ініціатив, то це, зокрема, заснування двох обласних премій – імені Івана Петровича Котляревського та Антона Семеновича Макаренка. Я активно підтримував проекти ООН, завдяки яким місцеві громади отримували необхідні кошти на вирішення соціальних проблем, був ініціатором створення обласного конкурсу проектів. Ми успішно співпрацювали з Українським фондом підтримки місцевого самоврядування, і я став керівником двох проектів, які були визнані прийнятними для реалізації. Для цього в область додатково спрямували у загальній сумі 800 тисяч гривень.

– Що нині у Вашій депутатській діяльності на першому місці?

– Абсолютно все, і депутатські прийоми зокрема, адже на них приходять люди, яким потрібна термінова допомога. Намагаюсь нікого не залишити наодинці з бідою. Номер мого мобільного телефону періодично друкується в оржицькій районній пресі, тож дзвінки отримую регулярно й гордий тим, що ніхто з моїх земляків не соромиться потурбувати мене, якщо треба, й серед ночі (бо я для них свій, такий, як і колись, селянський син Петро). Вважаю, що як депутат реалізовую себе повною мірою зокрема й тому, що не маю якогось бізнесу, який би зробив мене від когось залежним. 

Зараз я докторант кафедри парламентаризму і політичного менеджменту Національної академії державного управління при Президентові України, тож працюю над докторською дисертацією. Загалом у мене нині близько 150 авторських публікацій, серед яких вагома частина присвячена, зокрема, аналізу і можливостям використання в Україні досвіду розвитку місцевої влади у Франції, Японії, Росії, Ізраїлі, інших країнах, у яких я побував. Маю низку монографій, методологічних посібників, підручників…

– Як почуваєтеся на посаді декана факультету економіки і менеджменту Полтавського університету економіки і торгівлі?

– Прекрасно. Мені дуже подобається працювати і зі студентами, і з викладачами. У вільний від занять час намагаюся і їх захопити туризмом. Цього року вперше їздив зі студентами у Крим. Молодці – дружні, порядні, працьовиті.

***

– Петре Васильовичу, чи буває при такій завантаженості й інтенсивності роботи вільний час?

– Я стараюся, щоб він у мене був, адже розумію, що сім'я потребує моєї уваги. Те, що я не можу приділити її своїм рідним стільки, скільки б хотілося, справді найбільший мій гріх. Якось так сформувалися мої життєві позиції, що залишитися на 2 – 3 години без роботи мені вже тяжко. Але, наприклад, протягом останнього року, коли моя дружина, Лариса Іванівна, писала кандидатську дисертацію, намагався хоча б частково перебрати на себе  всілякі домашні клопоти – і їсти готував  (сам я, до речі, щодо кухні взагалі невибагливий, влітку із задоволенням "підсідаю" на сало з часником та помідорами), і прав, і з нашою восьмирічною донькою Марійкою частіше залишався. Тепер вона розповідає одноліткам, що таке місцеве самоврядування (сміється), причому так точно з моїх уст, що я щиро радію її здібностям, відмінній пам'яті. Вона обожнює письменника Всеволода Нестайка й перечитала вже майже всі його твори. Радію і за двох старших своїх дітей – донька Анастасія вже закінчила Полтавську державну аграрну академію, сину Богдану – тринадцять років, такий же захоплений спортом, як і я. Продовжую займатися в атлетичному залі, водним треком, взагалі намагаюся тримати себе у формі. 

– Що читаєте з художньої літератури?

– Я закоханий у творчість Володимира Малика й перечитав його історичні романи, повісті вже кілька разів, із задоволенням поринаю у твори Павла Загребельного, але намагаюся бути в курсі й сучасного літературного процесу – читаю Юрія Андруховича, Сергія Жадана, – втім, визнаю, що через свою завантаженість науковою періодикою у цьому контексті дещо відстаю.

– 6 серпня Вам виповниться 45 років, про що замислюєтеся напередодні Дня народження?

– Аналізую зроблене, намагаюсь збагнути, як би мене оцінили батько, бабуся. Дякую Богові, що дав мені стільки років життя і сподіваюся, що дасть ще багато, щоб реалізувати все, що я можу.

До найщиріших вітань Петрові Васильовичу Вороні з нагоди Дня народження приєднуются і зоряни.