Ці мудрі настанови взяв із собою в життєву дорогу. Обрав професію зв’язківця. Зв’язківець для нього – своєрідний місток між людьми й поколіннями, це передова людина, що несе технічний прогрес, сучасні комунікації – телефон, радіо, Інтернет – у найвіддаленіші села, енергійний, мобільний порадник, виразник інтересів своїх земляків, котрий завжди підкаже, як краще…

– Вдалося багато в житті зробити, допомогти багатьом людям. Це моє кредо – працювати для людей, – говорить депутат кількох скликань Полтавської обласної ради, багаторічний керівник галузі електрозв’язку Полтавщини, профспілковий діяч, заслужений працівник сфери послуг України, сьогоднішній ювіляр Микола Безима.

…Тече ріка життя то плавно, то стрімко. Змушує оцінювати зроблене, прагнути до нового, змінюватися на краще.

– Не знаю, вірю я щиро в релігію чи ні, але, вважаю, всі ми ходимо під Богом, є над нами Вища Сила. Все сприймається через призму людей: як прожив, як ставився до інших, так вони тобі й віддячать, – міркує співрозмовник. – 70 років – час, коли аналізуєш прожите. Багато є прикладів, коли людину оберігає ангел-охоронець. Мені щастило на таких охоронців у моїй долі, й на хороших людей щастить теж. Був я у Лондоні на навчанні, зайшов у собор Петра і Павла. Там священик розповідав, що немає ні раю, ні пекла, а є чистилище, і як ти прожив, як зберіг свою душу, як віддавав її іншим, так тобі у ньому й буде… Це мене тоді дуже вразило. Стараюся жити так, щоб не було потім соромно.

Довелося пережити велику трагедію, коли один за одним пішли у вічність мої батьки. Вони дружно прожили 54 роки, надбали сімох дітей і дуже не хотіли одне одного ховати. Й не довелося… Останнє прохання мами – провести її з батюшкою за християнським звичаєм. Так ми, діти, котрі зібралися з різних міст і сіл Радянського Союзу, і зробили. Це було у 1983 році. А за кілька днів прийшла в обком партії анонімка про те, як комуністи проводжають своїх батьків у вічність. Я знав жінку, котра це написала. А коли в неї трапилася біда, вона прибігла серед ночі в сльозах і попросила відвезти її чоловіка в лікарню. Його врятували. Вона щиро покаялася…

Рідне село Миколи Безими – Друга Олександрівка Козельщинського району. Батько, Дмитро Семенович, пройшов усю війну, працював конюхом на центральній садибі колгоспу. Мама, Варвара Петрівна, була ланковою, народила шістьох синів і дочку. Всіх батьки вивчили, вивели в люди. На жаль, зараз із великої сім’ї залишилися тільки троє – брат Дем’ян, сестра Ольга і наймолодший – Микола.

– Школярами допомагали батькові, напували, купали, чистили коней, сіно косили, – згадує Микола Дмитрович. – Бувало, втомишся, схочеш десь схитрувати, щоб менше важкі відра носити, а батько – мудрий був, добрий, але й суворий, – казав: “Чесно роби своє діло”. Сім класів закінчив у своєму селі, десятирічку – в Бреусівці. Досі з однокласниками спілкуюся, на 50-річчі випуску був… Добре навчався, хотів вищу освіту здобути, але сім’я жила бідно, усіх одразу вчити батьки не могли. Пішов у 1958 році в Крюківське ремісниче училище № 6, базове для вагонобудівного заводу. Оскільки цікавий до всього був, то вибрали комсоргом групи. Пройшов робоче загартування, потім – три роки армії в Баку, в радіотехнічних військах ППО, радистом 1-го класу, ми охороняли південні повітряні кордони. Був секретарем комітету комсомолу військової частини. Направляли у військове училище, але радіовійська вже підказали мені подальший вибір – галузь зв’язку.

Життя вело молодого хлопця твердою рукою, і його ангел-охоронець знав, якою дорогою його вести. Повернувшись у Кременчук, влаштувався на роботу в міський вузол зв’язку. В армії він отримав не лише радіотехнічну спеціальність, а ще й досвід комсомольського лідера. Відчуваючи в собі сили для громадської роботи, прийшов у міськком комсомолу, став позаштатним інструктором. Невдовзі Миколу обрали комсоргом вузла зв’язку (організація налічувала тоді більше 180 комсомольців).

– Ми активно займалися художньою самодіяльністю, спортом, була своя футбольна команда, збудували спортмайданчик. Тоді ж вступив у філію Харківського інституту радіоелектроніки в Світловодську Кіровоградської області на вечірнє відділення, після трьох курсів поїхав у Харків. Та життя знову зробило віраж – на інженера-радіотехніка так і не довчився. Несподіванкою і своєрідним іспитом для мене стало обрання головою профспілкового комітету міського вузла зв’язку. Одразу направили навчатися заочно в Москву, у вищу школу профспілок (зараз це Академія праці). П’ять років учився, щороку колектив переобирав головою профкому. В ті роки ми збудували на Пслі базу відпочинку, яка тоді була єдина з харчуванням відпочиваючих… Профшколу закінчив із відзнакою, давали тему в аспірантуру, щоб залишився викладачем, та знову обрав Кременчук. Доля повела далі…

Надалі Микола Безима працював інструктором Крюківського райкому партії, головою профспілкового комітету апарату райкому, заступником директора Крюківського вагонобудівного заводу. Гордився, що довірили очолити рідний колектив міського вузла зв’язку.

– То велика честь для мене, – говорить Микола Дмитрович. – Багато було зроблено. Стопроцентна радіофікація міста, найбільша в області щільність телефонізації, будівництво житла для працівників… Трудові здобутки нашого колективу були оцінені – в 1987 році отримали почесне звання “Підприємство високої культури і зразкового порядку Міністерства зв’язку СРСР”.

У ті роки перебудови керівників обирали трудові колективи. Кандидатуру Миколи Безими з-поміж сімох претендентів висунули на посаду керівника міського виробничо-технічного управління зв’язку Дніпродзержинська, де й працював 8 років. А з 1997-го наступною сходинкою його життєвих і професійних сходів стала Полтава і робота генеральним директором Полтавської дирекції “Укртелекому”. З 2007 року – заступником директора. У зв’язку з приватизацією і продажем “Укртелекому” цю посаду ліквідували, і нині Микола Безима – виконавчий директор підприємства “Іскра-Тел”, займається інтернет-технологіями.

Роки його керівництва галуззю зв’язку принесли чималі здобутки: у 1998 році в Полтаві збудували першу в країні цифрову телефонну станцію – 56, потім ще дві – 53, 54; усіх абонентів сільських АТС вивели на автоматичний зв’язок; область демонструвала швидкі темпи встановлення квартирних телефонів. Усього й не згадаєш, калейдоскоп життя крутиться із шаленою швидкістю…

Про Миколу Безиму кажуть, що він, мабуть, народився де
путатом. Ще в комсомольській юності три скликання представляв інтереси молоді в Крюківській райраді Кременчука, тричі поспіль обирався в Дніпродзержинську міську раду, четверте скликання є депутатом Полтавської обласної ради: двічі – від Козельщинського району, двічі – за списком Соціалістичної партії. У районі за депутатства Безими побудували цифрові АТС, що поліпшило якість зв’язку, реконструювали спортивно-оздоровчий центр, відкрили спортмайданчик зі штучним покриттям, щороку проводяться спартакіади для сільських спортсменів на приз депутата обласної ради Миколи Безими, а також багато уваги приділяється розвитку сільських медзакладів, діють усі ФАПи і амбулаторії, надається допомога монастирю, район займає одне із провідних в області місць із газифікації.

 Він і сам палкий прихильник спорту, активного способу життя, пристрасний уболівальник. Родина підтримує його в усьому. З дружиною Світланою Іванівною виховали сина Олександра і дочку Оксану, радіють онучці Насті.

Віддзеркалюють пройдений трудовий шлях і нагороди – орден “Знак Пошани”, медаль “За освоєння цілинних земель” і ювілейна відзнака до 10-річчя початку освоєння цілини (під час служби в армії працював на жнивах у казахських степах), міжнародна медаль “За ефективне управління виробництвом”, Грамота Верховної Ради України, почесне звання “Заслужений працівник сфери послуг”… Багато зроблено, чимало ще й попереду.

– Нинішня моя дата – підсумок прожитого. Життя велике й багатогранне. Треба жити й працювати заради людей – і все буде виходити, – переконаний ювіляр.

Зоряни щиро вітають Миколу Дмитровича Безиму – давнього друга і прихильника нашої газети – з 70-річним ювілеєм. Бажаємо міцного здоров’я, сімейних і життєвих удач і всього-всього найкращого.