Натискувати кнопки, відчиняти двері, кланятися, кланятися – ось кар’єра…” Так, він кланявся – щоб одержати “чайові” й купити щось смачненьке для онука, батьки якого загинули і той ріс у дитбудинку. Тепер, дорослий, глузує. Збирається одружитися, а дідова квартирка затісна. На власне житло не заробив. І Даша, наречена, підштовхує до “простого” вирішення проблеми – дідові пора до притулку, там живуть його друзі, їм буде весело.

Але щоп’ятниці в квартирку Абеля приходять  його друзі з притулку для престарілих. Помітивши, що Абель дуже засмучений, вони вручають йому медаль… космонавта. Підрахували, що відстань, яку він долав роками, підіймаючись угору ліфтом, у сумі складає шлях від Землі до Місяця. Чи втішило це старого? Та ні – його втішає те, що він має ТАКИХ друзів.

Усього їх п’ятеро: четверо чоловіків і пані Конті. У кожного – власна історія. Щоп’ятниці вони збираються разом, п’ють чай або вино, розмовляють під передзвін годинника на башті. Й життя для них знову триває, набуває сенсу, забуваються печалі, відступає тінь самоти, не тривожать думки про час, про смерть. Цього разу вони вітають пані Конті з днем народження. І цей вечір особливий, хоч про те ще ніхто не здогадується.

Ця п`єса словацького драматурга Освальда Заградника з тих творів, що не старіють із часом, навпаки, кожна з нових епох додає до окреслених проблем нових нюансів, акцентів, гостроти. Тож “Соло для годинника з передзвоном” нині ставлять на сценах багатьох країн. Нещодавно п’єса Заградника набула нового звучання, зокрема і в театрі імені Франка в Києві. Фільм-спектакль за нею ще 1974 року поставив у МХАТі Олег Єфремов. І ось наприкінці червня “Соло…” зазвучало прем’єрно й на сцені Полтавського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені М.В.Гоголя. Для постановки вистави було запрошено відомого режисера – лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, народного артиста Росії, лауреата Державної премії РСФСР імені

К.С. Станіславського, лауреата премії України у галузі театрального мистецтва “Київська пектораль” Олександра Дзекуна. Його тлумачення п'єси досить несподіване – режисер подав її у жанрі ретро-гротеску на 2 дії.

Повноправний персонаж вистави – годинник полтавської вежі, “що на вулиці Фрунзе”, як уточнює щоразу інспектор Міч (народний артист України Юрій Попов). Когось це дивує: мовляв, п’єса словацького режисера, атмосфера чужої країни і раптом – полтавський годинник “на вулиці Фрунзе”! І даремно: ця драма, ця гра в життя чи гра із життям розігрується віками де завгодно під соло годинників на баштах усіх країн світу. Бо головне в ній – людські цінності, стосунки, сенс життя. Що там за вікном – неважливо. Але дуже важливо, що на сцені в оточенні “живих” предметів артист не фальшивить, наголошує режисер. Тут кожна річ – дійова особа…

Прем’єра вже стала подією для полтавців і досить “різнобарвною” у настроях. Глядачі її прийняли й зрозуміли – зал жваво реагував на дійство: “на місці” були оплески під час вистави, сміх, емоції, квіти… Але відбулося ще тільки два спектаклі, тож для багатьох зустріч із героями словацького драматурга (переклад на українську здійснив професор, заслужений діяч мистецтв України Василь Неволов) відбудеться уже в новому театральному сезоні.

Режисер дозволив мені побувати в театрі на одній із останніх перед прем’єрою репетицій, і це дійство підняло завісу над непростою роботою з колективом гоголівців. Репетиції тривали щодня по дві години упродовж двох місяців. У ролях – провідні актори театру: народний артист України Юрій Попов (інспектор Міч), заслужений артист України Олег Шеремет (Франтішек Абель), Володимир Морус (годинникар Райнер), Людмила Тимофєєва (пані Конті), Тимофій Зінченко (пан Хмелик – у прем’єрних спектаклях через хворобу актора цю роль зіграв Ігор Яковенко) та молоді актори – Артур Редько (Павел, внук Франтішека Абеля), Олександра Галатченко (Даша, дівчина Павела).

“Розбір польотів” після прогону – такий собі, вже котрий, майстер-клас. Оцінки – чесні й відверті. Так має бути, інакше немає театру. І приємно було чути ось ці компліменти:

“Попов – прекрасний артист, не просто талановитий, він стабільно професійний! Упродовж репетицій жодного разу не придумав якоїсь єресі, не підвів партнера, він усе в режисерському замислі щоразу олюднює, розширює… Я спокійний за нього. Він може грати без натхнення або з натхненням, але завжди – професійно, ясно, точно. За це шаную його”.

І до всіх: “Коли ви добре граєте, ви настільки інші! Постає великий, красивий, справжній театр! Справжні, без награвання, почуття, переживання… Люда ввійшла пізно (артистка Людмила Тимофєєва одержала роль не з самого початку роботи над виставою. – Авт.), але вже відчула, як приємно бути вільною на сцені… Даша (Олександра Галатченко. – Авт.) довела, що може бути актрисою високого стилю…”

У перерві Людмила Тимофєєва ділиться зі мною власними враженнями:

– Заради цього варто жити… Я вдячна Господу, що так сталося, що мене ввели на цю роль. Адже могло цього й не бути! А в мене ще й період такий – якесь внутрішнє “підбиття підсумків” у творчості. Та нас учили завжди працювати внутрішньо, готувати себе, чекати, а раптом той “білий кінь” колись з’явиться і треба скочити на нього! Олександр Дзекун – це видатна особистість, це дуже талановитий, інтелігентний, самобутній режисер, його творча планка дуже висока. З ним цікаво працювати, він видаляє фальш із гри наших акторів, знімає нас із звичних котурнів штампа, і нелегко це дається…

– Тож від режисера багато залежить, яким є театр…

– Все, все від режисера залежить! Навіть такі дрібнички у сценографії, як фігурки слоників, ліхтарики, все він сам знайшов і купив на “блошиних” ринках. Я лише колись давно чула від нашої народної артистки Валентини Кожевникової розповіді про щось подібне, коли режисер Лизогуб кожну шишечку розставляв на своє місце на сцені у спектаклі за п’єсою Горького “Міщани”. І так само мої капелюшки, сумочки, одяг моєї героїні – все знайшов він! Ось таке творче сяйво в нашому театрі…

Після репетиції звертаюся до режисера:

– Олександре Івановичу, ми бачимо зовсім інших гоголівців: ніхто на сцені не метушиться, голоси тихі й усе чути – така природність, органічність у подачі образів…

– Якщо чесно, я сказав полтавським артистам, що театр – у глибокій кризі. Я – стороння, об’єктивна людина, і вони повинні мені вірити, я кажу їм правду і бажаю добра. Намагаюся допомогти колишньому славетному театру. Колишньому, бо зараз тут навіть репертуару на три роки немає, немає лінії театру, артисти розучилися працювати щодня на репетиціях. Ми важко починали цю роботу, дехто з акторів зізнавався, що давно так не працював, і буде добре, якщо хоча б на 30 відсотків вони зможуть реалізувати моє завдання. Але не всі – були такі, хто чинив спротив, навіть ображав… З кожним цехом було непросто. Тяжко дався цей спектакль мені, як ніколи в моїй практиці. І я дуже переживав, дуже хвилювався – більше, ніж перед дипломною виставою! Та в результаті актори, зайняті у спектаклі, справилися із завданням. І я вдячний директорові театру Олексію Андрієнку, він мене дуже підтримав.

– “Соло для годинника з передзвоном” – п’єса різнопланова. Про що вона в першу чергу для Вас особисто?

– Я хотів піднести, захистити літніх людей. Людей, які не здатні жити на інших моральних рівнях, сприймати інші духовні критерії – вони зберегли свої цінності.

– Ви знайшли свій жанр у подачі п’єси, але в чому, власне, полягає гротеск?

– Так, це ретро-гротеск, бо те, що відбувається, це смішно й жахливо. Бо люди, які одягають чужу фату, які намагаються вигнати літнього чоловіка з дому, – це варвари. Хоч я ще м’яко показую цю молодь, без натяку на те, що вона може й цвинтарі плюндрувати, й пам’ятники руйнувати. П’єса написана давно, автора немає серед живих, але впевнений, що він погодився б із моїм сучасним її трактуванням. Я хотів би, щоб глядачі, а це будуть, найімовірніше, люди літні, відчули, що є кому стати на їх захист, що їх розуміють і звеличують. І прагну, щоб театр подарував їм натхнення жити – хоча б на якийсь час, доки вони пам’ятатимуть виставу, враження від неї. А це не лише негатив, це й відчуття радості, гармонії, спричинені грою артистів, костюмами, музикою, світлом. Усім тим прекрасним і неповторним, що є в героях, і це може зігрівати душі! Я завжди наголошую, що завдання театру – допомогти людям виживати в умовах, коли духовне занепадає, а торжествує щось зовсім інше. Слава мені вже не потрібна, а театру потрібна реклама. Глядачі у вас, бачу, довірливі, й жаль обманювати їх, бо вони скучили за хорошим театром…

Так, скучили. А полтавських глядачів шанують як справжніх театралів артисти різних творчих колективів, які бували на гастролях у Полтаві. Й ще приїдуть. І готуються власні нові спектаклі на рідній сцені. Вже наприкінці цього місяця побачимо прем’єру від запрошеного режисера Олексія Коломійцева – це буде музична драма “Легенда про Тараса” за мотивами повісті Миколи Гоголя “Тарас Бульба”.